Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 19 "Прокляття Мертвого міста" - 4

На вулиці Сашку стало трохи легше, він уже не відчував, що ним керує чужа воля. Удвох із привидом вони йшли через Мертве місто. Шелестіли чорним листям дерева, оплетені багряно-червоним плющем, а тіні опікувалися кривавими квітами, що поєднували їх зі світом живих. Та не знайдеться тої сили, яка скосить їх, звільнивши тіні. Лише коли зникне зло, що наслало прокляття на мирне місто, зав’януть зачаровані квіти, розтікаючись водою.

– Довгий час сюди, у це горде і вільнолюбне місто, не знаходили шляху порожнеча і сірість, які панували навколо, – замислено говорив привид, розповідав хлопцю, неначе на знав подяки за сміливість і чуйність. – Надто сильним і свавільним був захисник міста, чия яскрава вдача оберігала земляків навіть тоді, коли він засинав під іншими сузір’ями, будучи далеко звідси. Але одного дня, після чорного заклятого дощу, у місті рясно розцвіли вогнисті квіти відібраних життів. І відтоді місто це називають мертвим...

Привид замовк. Вони прийшли на майдан, де росли багряні лілії і колосилася червона пшениця.

– Але за що? Що накоїли мешканці міста? Таке покарання...

Сашко не знаходив слів, та розумів, що поки він говорить, примара не виконає своєї обіцянки, і нові квіти не виростуть серед цього поля.

– Ми були живі, яскраві, тому і кров наша яскрава і жива, – привид чоловіка нахилився до вогнистого поля, яке освітлювало ніч. – Мешканці міста ні в чому не винні. А ось його захисник...

Він затнувся, на мить не втримавши почуттів, наче досі був по-справжньому живим.

– За що?.. Для повчання... Щоб іншим бунт підняти не кортіло. Що одне мертве місто для Імперії без кордонів? – примарні очі осяялись червоним. – Треба було йти, хлопче, доки могли. Правильно твоя подруга казала, щоб не наближався до мене. Чи залишити тебе живим до старості, щоб, поки твій час вийде, заманював, як я, юних довірливих дурнів?

– Відпусти моїх друзів, – Сашко тримався напрочуд спокійно, його страхи лишилися за пеленою дощу, в якій щезає луна зачарованих дзвіночків.

Пшеничні колоски і високі лілії горнулися до його ніг, благаючи: зірви, зірви, дай нам спокій, хай і ціною власного життя, дай нам спокій...

Привид зареготав, награно, мов не за бажанням, а за обов’язком.

– Чому я маю їх відпустити, хлопче?

– Бо відпускав уже, – Сашко ступив до нього крок, привид позадкував. – Коли тебе попросили, ти дозволив винести з міста непритомну людину з червоною квіткою у руці.

Привид загарчав.

– Іншу долю у мене просиш? Нема інших доль! Долі ламати можна... Долі ламати легко, коли служиш Імперії... А ми всі їй служимо!

– Ти не служиш, – тихо заперечив Сашко, виймаючи з-за пазухи кришталеву кулю, яку прийняв з рук сивого чаклуна. – І він не служив, той, що приходив сюди.

Привид застиг, його вуста кривило чи болем, чи посмішкою. Куля сяяла, та в її глибинах розкручувався червоний вихор, наче куля вбирала світло зачарованих квітів.

– Кристофер, – привид потягнувся до кулі, та відсмикнув руку, не торкнувшись. – Якщо його прокляття в тебе, то ти знайшов спокій, Кристофере. Як я заздрю тобі...

Привид опустив повний болю погляд. Вітерець легкими хвилями йшов по червоному полю.

– Його звали Кристофером? – було дивним, що у сивого чаклуна таке звичайне ім’я.

– Наче однією ниткою зв’язані досі. Кристофер знайшов мене у цьому місті, а той хлопець, що зірвав квітку, був в останню годину з Лінтом. Однією ниткою... Досі... Всі ми...

Привид плакав. Сяюча сльоза текла по примарній щоці, виблискуючи живою зіркою.

– Відпусти нас, – знову попросив Сашко.

– А я вас і не тримаю, – привид сів у червону пшеницю, обхопивши коліна руками. – Кристофере... Де ж мій спокій?..

Сашко повернувся, щоб іти з майдану, зарослого червоним полем, та щось затримувало його.

– Кристофер сказав, що рану від шипів троянди, яку зірвав мій друг, загоїть Море. А тобі Море не дасть спокій?

– Море?.. Я багато років не бачив Моря... Я забув, яке воно є... Та я і не можу піти звідси, хлопче...

– А якщо я... – замислився Сашко, в сяйво кулі у його руці додалося трохи зеленого, зовсім трохи, але колір життя здавався настільки яскравим у проклятому місті, що кортіло заплющити очі. – Якщо я заберу твоє прокляття, як забрав прокляття Кристофера?

– За кого ти себе маєш? Цього навіть могутній чаклун зробити не може. Моє прокляття – частина прокляття цього міста, – привид розсміявся жорстоко, та по-людськи. – А ти подобаєшся мені, хлопче. Я б тебе взяв до команди, якби вона у мене була.

Здійнявся вітер, нагнувши колосся і зламавши кілька лілій. Привид підхопився. Його очі сяяли життям, не вкраденим, власним, відібраним злими чарами багато років тому.

– Назви моє Ім’я! Назви, інакше загинеш!

– Я не знаю твого Імені...

Кривавий вітер пив сили з душі Сашка, пив, зриваючи грамофони лілій, пив, захищаючи прокляття.



Наталія Девятко (Natalia Devyatko)

Відредаговано: 20.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись