Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 13 "Курс на піратський порт" - 7

Тортуга. Останній вільний порт, де гроші Імперії – пил. Тільки до нього ще треба дістатися. Але на тому острові не поважають штучність, в його гавані не заходять металеві кораблі з дурними модними назвами, що ганьблять флот будь-якої країни, а почуття ллються через край, як і випивка. І почуття ті справжні, не підроблені...

Сонце сідало, купаючись в морі, вітер радісно наповнював чорні вітрила. Вітру подобалось допомагати кораблю, якому він необхідний. Кожному хочеться відчувати себе потрібним, навіть вітру.

"Діаманту" побачили здалеку, тому, коли корабель підійшов до пірса, його зустрічав різношерстий люд, хоча не всі серед них могли назвати себе піратами. Фенікс, що стояла праворуч від капітана, вгледіла у натовпі навіть сутану священика. Поряд із ним стояв гордовитий пан, притримуючи розкішний сірий плащ, прикрашений вишуканим візерунком дорогої вишивки.

Ярош з містка помахав люду капелюхом. До вечорового неба злетіло кілька залпів, освітивши пірс. Вільний порт зустрічав їх як гостей.

Капітана "Діаманти" багато хто знав, із ним часто віталися, хоча і не всі були йому раді. Піратське братство завжди неоднорідне, та завдяки цьому воно і живе.

Натовп супроводжував новоприбулих аж до таверни. На кораблі майже ніхто не залишився, окрім давнього народу, – всім кортіло подивитися на піратський порт. Та команда Яроша намагалася триматися разом у незнайомому місті. Тільки Фенікс одразу загубилася на погано освітленій нічній вулиці. Тут вона була як удома.

– Ну, будь ласка, мамо! Це нечесно! – благала Роксана, та Ольга не хотіла її слухати.

– Ні, ми це вже обговорювали.

Друзі Роксани стояли трохи подалі на спорожнілій палубі, де окрім них і примари нікого не було. Похнюпившись, вони спостерігали, як подруга намагається вмовити батьків відпустити її на берег.

– Я тут одна залишусь. Несправедливо! – сіро-зелені очі Роксани сяйнули люттю й образою.

– Несправедливо, що через тебе, доню, і ми нічого не побачимо, – підтримав Ольгу Віктор, обернувшись до дітей. – І вам, друзі, я теж раджу залишитися на кораблі. Дітям від таких сумнівних місць варто триматися подалі.

– Вдячні за пораду. Але, даруйте, ви не наші батьки, – шанобливо нагадав Віктору та Ользі Юрій. – Ми з Ритою можемо за себе постояти. І капітан Ярош нам не заборонив.

Віктор криво усміхнувся: високої ж думки ці діти про своє недовге навчання.

– Робіть, що хочете, – кинув він дітям, залишаючи їх. – Ходімо, Ольго.

Юрій, Рита, Поліна і Ластівка зійшли на берег, попрощавшись із подругою.

– Ми тобі розкажемо про все, що побачимо, – пообіцяла Поліна.

Тимур, що був набагато нижчий за дівчинку, якій поталанило опинитися на піратському кораблі разом із батьками, обняв її.

– Не плач, Роксано, я з тобою зостанусь. Ми будемо з Сиріусом, феєю і Янголятком гратися, – і тихесенько додав: – Покажеш мені, як на щоглу залазити, добре?

Роксана посміхнулась: батьки, начувайтеся. Ви перші розпочали війну!

– Звісно, покажу, – змовницьки пообіцяла дівчинка.

Юрій і Рита, як старші, йшли попереду. Та Поліна і Ластівка від них не відставали.

– Шкода Роксану, – сказав Юрій, озирнувшись на бородатого пірата, який пройшов повз них.

– Я бачила, як вона плакала, – сумно відгукнулася Поліна.

– І я бачила, – підтвердила Рита. – Та вона сказала, що то солона вода в очі плеснула.

– Роксана горда, не зізнається, – Юрій пишався подругою. – Тому її і шкода. Вона тут з батьками, як у в’язниці з вартовими.

– Але ж вони хороші, – заперечила Ластівка. – Вони їй добра бажають.

– Віктор і Ольга у тому певні. А Роксана? – Юрій зупинився. – Гляньте туди...

На долоні хлопчика розквітло полум’я.

Дівчата подивилися туди, куди і він. На порозі будинку сидів світло-русявий хлопчина років п’яти, грався вогником, схожим на маленьке сонечко, гарячим, помаранчевим. Ластівка ледь не завищала у захваті, Рита і Поліна сумно посміхнулись.

Юрій підсів до маляти, сховавши свій вогник за спиною.

– Ти хто?

– Димон, – хлопчик нашорошено заховав помаранчевий вогник у долонях. – Моя іграшка! Моя!

Юрій заразливо розсміявся, губи Димона неслухняно розтяглися в посмішці.

– У мене свій вогник є.

На долоні Юрія танцювало полум’я, та Димон не простягав йому помаранчевий вогонь, щоб язики полум’я сплелися, утворюючи єдиний жар, як при знайомстві з Ластівкою.

– Я тобі не вірю!

Помаранчеве полум’я згасло, пішло з димом.

– Слухай, Димоне, а якщо ми тебе Димом називатимемо, га? – Рита присіла біля них. – У нас Тимур із зірок є. А ти Димом будеш. То як? – дівчинка простягнула йому руку, щоб зазнайомитись.

– Із зірок? – недовірливо перепитав Димон. – Не брешеш?

– Хрест на пузі! – заприсяглася Рита.

– Тоді буду, – вогонь повертався на долоні маленького хлопчика, але тепер у ньому було більше сонця, ніж полум’я.



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись