Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 11 "Місто з очима звіра" - 1

Дрібний дощик вистукував у листі мелодію, де приховалася любов і зачаїлася журба, як відлуння останніх акордів недоспіваної пісні. Мелодія пливла над парком, губилася в жилих кварталах міста, де блукали тіні мрій, що втратили своїх творців, де люди захоплювалися не шедеврами мистецтва, а їхнім копіюванням і знищенням, де лише діти ще бачили усі барви світу. Діти швидко забували свої фантазії, міняючи уяву на сповіді перед дзеркалами, бо справжніх друзів більше не було. Не тут, не в імперській столиці...

З авто вийшли шаман і казкар, вбрані у карнавальні костюми. Їх найняли розважати публіку в червоному палаці Імператора. Коли на тебе дивляться безжальні звірині очі, навіть казкар може погодитись схилитися перед людьми.

– Йде караван, куриться шлях на Саркон, – долетіли до хлопця незграбно римовані рядки казкаря, і в них Сашку почулася луна стародавнього бубна і блазнівських бубонців.

Він вийшов на найбільшу площу, де зібралося багато люду. Повитріщатися на новоприбулих учасників було варто: змагання співців у палаці Імператора славилися оригінальністю, щоправда, багатьох виконавців опісля того не бачили. Та хіба такі дрібниці можуть зіпсувати настрій?

Сашко спробував пропхатися ближче, але люди стояли стіною, не збираючись нікого пропускати. Біля нього, очікуючи на прибуття нових учасників, знайомились хлопець і дівчина. Вони фліртували, довідуючись про бажання одне одного, розпалюючись пристрастю, та кохання або просто справжніх почуттів в їхній мові не було. Хоча так нині знайомилась майже вся молодь.

Хлопець відвернувся, коли щойно знайомі розтанули у довгому пристрасному поцілунку. Колись він кохав по-справжньому... і тепер, дивлячись на гостей та учасників турніру, що виходили з дорогих авто, які їм не належали, він згадував свою Маринку: вона навіть не озирнулася, коли він побажав їй щастя з іншим... Кохав, але знати про це нікому не потрібно, він і сам розірве всякого, хто насмілиться про таке запитати.

Парочка нарешті відірвалася одне від одного й, обіймаючись, зникла з поля зору. Вони про все і без слів домовились. Сашка ледь не знудило від огиди.

Натовп зааплодував, вітаючи жінку, вбрану у костюм танцівниці. На руці у неї сидів джміль. Ручні комахи зараз вважалися дуже стильними.

"А колись, – подумалося Сашку, – ми босоніж ходили передранковими дорогами, взявшись за руки. І поля обабіч шляху ввижалися блакитними, наче небо виплеснулось на землю".

Хлопець з острахом відігнав від себе дивну пам’ять, відчувши на собі чужий погляд. Чисті блакитні очі білявого хлопчика з натовпу: у їхньому погляді втрачаєш себе, як у літньому небі, як у полум’ї, як у некликаних спогадах...

Подарувавши публіці повітряний цілунок, розкішна танцівниця поступилася місцем панночці у сірій сукні і білих капцях по останній моді.

Сашко зрозумів, що йому тут більше нічого робити.



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись