Скіф

Скіф. Перевернутий світ. 2

~

Дорога додому виявилася паскудною. Просто на околиці лісу Агата наштовхнулася на здичавілого собаку, імовірно скаженого, і була змушена перекинутися на Воїтельку, аби вгомонити нещасну звірину. Витративши останні кошти на таксі, дісталася Подолу, але вийшла біля Поштової й далі пошкандибала пішки. Не хотілося, щоб абихто знав, де вона жила. Оскільки єдиний чоловік, якому було відомо, ким вона стала насправді, який і прикликав цей спосіб життя на її голову, зустрів свою смерть із косою, Агата тримала рота на замку.

А ще, поки блукаєш вулицями, можна порятувати двійко-трійко нещасливців від загребущих рук гопників і заблукалої швалі, чим дівчина й займалася до четвертої ранку.

Будинок, в якому жила Агата, був стареньким. Квартири в них називали сталінками. На першому поверсі жила старенька й добренька з вигляду бабуся, яка й здавала Агаті кімнату. Але добренькою вона була лише при першому враженні, коли горілки було вдосталь. А щойно та закінчувалася, так бабця одразу перетворювалася на мегеру, ладну задушити свою співмешканку голими руками. Агата навіть раз так  серйозно задумалася над тим, чи не дозволити Воїтельці упокоїти лайливу душу, що діяла на нерви, але зважила, що спершу бодай потрібно спробувати налагодити контакт. Не вбивати ж усіх підряд лише через те, що вони ходяче гівно? Тим паче, можуть прийти й віджати квартиру, раз хазяйка пішла на той світ. А цього Агаті не хотілося. Тож узялася дівчина постачати старій запаси оковитої й цигарок «Прима», поставила собі замок на дверях кімнати й зажила більш-менш спокійно. Поки мегера залишалася вдоволеною, носа в чужі справи не пхала, і Агата могла йти та повертатися, коли душі заманеться.

Однак сьогодні, лежачи на маленькому складному дивані, дівчина міркувала про те, звідки дістати ще грошей. Оплата за квартиру, харчі, проїзд — усе це вимагало фінансових затрат. Агаті виповнилося сімнадцять, але вона ніколи не працювала й гадки не мала, що робити в таких випадках. Просто піти в супермаркет і попроситися на касу? Варіант… Сякий-такий прибуток, як не крути, та й удень фактично нічим зайнятися. Звісно, це могло завадити вечірньому ритуалу, але у глибині душі Агата розуміла, що вічно так не триватиме. Рано чи пізно вона змириться, що в її хаотичному житті не було місця для рідні.

Зранку Агата вийшла з дому в паскудному настрої. Бабця-мегера наказала не повертатися без пачки цигарок і чути нічого не хотіла за вітер у кишенях її співмешканки.

— Котися на хрін звідси, соплячка, якщо не маєш чим заплатити! Ти мені ще за минулий місяць бабоси не віддала!

Агата смачно вилаялася, не даючи мегері спуску. Про себе зауважила, що бабця нікуди її не вижене, бо надто їй подобалося гиркатися спозаранку. Коли доживаєш вік на самоті, можливість виговоритися живій істоті, яка ще й огризнеться у відповідь — на вагу золота. А так Агата поповнювала свій словниковий запас, який часто-густо використовувала перед перевтіленням на Воїтельку. Власне, було б добре, якби сама Воїтелька теж щось завчила, але вперта амазонка не бажала навіть своєю мовою спілкуватися. За три місяці Агата не витягнула з неї жодного слова. Що також дратувало.

Місцем роботи дівчини став супермаркет. Агата продемонструвала вміння цупити банкноти з каси так, що охоронець роззявив рота від подиву, бо ж кліпнув лише раз, і спільний колектив у п’ять касирів на зміні та двох охоронців посприяв тому, щоб її взяли на випробувальний термін. Дівчина швидко пройнялася потребою обраховувати покупців, аби ущипнути свою частку, і при цьому ні перед ким не відсвічувати. Як-то кажуть: зайвих грошей не буває.

Увечері, закривши свою першу зміну, Агата відчула страшну втому, поки пленталася знайомим маршрутом. Місто огорнулося сутінками, а люд квапився до рідної домівки. Агата ж ледве пересувала ноги, проте однаково не поспішала. Вона ховала обличчя під козирком бейсболки, а зверху ще й капюшон куртки накинула, щоб не приглядалися. На вулиці було зимно — осінь розповзалася повітрям, як зараза. Агата шмигнула носом, відчуваючи холод на серці. Але не через погоду.

Сіра багатоповерхівка ліниво виповзла з-за повороту по мірі того, як Агата переставляла ноги. Проминути сквер — і ось стежина до першого під’їзду. Дівчина зіщулилася, та не спинила ходи. Перестати витріщатися на знайомі силуети у вікнах — то було вище її сил. Скільки разів торочила собі, що нічим хорошим це не закінчиться, що вона мала відпустити їх, дозволити жити далі без неї… Натомість продовжувала подовгу стовбичити в тіні дерев і задивлятися на освітлені лампочками вікна.

Агата знала, про що думали її батьки. Коли вона пішла зі Скіфом-Воїном — точніше, коли він перекинув її через своє плече, як мішок картоплі, і потягнув із палати — персонал подумав, що вона втекла, аби померти на самоті. Цю ж версію й передали її батькам, а ті — родичам, і пішло-поїхало. Агата усвідомлювала, якого болю це завдало її рідним, які не шкодували ні сил, ні коштів на її лікування. Клініка зам’яла інцидент із викраденням, а горе-пацієнт уже ж напевне спочивав десь у канаві. Коли знайдуть тіло, тоді й завершиться ця трагікомедія. Але ж справа в тім, що тіло ще не скоро знайдеться… Скіф попереджав, що її час настане обов’язково, що смерть, усе ж, прийде по неї, але згодом, коли вона виконає своє призначення. А поки хвороба заморозилася, зачаїлася, як хижак, що чекав слушного часу. Щоразу, як Агата спинялася біля стін огорожі, що відділяла вулицю від території онкологічної клініки, відчувала тихий шепіт раку, який безуспішно жував її клітини, не здатний остаточно пережувати їх. Магія, яку Скіф передав їй разом із кулоном та срібною монетою, тримала паразита в тисках, але не могла заглушити його спротиву. Агата все ще пам’ятала, ким була й звідки прийшла. І задивляючись на тих, хто снував у сквері, несучи на собі мітку смерті, продовжувала чіплятися за попереднє життя. Бо їм зосталося жити менше, ніж їй. Бо їм ніхто не подарував додаткового часу заради вищої мети.



Оксана Кириченко (Aillin Ai)

Відредаговано: 03.10.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись