Сільський Детектив. Цикл оповідань(серії)

Розділ 6

Розділ 6

Коли заходили до ферми, У Степана вже трохи розвиднилося в очах. Перед ним були відчинені широчезні двері й він спокійно переступив велетенський поріг установи. Помітивши рух на проході, на нього відразу повернули свої милі морди різнобарвні корівки. Бурі, чорні, чорно-рябі та білі хутра колихалися на прив’язі, наче хвилі, при цьому стукаючи металевими ланцюгами й махаючи, різної довжини, ріжками.

- Доброго дня, пані! - мовив він, усміхнувшись.

Трохи далі, серед худоби, мелькнули робочі. Побачивши його, вони швидко сховалися у стіні.

- Ось це і є наша ферма! – сказав гордовито Гена. – Сімдесят голів! Всі на підбір здорові та породисті. Натуральні харчі на вході – натуральне молоко на виході!

Він весело підморгнув хлопцеві.

- Ходімо, познайомлю Вас з колективом!

Степан кивнув. Він не міг відразу точно сказати, якого віку був цей Гена. Говіркий та веселий у спілкуванні, та з великим життєвим досвідом на обличчі. Невисокий та худий, він здавався висушеним. Колір шкіри мулата, що напевно справа сонця, наводили на думку, що він циган. Та вже надто якийсь український, бо волосся аж руділо, а очі були сірими. Тож, дивлячись на чоловіка, хлопець подумки поставив йому сорок років, з величезним плюсом, або мінусом.

Пройшовши довжелезний коридор із худоби, яка не відривала голів від корита, чоловіки звернули в бік й стали перед дверима. Тепер Степан розумів, де саме всі зникли. Гена відкашлявся та церемонно постукав у двері. Не дочекавшись відповіді, він впевнено відчинив їх і голосно привітався.

- Ой, дівчата, кого я вам привів! – почав він, вказуючи рукою на хлопця.

Чотири жіночки у синіх робочих халатах кинули свої справи та хустки, й навіть встигли навести макіяж. Поправляючи злегка розтріпані зачіски, вони сором’язливо зиркали та усміхалися. Всі були дуже рум’яні та фігуристі, ніби їх відбирали, як моделей. Дві середнього віку, одна трохи старша, та ще одна молоденька, русява з великими… очима. Такими, що хлопець не міг розібрати їх колір. Навмисне розкритий халат, дозволяв дивитися тільки на два пружні горбики під тоненькою маєчкою. Добре хоч, між ними та тканиною був ще бюстгальтер, інакше б дівчина здалася голою. Коливання її грудної клітки викликали хвилювання у симпатичного, та такого недосвідченого юнака.

- Доброго дня! – стримано мовив Степан, ніяковіючи від такої гостинності.

Гена задоволено усміхнувся. Та, дивлячись, як знітився народ, знову брав до своїх рук ініціативу в спілкуванні.

- Дівчатка, пану поліціянту трохи зле… - підморгнув він одній досвідченій дамі вже зрілого віку та форм. – Треба якось допомогти!

- Зараз! – зметикувала жінка й подалася до шафи.

Тим часом, юнак роззирнувся. Схоже було, що кімнатка ця оснащена для персоналу. Роздягальня виглядала досить пристойно: свіжий сучасний ремонт, з металопластиковим вікном, білосніжним кахлем, новим ДВПшним столиком та шафами для одягу. Навіть електрочайник стояв на тумбочці, як має бути. Дуже чинно і привабливо. Видно, що Юрій Петрович вклав у справу не лише душу.

Згадавши про свій робочий кабінет у центрі, Степан навіть дещо засумував. Але не на довго. Вже за кілька хвилин привітні панянки організували для нього ледь не святковий стіл, з хлібом, салом та свіжими червоними помідорчиками. Кухоль молока та дві склянки з прозорою рідиною, що схожа була на ту, яку він учора пив з дядьком Володькою, але не зафарбованою. Від думки про прийняття її в середину, знову підвернуло. Хлопець стримано відмовився від пропозиції.

- Ну, що Ви, пане дільничний?! – умовляв Гена. – Не соромтеся! Прийміть і Вам відразу стане ліпше! Гарантую!

- Дякую, але ні. Я краще скуштую молочка…

Збентежений під такою кількістю блискучих жіночих очей, хлопець несміливо взяв кухоль і, не знайшовши більше склянок, надпив просто з горла. Забувши дихати, Степан відчув, як прохолодна лужна рідина огортає його слизову й пригашує неприємні відчуття. За кілька секунд він зрозумів, що може знову жити. Стало дійсно краще. Повернувши на місце кухлик, хлопець витер губи та шумно видихнув. Самопочуття покращало і додало настрою. Хлопець більш впевнено оглянув контингент й мовив:

- Дякую! Тепер можна й попрацювати!

- Та що Ви? Куди поспішати? – примовляв Гена, намагаючись відволікти його. - Ви їжте, їжте!

- Дякую. Поки що не варто… - він поклав руку на живіт, дослухаючись до його роботи.

Раптом його було перервано. Ще одна тендітна, охайна пані швидко увійшла до кімнати й, зачинивши за собою двері, прошепотіла:

- Петрович іде!

Рівно за чотири секунди на столі вже нічого не було. Все зникло так же, як і з’явилося. Перед дільничним лежала тека з документами і навпроти сиділа пишногруда доярочка, щоб дати свідчення. Степан навіть не встиг блокнота витягнути, як на порозі стояв Горун.

- Ну, що, Степане Андрійовичу, вже щось маєте? – нетерпляче запитав чоловік без всіляких прелюдій. Видно було, що йому вся ця катавасія з биком не давала спокою ні на хвилину.

- Працюємо, - стримано відповів юнак, не даючи жодних пояснень.

Фермер незадоволено стис губи, потупцював та зазбирався йти.

- Гено!

- Так, Юрію Петровичу!

- Потім покажеш дільничному, де був прив’язаний Тайсон!

- Оке! – відповів скотар.

Петрович ще раз незадоволено окинув оком своїх робітників і зник за дверима. Ця неприємність змушувала чоловіка підозрювати кожного, хто працював на фермі. Кожного, кому він від початку так довіряв та прагнув допомогти. Зникнення рогатого перекреслювало всю його поблажливість і людяність. Робітники це відчували та ображалися, породжуючи тим самим крижану стіну між собою й керівником.

- Тайсон? – перепитав Степан, коли фермер пішов.

- Так.

- Боксер? – посміхнувся хлопець.

- Ще й який! – засміявся Гена. – Знаєш, як він лупить задньою лівою!

Всі навколо сміялися.

- А наш Володька знає!



Інка Вікторова

Відредаговано: 19.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись