Сільський Детектив. Цикл оповідань(серії)

Розділ 8

Розділ 8

Повільною ходою Богдан повертався трасою додому. Втома швидко приборкала всі його гнівні почуття. Зараз хотілося лише обмитися й впасти на м’яку канапу перед телеком. Навіть комп’ютер вмикати сьогодні не було бажання. Та думка про двох донечок, які, напевно вже галакали по дворі та по хаті, дещо псувала його мрію.

Змирившись з тим, що вибору в нього не було, молодий чоловік неквапливо відчиняв хвіртку двору.

Але, зненацька, з хати вилетіла мати. Й, судячи з прокльонів, що сипалися з її рота завжди і скрізь, про спокій він міг забути.

- Ой, Богданчику! Ой, лишенько! – вона нервово тріпала свого фартуха. Очі її були червоними та великими.

- Що сталося? Дівчата щось накоїли?

- Ой, ні.

- З Ольгою щось недобре?

- Та! Ні.

- Значить, щось із бабою?

- Та з нею, старою квочкою!

- Мамо, не тягни! - не витримував Бодя. – Де вона?

- А чорт її знає! – знову лаялася Гаїна.

- Що значить, чорт її знає?! Знову? Мамо, ви ж всі вдома! Хіба так важко прослідкувати за бабою Килиною?

Хлопець сердито пропхнувся повз матір та забіг до хати. Не помічаючи переляканих оченят своїх дівчаток, він зазирнув до бабиної кімнати, потім на веранду, а потім щось уважно роздивлявся в сінях. В кутку, поруч великого вікна, розділеного маленькими квадратиками, було порожньо. Лише тонконогий павучок, що встиг зробити собі павутину, виглядав на нього звідти.

- Он воно що!

- Що там, синку? – вбігла слідом Гаїна Яківна.

- І давно її нема?

- Зранку...

- Ясне! От що. Пробіжись по сусідах, а я ще в одне місце зазирну!

- Та я вже ходила…

- То ще сходи!

- Але ж… А ти куди? – запитала, простягаючи руки, та він не озвався. – Ну, що за день? То одне, то друге, то десяте! Всім байдуже на матір! Смерті моєї хочете?

- Ба… - протягнула тоненько Дарина, смикнувши її за поділ халату. – Ба…

- Ну, чого тобі?

- А куди тато пісов?

- А біс його знає! Біжи до мами! Я зараз прийду.

 

Сонце закочувалося за обрій, яскраво червоніючи й попереджуючи селян, що вже ось-ось стемніє. Богдан нісся по вулиці, забувши про голод і втому.

Бабу Килину він дуже любив. Ще раніше, коли вона жила в іншому селі, дуже полюбляв гостювати в неї по кілька тижнів. На відміну від батьків, Килина дозволяла онуку робити все, що він захоче. Й спати до обіду, й гуляти до зірок, й рибалити ходити з друзями, а пізніше й на дискотеку. Ніби й нічого такого. Все те він міг робити й вдома, та тільки баба не вимагала перед тим виполоти кукурудзу чи буряки. Не примушувала ходити по корів. Та не просила косити сіно.

Взагалі, баба Килина була таким тихим і спокійним янголом-охоронцем Богданчика, який завжди стояв на захисті єдиного онука перед матір’ю та сердитим батьком.

І ось, коли старенька завдавала клопоту, він один не сварив її, а мовчки приводив додому. Розумів, що на старість зовсім забудькувата стала. Не довго трималися купи її думки, тому й доводилося іноді шукати. Та сьогодні Богдан напевно знав, де вона.

- Куди мчиш? Сталося що? – гукнув Степан, що за кілька метрів упізнав свого вранішнього консультанта.

Богдан відчув, як йому в горлі пересохло, коли він побачив одного з винуватців свого ляпу. Від спогадів занило в спині.

- Та, - видихнув, щоб не набалакати одразу дурниць. – є одна справа. А як ремонт? Що там Василь?

Хлопцю просто руки чесалися віддячити.

- Та оце контролюю! Бо він ще той спец!

- І не кажи! – з якоюсь досадою відказав молодий чоловік. Несподівана ідея промайнула в голові, викликаючи в серці жагу помсти. – Слухай, Степане, а ти сильно зайнятий? Може, допоможеш?

- Що саме?

- Бабця моя зникла. Розумієш? Любить вона іноді нам нерви полоскотати. Ні, вона не хвора! Просто, сама собі на умі. Минулого разу знайшли її в іншому селі. Забула, нібито, попередити, що сходить до родичів! А позаминулого – на кладовищі цілий день просиділа… Отака морока.

Степан важко зітхнув. Все ж, він соціальний діяч. Хоч-не-хоч, допомагати людям має.

- І, де думаєш шукати цього разу?

- Є одна думка. Я піду за село, до ставка, а ти пройдися до Зорі. Щоб я не бігав дарма. Поки погляну в одному місці, вона вже може бути в протилежному… Може, вона там назад вертає? Набереш тоді мене, ок?

Це «Ок» якось неприємно бахнула по вухам. Степан ще раз голосно зітхнув.

- Добре, давай свого номера!

Богдан аж повеселішав. Знаючи, що баба, скоріш за все, за своїм улюбленим заняттям на Карасівському ставку, він тішився думкою, що дільничний дарма добряче прогуляється під вечір. Хоч цей Степан може й не винен, та все одно страшенно хотілося когось провчити. Василя ж зараз під рукою не було!

- Ага, - дістав мобільник. – Ось.

- А, як хоч бабцю звуть?

- Килина Трохимівна.

- Добре.

На тому й розійшлися.



Інка Вікторова

Відредаговано: 19.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись