Сільський Детектив. Цикл оповідань(серії)

Розділ 9

Розділ 9

Степан йшов понад річкою та розмірковував про те, що він надто добрий. Мабуть, в жодному селі немає такого дільничного, який ось так легко погоджується на будь-які справи, варті вони були уваги, чи ні. Ну не міг він встояти перед сердешними селянами, що так сильно просили допомоги. Бідолашні жінки, або прості, мов дошка, чоловіки – всі вміли вмовляти хлопця. Через що мав більше клопоту, ніж роботи.

І тепер. На прохання Богдана, юнак ішов повз річку. Дедукція йому говорила, що стареньку скоріш за все варто шукати геть в іншому місці. На тому ж самому кладовищі, наприклад. Раптом, захотіла померлих родичів провідати? Сиділа, сиділа, та заснула… Або ж в сусідок. Так розбалакалися, що не помітили час. Ну, або ще у схожих випадках, старих зазвичай шукають на трасі. Бо йдуть вони йдуть і навколо нічого не помічають…

Та хлопець просив подивитися саме тут. І що робити? Напевно, йому видніше.

 

Річка, ніби місточок, сполучала два села: Карасівку та Зорю. Понад нею вибудували дорогу, та Степану закортіло піти трохи нижче, ґрунтовою. Гарно зараз тут було, під час заходу сонця. Оте чудернацьке, золотаве мерехтіння на воді заворожувало. Жаби та вітер стихли. Єдине, що псувало настрій – це прохолода та комарі.

На вулиці сіріло. День став на багато коротшим і закінчувався значно швидше. Вечори ставали вже геть не теплими. Водичка у річці вже не приваблювала. Навпаки, думка про те, щоб зануритися, відгукувалася дрижаками. Степан навіть щільніше застебнув робочого кітеля на всі ґудзики, і відчув, як полегшало.

Трохи підбадьорений холодом, хлопець продовжував шлях. Дуже скоро він дістався місцевого пляжу. Точніше, місця, де не було очерету й можна було нормально плавати. Влітку тут завжди було повно дітлахів, а зараз…

- Що це? – здивувався Степан.

По витоптаній, майже сухій травичці, походжала дівчина… у купальнику. Вона обтирала мокре тіло рушником та зовсім не тремтіла. А потім спокійно так відкинула його назад до речей, що лежали на землі.

Хлопець закляк на місці. Здавалося, йому очі повилазять, розглядаючи панянку. Чорного кольору ліфчик ледь не розривало від налитих персів. Не худий, м’який животик переходив у пружні стегна та сідниці, на яких теж майорів чорний шматочок тканини. А довге темне волосся лежало мокрими пасмами аж на попереку.

За мить вона його помітила. Степан злякався. Не вистачало, аби ще його прийняли за збоченця. Необхідно було швидко підійти ближче, вибачитися, щось сказати…

- О! Пане дільничний! – випередив його веселий, дівочий голос, що хлопцю здався знайомим.

- Д-добрий вечір!

- Доброго! – вона лукаво усміхалася, навіть не думаючи приховати своє майже оголене тіло.

Він стрімко намагався згадати, звідки знає цю пані, але марно.

- Вирішили поплавати? – запитала вона, легенько проводячи рукою по своєму плечу, на якому навіть сиріт не було.

Степана пересмикнуло.

- Та ні, знаєте, щось не хочеться… Та й справи в мене.

- Дарма, - тепер дівчина гладила свій живіт. – Водичка сьогодні просто чудова! Освіжає…

- То Ви…

- Ліля.

- Ліля, - трохи збентежено повторив її ім’я хлопець, нарешті пригадавши, де міг її бачити. Це ж та сама доярочка, що так нахабно-відверто запрошувала його разом поплавати! От халепа! – То Ви, Ліля, загартовуєтеся?

- Що? Ніколи про це не думала. Мені просто дуже подобається купатися, - вона зробила до нього крок і чуттєво охопила свої плечі. - Люблю відчувати, як вода торкається моєї шкіри. Як вона огортає все моє тіло, захоплює мої думки… та збиває дихання… так, наче кохання.

Степан зніяковіло роздивлявся навсібіч. Розгублено шукаючи слова після такої промови, він озирнувся на воду. Цієї миті саме пропливав човен, якого раніше він не бачив. Хтось у теплому кожусі та, наче із замотаною головою, сидів у ньому та тримав вудку.

- І кому це вдома не сидиться? – мовив чи то з полегшенням, чи то з розчаруванням. Не дуже йому хотілося, аби його побачили тут з дівчиною. Потім від пліток не відмиєшся.

Ліля теж поглянула на воду й зітхнула.

- Та це баба Киля. Вона частенько тут рибалить.

- Хто? Баба Киля?

- Так. Баба Килина.

- Справді?

- Та наче! А що таке?

Хлопець раптом радісно підбіг до самої води й розгледів. Дійсно! На голові пов’язана махрова хустина.

- Килино Трохимівно! – раптом почав махати руками. - Килино Трох… Пливіть сюди!

Бабуся поглянула на нього, щось собі подумала і поклала вудку. Потім кілька разів провела веслом по темній воді. Човен повільно наближався до дільничного. Дівчина зітхнула й одягла на себе кофтину зі штаньми, в яких прийшла сюди. Мокрі частини купальника вона якимось дивом змогла зняти. І, тримаючи їх в руці, чекала на бабцю, що з’явилася так невчасно.

Та, між іншим, вже пришвартовувалася.

- Що сталося, синку? Чому кричав?

- Що ви собі думаєте, Килино Трохимівно? Вас там діти шукають! Все село на вуха поставили. А Ви тут плаваєте собі!

- Справді? Шукаєте? Навіщо? А що сталося? – вона потроху перелазила на землю, дістаючи з човна речі.

- Хіба не помітили, що вечоріє?

- Ой, синку! Та помітила. Та такий кльов почався! Одна за одною! Одна за одною! Я й захопилася… А, що, дійсно шукають?

- Ну а як? А чому по-Вашому я тут оце?.. – він повів рукою та, поглянувши на Лілю, осікся.

- Та діло молоде…

Бабця хитро посміхнулася та підсунула Степанові відро з рибою.

- Тримай, хлопче! Допоможи!

На мить він скривив обличчя у незадоволеній гримасі й слухняно взяв ношу.

- Чому Ви нікому не сказали, де йдете? Рідні он всі переполошилися!

- Чому? Чому? Бо хто ж мене тоді відпустив би? – весело відповідала старенька. – Невістка в мене хороша, та вже такий генерал, що хай Бог милує!

Дільничний зовсім не так собі уявляв стару. Вона мала цілком нормальний вигляд та адекватно реагувала на події. І, навіть здалося, що трохи лукавить.



Інка Вікторова

Відредаговано: 19.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись