Сільський Детектив. Цикл оповідань(серії)

Розділ 5

Розділ 5

Людмила підтвердила всі слова Сніжани й на тому опитування було закінчено. Молодий дільничний навіть видихнути не встиг, як жінка повернулася з бідоном молока й приказувала:

- Зараз залишу в Люськи молоко. Хай поставить в холодильник. А ми з тобою на тік подамося. Має ж він на роботі бути, так? Як гадаєш, Стьопчику? Бо, якщо ні, скільки ми його по тій Зорі шукатимемо?

Хлопець тільки очима лупав і важко зітхав. І нащо йому це клопіт? І нащо той клятий велосипед? В нього є справа куди важливіша, а він, ніби у іграшки бавиться!

- Послухайте, Сніжано… - чекав на продовження.

- Єгорівна.

- Сніжано Єгорівно, звісно, ми зараз підемо на тік, попитаємо, але! – він важливо підняв руку вгору, злегка виокремивши вказівного пальця. – Говорити там буду я. Зрозуміло?

- Та я… та що…

Жінка так ображено змовкла, наче їй дорікнули у несвіжості святкових котлет, а не у плесканні язиком.

- Пішли вже! – кинула, рушаючи поперед нього.

Хлопець похитав головою й послухавсь.

 

На току фермера Остапенка царювала атмосфера «добра та взаєморозуміння». Над напівпорожньою, асфальтованою територією, з високими, металевими ангарами та кількома порожніми причепами, що огороджувалась сіткою рабицею, здіймалася хвиля крику. Та така, що коли Степан зі Сніжаною туди підходили, ця хвиля обливала і їх.

- Та трясця ж твоїй матері, Вова! Де ти, курва, вчився їздити? – розходилося луною.

- Та ти бачиш, що я нічого не бачу! Куди, курва, мені їхати? Що ти стоїш, в носі колупаєшся? Взяв би й покерував!

- Та ти що не дивишся?! Може мені ще й за кермо сісти? І автівку виставити, і зерно набрати, і відвезти?

- Не кохай мені мозок, Валєрич! – плюнув Володимир, перевіривши, чи не побив кузова об зернонавантажувач. Бо ж машина не його, підприємницька! По голові не гладитимуть, якщо що. Зразу платити змусять.

Наче все ціле.

- Давай вже запускай! – махнув рукою.

- Дав же бог шофера! – продовжував лаятися чоловік, котрого Володимир назвав Валєричем, та попутно вмикав зернонавантажувача. Старий, вже ржавий, механізм засмикався, заклацав та загудів. Далі почав набирати пшеницю з одного боку, біля величезної кучі під накриттям, а випускати з іншого – у фуру. – Краще б ти й далі сидів на своєму тракторі!

Невисокий, середньо статичний чоловік, одягнутий в стилі добряче поношеного «мілітарі», не думав замовкати. Доживши до п’ятого десятка, він відчував, як втомився від одноманітності й тупості, знайомих з дитинства, облич.

- Заздри мовчки! – поважно відказав Володимир. – Я на тому тракторі пів життя відпахав. Нічого, крім гівна не бачив. А це – вантажник. Машина для далекого напрямку, для довгих доріг та нових горизонтів. Які ти, травоїдна тварина, ніколи не побачиш. Бо будеш продовжувати сидіти в своїх засіках та дихати пилюкою. Ба! Навіть не своїх! Кості Остапенка!

Через свою раптову нелюбов до м’ясних продуктів та й м’яса взагалі, Валєрича якось геть припинили поважати в селі. Бо й горілки більше не п’є, й в посиденьках не вчастує, а ба! – фізкультуру робить… Зовсім збрендів на своєму ЗСЖі. І поговорити більше з ним нема про що, окрім журналу.

- Ану, що ти сказав? Ану йди сюди!

Чоловіки скочили один до одного, влаштовуючись біля великого колеса фури, й повипинали груди.

- За бійку на робочому місці буде штраф! – голосно проказав Степан. Став за кілька кроків та обдарував їх стверджувальним поглядом.

Ті одразу стихли.

- Та ми тут так… балакаємо корочє, - мовив той, що Валєрич. Володимир же мовчки зиркнув на хлопця й вскочив на колесо, щоб глянути, чи нормально зерно сиплеться в кузов? Звідти на нього війнуло стовбуром пилу. Чоловік кахикнув й взагалі пішов до кабіни.

Якийсь неприємний осад залишився в серці після того, як молодий дільничний запідозрив його у темній справі. А увага хлопця до доньки Асі тільки підливала негативу. Бо надто вже хвилювався батько, що вона не встигне здійснити їхню мрію – стати лікарем. Тож, люб’язностей зі залицяльником не розводив. Все спілкувався крізь холодну стіну.



Інка Вікторова

Відредаговано: 19.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись