Сільський Детектив. Цикл оповідань(серії)

Розділ 3

Розділ 3

Зрозуміло, що коштів їхати аж в місто, у Степана не було, тому він винайняв авто одного з друзів Василя. Той відвіз їх до району. Там теж був хороший вибір плитки та цементу, шпалерів та ще чогось там для ремонту… Василь, як людина тямуща, неквапливо розглядав місцевість й асортимент продажу на прилавках. Взагалі то його цікавили нові телефони та побалакати зі знайомими, що торгували картоплею. На крайній випадок, крамниці з побутовою технікою. Та дільничний допомагав йому тримати курс на буд. майданчик.

Не мало, не багато, хлопці витратили цілу годину на придбання майже всього, що було у списку, окрім одного – спеціального клею. Чоловік наполягав, що купувати треба лише в одному місці. Сам нещодавно там брав. Крамницю ту всі знають, всі хвалять. Дільничний же не знав нічого, щоб запропонувати натомість, тож пішли.

Й справді. В магазині-складі було все, що завгодно для будівництва: бруси, труби, металеві кути, дроти, величезні листи дикту та профілю, різнокаліберна сітка та пінопласт, мішки з цементом та всілякими домішками… Все десятками рядів підносилося для покупців. Вони, наче гори, оточували їх, змушуючи задирати голови.

Степан розгубився. Молодому хлопцю ще не доводилося самостійно організовувати ремонти, а тим паче, робити їх. Василь же був сміливішим і перейшов відразу до справи.

- Нам, будь ласка, «СМ11», чотири мішки!

- Зараз, – відповів продавець і покликав свого нового помічника: - Богдане!

- Так?

До них підійшов невисокий, жилавий юнак з темним, стриженим волоссям, не старший за самого Степана.

- Обслужи хлопців! Мені треба відійти.

Богдан розумів, що чоловік робив так навмисне, аби він вчився. Адже, якщо він відсиджуватиметься десь за там цвяхами, то й вважай не працюватиме. Хвилювання тримало його, поки він побачив знайоме обличчя.

- О! Студент! – вигукнув Василь, простягаючи руку до хлопця. – А ти що тут робиш?

- Привіт! Та от… працюю.

- Супер! Ну, а що? Правильно. Місто – то для слабаків! Ти спробуй в селі вижити! Да, студент?

- Ага.

- Ну що, Стьопчику, давай сплачуй, а я закидаю…

Трохи ніяковіючи від такої поведінки чоловіка, молоді люди перезирнулися.

- Степан, - від нікуди подітися, простягнув руку один.

- Богдан, – простягнув другий. – Це ти, мабуть, і є наш новий дільничний, про якого мені вже всі вуха проговорили?..

- Певно… А що?

- Та так, – махнув рукою.

Вони всміхнулися на знак розуміння.

- То ти місцевий?- запитував Степан.

- Тепер вже знову так… - спокійно-сумно відказав Богдан.

Поки хлопці рахували гроші, Василь повернувся до приятеля. Той відчинив багажника на своїх Жигулях і за хвилини в ньому вже лежали мішки.

Коли повернувся, стажист ще продовжував вибивати чек та пропонувати Степану дуже важливі аксесуари для брудної роботи. А той, роззявивши рота, набрав повні руки та розгублено на них дивився. Бо й не знав, що до чого?

- Може ще щось потрібне? Щітки, валики? Захисні окуляри…

- Та…

- О! Я бачу, Бодька, ти тут розійшовся! – втрутився Василь.

- Просто працюю.

- Знаємо, знаємо! Ну, давай, вибивай те, що є і харош! Ми спішимо, - чоловік витяг свого супутника. – Здоров будь!

- Давай!

Задоволений своїм першим клієнтом, Богдан, підбивав відсоток, який йому світитиме, коли він завершить стажування. А зараз, поки що, це було тільки тренуванням.

- Ну, що, хлопче, впорався? – одразу повернувся Олег, його напарник та наставник.

- Та, ніби так! – радісно відповів той.

- Не важко?

- Зовсім ні.

- Це добре. Бо буває так наносишся тих мішків, що потім спини ввечері не відчуваєш…

- Що?

- Ну, кажу важко мішки носити.

- Які?

- Що значить які? Богдане, ти що?

- А що?

Обличчя хлопця залило червоним. Інтуїція голосно сурмила, що він щось зробив не так, але мозок гальмував.

- Богдане, ти ж видав покупцю мішки з клеєм? – майже ствердно запитував Олег, виділяючи кожне слово. Бо це було дуже очевидно.

- Ні… - таким же очевидним тоном відповів юнак.

- А хто йому їх видав?

- Не знаю… - Богдан здався, видихаючи повітря разом з розпачем. Потім, вказуючи на купу з розкиданих паперових мішків з зеленими лініями, що безладно лежала поруч з виходом, договорив: – Та він сам брав…

- Тобто, сам? – чоловік робив здивовані очі.

- Ну, один платив, а другий пішов узяв…

Він говорив і відчував, як розуміння власної помилки падає на нього, б’ючи по дурній голові. Він щойно мав справу з Василем - найбільшим пройдисвітом Карасівки! Вся радість щезла.

- Дідько! Так не можна робити?

- Ні, чому? Можна. Але ти повинен контролювати цей процес. Ти повинен хоча б бачити, як з твого складу виносять матеріал! І у яких кількостях! – посуворішав Олег. – Скільки він взяв мішків?

- Чотири…

- Ти впевнений?

Як він міг бути впевнений? З одного боку суворий погляд Олега, з другого – односелець з поганенькою репутацією… По очах хлопця чітко було видно, що він розгублений. Тож, не дочекавшись відповіді, чоловік продовжив:

- Біжи! Наздоганяй їх! Просись зазирнути до багажника. Рахуй мішки! Якщо не пошлють, звісно…

Богдан не став більше гаяти час. Якщо увечері виявлять нестачу, його змусять платити, або ще гірше – звільнять. Треба терміново знайти цих двох.

Він понісся до виходу. Роззирнувся навкруги, та нікого не побачив. Від Жигулів уже й слід простиг. Тоді він подався на дорогу, з надією, що ті не встигли так швидко поїхати. Або, можливо стали десь біля іншої крамниці…

Та ніде не було навіть нічого подібного до такої автівки. При дорозі стояли лише поодинокі іномарки, які слухняно чекали на своїх господарів. Тож, довелося бігти далі, на базар.



Інка Вікторова

Відредаговано: 19.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись