Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 17 "Випробування штилем" - 2

Та не все море омертвіло. Хвилі лизали білий пісок на березі острова, схожого на рай. Змивали візерунок закляття по літері, по шматочку малюнка. Тягнувся від води самотній слід.

Як пройти по ньому, прийдеш до хижки, де під однією ковдрою в обіймах заснули закохані. Заснули, життям заплативши за кохання, та все одно знайшовши спокій, а не прокляття. З лиця Іларії ще не зійшов рум’янець. Андрій, здається, просто спить, не збуджений ранком. Та сон цей смертний, обоє не дихають, подарувавши останні подихи одне одному.

Під пальмами стояла мавка, кличучи море, кличучи вітер, кличучи забуття. Вітер пестив довге темне волосся із зеленими відблисками, що водоспадом струменіло майже до самої землі. Море бризкало на мавку, граючись хвилями, і, торкаючись її волосся, краплі оберталися на живі мерехтливі коштовності.

Морські хвилі напливали на пісок, затоплюючи хижку, та не зносили – розчиняли у собі. Хвилі йшли одна за одною, і кожна наступна діставала далі, вглиб острова, не займаючи дерева, пестячи стовбури дотиком шипучої піни. Одна хвиля досягла цвинтаря, злизавши горбки з хрестами.

Зв’язаний з двох гілок хрест плив по воді, мотузка ослабла і розпустилась. Море забирало навіть гілки, яких торкалися люди. Мавка взяла в долоні рибку із золотими смужками, що потрапила в ямку, вимиту в піску, коли море поверталося у свої кордони, і віднесла до великої води.

Рибка зникла в темній глибині, не усвідомивши, що щойно врятувалася від загибелі. Мавка писала на мокрому піску незрозумілою людям мовою, та не закляття то було, а подяка Морю. Напис забрало першою ж хвилею.

Мавка ввійшла у воду, озирнулась, її волосся посвітлішало, стаючи напівпрозорим, тільки ще самотніми зірочками спалахували коштовні краплі, згасаючи назавжди. Яскраві зелені очі були сповнені суму і глибини, якої не мають людські погляди.

Порожній, самотній берег, де не залишилося жодного знаку, що тут були люди... Посміхнувшись, красуня повернулася до виднокраю, чистого і величного, й, плеснувши у долоні, опала водним стовпом.

Хвилі лизали берег. І в їхньому шепоті чулися голоси. Жінка тихо сміялася, а чоловік зізнавався їй у коханні, топлячи зізнання у поцілунках.



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись