Сільський Детектив. Цикл оповідань(серії)

Розділ 8

Розділ 8

Зоря зустріла їх золотавим надвечір’ям. Осінні дні ставали дедалі коротшими, а вечори темнішими та прохолоднішими. Лишалася якась годинка-дві, й Степана зі Сніжаною застане ніч. Хлопець помітно нервував, бо ж мав ще піти до баби Наді та пояснити, з якого дива сидітиме, можливо до ранку, під її хатою. А от Сніжані то все було байдуже. Жінка відчувала, що ось-ось вона власноруч відновить справедливість і просто вся горіла від натхнення.

Їй навіть не довелося довго шукати того нахабу, що зіпсував їм увесь день. Хатина Анатолія височіла над греблею на першій же вулиці села. Коли вони з хлопцем підійшли до воріт, чоловік саме порався на подвір’ї.

Помітивши дільничного, Анатолій кинувся до хати, але хвіртка не була замкнена, тож непрохані гості увійшли самостійно.

- Анатолію! – гукав Степан. – Вийдіть, будь ласка! Не ускладнюйте ситуацію!

- Не маєте права! – кричав той крізь двері. – Має бути ордер!

- Який ордер? – всміхався хлопець. – Ми ж не в кіно, добродію! Просто поговорити прийшли.

Чоловік несміливо вийшов та, набравши повні груди повітря, став у позу руки в боки. Перед ними постав скелет, обтягнутий шкірою (не більше), тільки схований під сорочку та спортивки. Степан іронічно посміхнувсь й щиро здивувався, як можна взагалі такому жити? Хоча, й сам вже відчував, що його уніформа добряче стала провисати. Що то значить, без жіночої турботи…

Поки вони перезиралися й підшукували відповідні слова, Сніжана раптом вирішила діяти по-своєму.

- Де ти дів мого ровера, бісів син?! – накинулася на чоловіка, хапаючи за барки.

Той противився нападу, намагаючись відбитися, але жінку було важко спинити. Сила в руках дозволяла їй викрутитися й ще раз схопити його за комір.

- Що тут робиться? – почувся ще один жіночий голос з порогу хати. – Ану пусти!

Масивне, у п’ять разів, більше від чоловіка, тіло дружини Толька, підскочило та одним махом відсторонила сердиту Сніжану.

- Він мого велосипеда вкрав! Десь приховав і не признається! – уся червона й задихана кричала та.

- Замовкни! – гнівно гримнув на неї Только.

Втомлений людською нерозумністю, Степан наповнив легені киснем і втрутився.

- Панове! Панове! Давайте всі заспокоїмося!

- Та я його пошматую! – грозилася Сніжана.

- Кишка лусне! – вступилася за підозрюваного дружина.

- Ану тихо усім! А то пов’яжу, їй богу!

Всі одночасно кинули на хлопця погляд. Помітивши в його очах гнів, вирішили помовчати. Він тим часом потер долоні й продовжив:

- У цього чоловіка ви бачили велосипед? – звернувся до Сніжани.

- Авжеж! Це він…

Хлопець обірвав її подальшу балаканину й звернувся до чоловіка:

- Покажіть свій велосипед!

- Та в нас його й нема! - бовкнула дружина й округлила очі, розуміючи, що щось не те.

- Поясніть, - говорив дільничний. – З чиїм тоді транспортом бачила вас ця пані?

Чоловік засмикався, щось замугикав, а потім випалив, наче пропав:

- Та в Альки взяв, будь воно все неладне! В карасівський сільмаг їздив!

Сніжана зависла, Степан зіставляв почуте з побаченим, а дружина поступово перетворювалася на небезпечну грозову хмару.

- Що?!

- Та я просто водички хотів купити… - дивися на жінку очима винної собаки. – Тієї, що лікувальна… Боржомі…

- Водички? Чи може водочки? Га?!

- Спокійно, спокійно, пані! – знову рятував горе-чоловіка Степан, перешкоджаючи їй сунути на Анатолія.

- Мань, ну… Ну чесне слово… Водички хотів…

- А що в нашому «Маркеті» всю воду вже випили? Чи злякався, що мені донесуть? – вона явно натякала на щось інше.

- Та я…

- Шановні! Поки ви тут не повбивали одне одного, скажіть, хто така та Алька, й де взагалі той велосипед?

- Там глянь, - вказала Маня, не зводячи грізних очей з благовірного свого, який вже знав, що йому буде далі.

- Мань… Манюня… Манюся, ну… - задкував до дверей хати. – Ну чого ти, га? Я ж не пив! Клянуся! Он вона ж і підтвердить! Причепилася зі своїм ровером… корова…

- Хто корова? Я корова? – скипіла Сніжана. – Зараз я тобі покажу «корова»!

Жінка вже прийняла бойову позу, але її спинила рука дружини, запевняючи поглядом, що вони тут самі розберуться. І він отримає за свої слова.

- Паскуда, - вилаялася про себе жінка й пішла за Степаном.

- Ваш? – вказав на транспорт.

Підбігла до двоколісного та схопила за кермо.

- Мій! Мій рідненький.

- Ну, слава богу, - молодий дільничний витер чоло й гукнув до хазяїв: – Розібралися!

- То йдіть, - відказала Маня, заштовхуючи чоловіка в кут.

- Тільки давайте без рукоприкладства! – спробував застерегти молодий дільничний, але подружжя його вже не чуло.

Надвечір’я плавно переходило у справжній вечір і вимагало скоріше повертатися до Карасівки. Степан та Сніжана тихо залишили чужий двір.