Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 15 "Сказання вогню і попелу" - 2

Багаття здійнялося до неба від одного слова, щоб притушити його, знадобилося вже кілька слів. Друзі розташувалися навколо вогню, мліючи в теплі і наминаючи печену картоплю, салат і м’ясо останньої курки, яку зарізав господар. Непомітно для самих себе, вони вибовкали старому казкарю майже все про свою подорож. Лише про зустріч із чаклуном змовчали. Чомусь усім здавалося, що не треба нікому показувати зачаровану кулю, як і самим зайвий раз на неї дивитися не потрібно, щоб лихо не накликати. Та й світлину нікому чужому бачити не варто.

Луїза хотіла кинути гілку у вогонь, та полум’я відхилилося трохи, коли вона до нього наблизилась.

– Темна ти, дівчино. Темрява з тобою, її під вродою не сховаєш, от полум’я й ухиляється.

Луїза гордо обернулася до казкаря.

– І що з того? Чи мені вже й не жити, коли зі мною темрява ходить?

– Живи, дитино, живи... – розсміявся казкар: її обурення нагадувало дитяче вередування порівняно з тим, що він бачив за довге життя. – Темрява з кожним із вас. Запитайте у вогню, він щирий, усе розкаже.

– А як? – Олекса ніби й не злякалася.

– Руку простягни, – дівчина зробила, як він звелів. – Відчуваєш тепло? – вона кивнула. – Не боїшся? – хитнула головою. – Головне, щоб страху не було. А тепер опускай руку. Повільно-повільно, відчуття тепла не втрачаючи.

Полум’я захвилювалось, у ньому ожили багряні і золотогарячі тіні. Одна вистрибнула з багаття, розсипаючи жарини.

– Нікому не рухатись! – крикнув казкар, перш ніж вони встигли налякано підхопитися.

Створіння, зіткане з полум’я, підійшло до Олекси, лизнуло суху траву перед нею, підпалюючи стеблинки. Та той вогонь не зжирав траву, а утворював живий малюнок, де дівчинка сварилася з батьками, клянучи їх за нерозуміння.

Чотириноге створіння пирхнуло, випустивши з ніздрів дим. Горів будинок, де втілилося необережне прокляття. І родина розходилась, не пробачивши.

По щоці Олекси збігла сльоза, дівчина воліла забути скоєне. Вогненний звір лизнув їй руку, не обпікши, а обдарувавши живим теплом, і наблизився до Луїзи. Полум’я на його хутрі набуло темних, багряних відтінків. Звір зашипів на білявку, відступивши.

– Не бійся, Луїзо, – попередив казкар. – Ти знаєш, що він не на тебе розлютився. Приклади руку до серця, щоб він пішов далі.

Тремтячи, Луїза зробила, як він наказав. Звір пирхнув іскрами, знову ставши яскравим. Біля Еміля він не зупинився, відчувши у ньому лише тінь від темряви коханої. А Вейну ткнувся в поранену руку, заскигливши, як цуценя. Чоловік несвідомо погладив вогненне створіння, наче людина і вогонь так домовились, що полум’я змовчить, не відкриваючи іншим таємниць людського минулого.

На Жака вогненний звір загарчав, вдаривши лапою по землі.

– На тобі кров, дитино, – спокійно пояснив казкар, пильно дивлячись на хлопчика. – Людська і нелюдська, і та, яка сама є чарами. Такої найбільше.

Жака трусило від ляку.

– Відклич його, – благав хлопчик.

– Я не можу. Він не піде, доки не пересвідчиться, що ти не жадав тої крові і того болю, – голос казкаря змінився, він не засуджував, але судив, як і вогонь.

– А як ні? – Олексу теж опанував жах: забава з вогнем уже не здавалася грою, надто схожа на пастку.

– Вогонь спалить його.

– Він дитина! – обурилась Олекса.

– На ньому чарівна кров, – відрізав казкар.

– Я не бажав тої крові, – Сашко не одразу зрозумів, що то говорить Жак, настільки дорослим став його голос. – Та я бачив, як їх катували і страчували. Тих дивних людей, чиї очі яскравіші за зірки, як ваші. Мій батько – кат в Імператорській в’язниці, іноді він брав мене з собою.

Казкар випростав руку, яка здавалася смертельно блідою, певно, важко йому творити закляття у такому віці.

– Візьми всі його спогади, які він забажає віддати, – майже нечутно наказав вогню старий.

Вогонь скорився його волі одразу, струсивши, як воду, палаючі жарини. Вогненні зірки, на які вони перетворилися, стали золотими, утворивши сяючий обруч, що ліг на голову білявого хлопчика. Жак скрикнув, знепритомнівши. Луїза смикнулася до нього, та голос казкаря зупинив її рух, не дозволивши встати.

– Не розривай коло! Зашкодиш дитині!

Зірки догоряли, наче вогні в глибині очей вмираючих, осипалися золотим піском. Вогненний звір рушив до останнього гостя, зупинився біля Сашка, вдивляючись. Застиг, лише полум’я його хутра ворушилося, живучи власним життям.

– Ти щось приховав від мене, хлопче, – холодно зауважив казкар.

Сашко неохоче витяг фотографію з кораблем із чорними вітрилами.

– Дай вогню, він передасть.

Звір обережно прийняв фотографію з руки хлопця, затиснувши іклами, та, не пошкодивши, приніс здобич казкареві. Сивий подивився на зображення, посміхнувся і, нічого не пояснюючи, кинув у вогонь.

Друзі підхопилися. Вогненний звір стрибнув у багаття, вогонь здійнявся майже до неба, одразу спавши до звичайного, низького, що ледь жевріє на дровах. Повернення ночі засліпило їх більше за спалах вогню.



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись