Скарби Примарних островів. Карта і компас

Розділ 22 "Правосуддя Імперії" - 6f

Харун і Ярош Сокіл стояли біля штурвала, керуючи кораблем із чорними вітрилами разом, ведучи його річкою часу, обходячи коловороти і бистрини. Вели корабель, як два капітани, розуміючи один одного без слів.

Вода омиває камінь, відполірований до дзеркального блиску. І в цьому дзеркалі відбивається велика зала Імперської школи, де вчаться майстерності бою юні учні.

Корабель хитнуло: сильна течія потягла його за собою, та Ярош відчув наближення небезпеки і вчасно вирівняв корабель.

Вони взяли трохи ближче до берега, де за маревом вишукані пари танцювали вальс на балу в червоному палаці. Сміялася вродлива жінка, яка цього року перевершила всіх у співі. Залишалося останнє випробовування. І Химера вже чекала на неї, щоб змагатись у чарах. Казкарка вклонилася своєму партнеру, дякуючи за танець, і пішла назустріч чорнявому раднику Імператора.

Ще один дзеркальний камінь побачив Айлан. Чоловік здивовано схилився над водою.

– Він такий схожий на мене...

Та то він і був. Майже випускник, гордий своїми знаннями, біжить через довгу прямокутну площу, рятуючись від своєї долі.

Річка часу впадала у звичайне море, у хвилях танули береги. У команди майже не зосталося сил, щоб продовжувати подорож. Навіть Ярош відчував утому і спустошення, не кажучи про інших. Схоже, що важкість такої дороги не відбилася тільки на давньому народі.

– Може, ти і мене візьмеш з собою, піратський капітане?

На фальшборті сиділа дівчинка, чиє павутинчасте вбрання було зіткане з місячного світла, діадема, усипана чорними перлами і діамантами, прикрашала її чорне, як ніч, волосся.

– Хто ти? – запитав капітан, залишаючи штурвал і спускаючись на палубу.

– Страж тих вод, куди ви прямуєте, – дівчинка зістрибнула на палубу, її очі постійно змінювали колір. – Здраствуй, брате, – кивнула вона Мандрівнику. – Дивно бачити тебе тут, – вона обвела поглядом присутніх. – Так багато давніх на піратському кораблі, що не побоялися зв’язати свої долі з долями піратських капітанів і простих людей.

Мандрівник не відповів на привітання. Усі інші давні теж мовчали.

– Ти пропустиш нас, страже? – Ярош підійшов до дівчинки, що гралася розкішною пір’їною, теж зітканою з місячного проміння.

– Пропущу. У вас гарні вітрила. Та не затримуйтесь, – вона посміхнулась, її очі осяялися зірками. – Хочеш, прикрашу твій капелюх, капітане? – дівчинка простягнула Ярошу чарівну пір’їну.

– У мене немає капелюха, гідного твого подарунку, – розсміявся піратський капітан.

– Але ж буде, так? – таємничо посміхнулась дівчинка-ніч. – У всіх капітанів є капелюхи.

Нявкнув Сиріус, гайнувши туди, де засвітилося молочне сяйво, що стрибнуло на капітанський місток. По східцях поважно ступала кицька, з чийого білого хутра сипалися зірки.

– Зіронько ясна, я ж наказала бути вдома, – суворо нагадала кицьці дівчинка-ніч.

– Назвати кішку Зіркою! – пирхнула Роксана.

– А назвати кота Сиріусом? – повернулась до неї дівчинка-ніч.

Біла кицька і чорний Сиріус тяглися мордочкою до мордочки. Зіронька лизнула Сиріуса в ніс, чорний кіт чхнув, з його шкіри теж сипнуло сяйвом, та ще не зірками.

– Зіронько ясна, не пустуй.

Та було вже пізно. Зіронька стрибнула на фальшборт корабля, а звідти на зоряну стрічку Чумацького Шляху, що тягнувся до самого виднокраю. Сиріус теж важко заплигнув на фальшборт. Сумно озирнувся до людей і ступив на зірки, розчиняючись у ночі.

– Сиріусе, повернися! – Роксана підбігла до фальшборту, де догоряли розсипані її котом зірки, маленькі, як камінчики. – Що з ним? Що ти зробила з моїм котом, чаклунко? – гримнула юна піратка на давнього стража.

– Здається, вони сподобались одне одному, – обдарувавши насмішкуватим поглядом Роксану, дівчинка-ніч повернулася до капітана. – Тому я і кажу: не затримуйтесь. Це небезпечні води, особливо для піратського корабля.