Сільський Детектив. Цикл оповідань(серії)

Розділ 7

Розділ 7

Записавши адресу Анатолія, Степан продовжував гаяти час на Сніжану та її пропажу.

- Зараз ідемо до мене в кабінеті й пишемо офіційну заяву, - казав, відмахуючись від жінки, що вже зібралася бігти до сусіднього села. – Я теж маю звітувати перед керівництвом, на що витрачаю свій час. Тим більше, що це теж крадіжка і може бути якось пов’язана з попередніми.

- А я й не подумала, - говорила Сніжана, що вже добряче набігалася й не так швиденько чеберяла за хлопцем. – От буде добре, коли ми його до стіни притиснемо! Так, Стьопчику?

- Не бачу нічого в цьому веселого, Сніжано Єгорівно, - молодий дільничний зголоднів та посуворішав. – Це не гра в сищика! Це серйозна справа. Ми збираємося йти до людини додому з пред’явою. Це дуже неприємно. А якщо ще й виявиться, що Ви просто помилилися й обізналися, то буде нам слава на все село…

- Та я тобі клянуся, Степане, то мій ровер! Ось тобі хрест, - вона зупинилася, зімкнула губи та перехрестилася.

- Я ж не проти, - дивився на це дійство втомлено. – Так все й напишете!

 

Молодий чоловік гучно клацнув замком дверей старої контори та різко прочинив їх. З середини війнуло спертим повітрям. Степан скривився й відвів двері максимально настіж. Закладом вже давно не користувалися. Всі кабінети були забиті дошками. Миші та пліснявка активно атакували полишене майно. Й від того стояв нестерпний сморід. Необхідно було весь час провітрювати.

Спочатку до закладу увійшла осінь, закинувши кілька пожовклих листочків від берези, яка росла під вікном. Хлопець невдоволено нагнувся, щоб їх прибрати, натомість побачив перед носом малесенький папірець. Він вже хотів пожбурити його разом з листям до сміттєвого бака, але в останню мить передумав.

Згорнутий в кілька разів папірець, що, певно, вирвали з якогось зошита, викликав підозри. Й, поки Сніжана вмощувалася за його столом для написання заяви, Степан продовжив стояти на причілку й читати:

«Сьогодні ночу Кузиха» - ледве розібрав кривий почерк.

- І що це значить? – промовив про себе.

- Що там, Степане Андрійовичу? – питала нервова Сніжана.

- А? Та… - махнув. – Вже йду.

Поки жінка писала «твір» на тему: «Як у мене вкрали велосипеда», молодий дільничний геть забув про порожній шлунок та поринув у глибокі думи. Записка явно щось означала. Цілком ймовірно, що хтось хотів його попередити про цю ніч. Але ж хто? І чи варто довіряти посланню? Іншим питанням стало, хто така Кузиха? Вже з пів року юнак жив у Карасівці й познайомився далеко не з усіма її мешканцями. Село невеличке, жителів не більше двох сотень, але біда в тому, що на ньому значилося аж цілих чотири таких села. І всі невеличкі, і всі не надто далеко один від одного, але… це ніяк не спрощувало йому завдання – знайти Кузиху.

Степан замислено сидів за столом, бо стояти вже втомився, й розглядав чашку з чаєм, яку залив кілька хвилин тому. Ароматні трави Цейлону дратували ніздрі, приманюючи відпити, але дільничний його ігнорував. Він натхненно увімкнув комп’ютер і чекав, коли той завантажить всю свою систему. Далі переглядав власноруч створену базу даних усіх чотирьох сіл, що були йому ввірені, окремо виписуючи всі жіночі імена, що мали бодай якесь відношення до слова «Кузиха».

Кузьмінова… Кузьминішна… Кузнєцова… Кузьміна… Кукушкіна, мабуть, ні…

Чимало було їх у списку. І всі у різних куточках району.

Хлопець геть забув про Сніжану, яка закінчила писати й ніяковіла під його пильним поглядом, що був спрямованим на неї, але здавався відчуженим.

- Що? – питала, нервуючи.

- Га? – заблимав Степан.

- Кажу, вже написала…

- Ага. Це добре…

Він забрав аркуш з її рук та закинув до шухляди в столі. Потім повільно та, наче в медитації, сьорбнув чаю.

- Кузиха… - промовляв. – О! Сніжано Єгорівно! А ви часом не знаєте, хто це – Кузиха?

- Надія Михайлівна? А нащо вона тобі?

- А хто така Надія Михайлівна? І чому Кузиха? – просяяв юнак.

- Та… - жінка трохи зам’ялася. – Взагалі то, вона Овчарова… Просто чоловіка її, покійного, звали Кузьмою, а її за компанію – Кузихою. Ходили скрізь разом – і на роботу, і на збори, і на обжинки, і на город, і в сарай до свиней… скрізь – от і придражнили!

Степан витріщився.

- М-так… От же народ!

- А що народ? Де ж таке бачили, щоб чоловік з жінкою, як з наглядачем, ходив!

- А, може, це лише любов?

- Таке! – порснула жінка й затряслася. – Яка любов? Це у вас – у молодих – любов! А яка в дорослих людей може бути любов? Одні клопоти!

- Я ж не про тейво кажу… - почервонів юнак. – А про почуття.

- А почуття, Стьопчику, у нас усіх одні – це бажання втримати своє, - Сніжана підвелася. – І я хочу повернути свій велосипед!

Степан важко видихнув і стис губи. Знову вона за своє! Зовсім попрацювати не дасть!

- Та пам’ятаю я! – вимкнув техніку та встав слідом.

- А нащо тобі Кузиха? – питала вже на порозі Сніжана.

- Справа є до неї, - відказав поважно, не збираючись пояснювати. – Ходімо вже!



Інка Вікторова

Відредаговано: 19.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись