Смарагдове прокляття, чи все-таки щастя?

Розділ 9

@-Ми не хотіли тебе навантажувати своїми @-Зоє, що трапилося?- схвильовано запитала тітка.
-Мама...
-Що мама?
-Її у лікарню забрали, — промовила я, і знову із моїх очей потекли сльози.
Тітка підійшла до мене та обійняла.
- Я повинна бути там, поруч із нею.
-Та куди ж ти зараз полетиш серед ночі.
-Я зараз через телефон замовлю квиток на найближчий рейс до України.
-Добре, Зоє. Ти головне не хвилюйся, все буде добре.
-Надіюся...
Я швиденько пішла до своєї кімнати, узяла телефон та почала шукати білет.
Найближчий рейс був завтра о 18:00.
Я не вагаючись придбала квиток та поклала телефон.
Якби моя воля, я вже летіла туди до своєї рідної мами. Зараз, сидячи на ліжку, я дуже сильно себе картала через те, що до них не прилітала, через свою впертість та дурість. А можливо, буде вже пізно... Ні, ні, ні моя мама дуже сильна жінка, вона все витримає.

Трішки заспокоївшись, я вирішила піти сказати тітці, що купили квитки на завтрашній вечір.
-Я завтра ввечері лечу додому, -промовила я, заглянувши до її кімнати.
-Це чудово. Я рада, що ти змогла знайти квитки.
-Дякую, Вам за все, що ви мені зробили. Я дуже щаслива, що маю таку тітку, як ви, -промовила я і обійняла її.
-Я також рада, що маю таку сильну та красиву племінницю.
-Нууу, не така я вже і сильна.
-Ні, повір моєму досвіду, що ти дуже сильна духом дівчинка. Не кожна змогла таке пережити, що переживала і переживаєш ти. Не кожна дівчина набралася сміливості переїхати до іншої країни, яку абсолютно не знає. Ти велика молодчинка, просто ти сама поки, що це не усвідомлюєш.
-Справді?
-Так, моя хороша.

Ми ще посиділи трішки з тіткою, згадували моменти з дитинства, просто це була розмова двох близьких сердець.

-Ви, мабуть уже лягайте спати, бо рано на роботу. А я піду буду речі збирати, які мене потрібні будуть на перший час, бо всеодно вже не засну, бо за маму хвилюватимуся.
-Добре, Зоє. Іди готуйся до повернення додому.
Добраніч!
-Люблю Вас! Солодких снів!

Я вийшла із тітчиної кімнати і попрямувала до своєї. Я вирішила вже ранком подзвонити до тата і сказати, що післязавтра я вже буду в Україні.
Попрямувала у малесенькоу кімнату і узяла там велику валізу. Повернувшись до себе у кімнату, я почала збирати речі для поїздки.

Майже за годину валіза була зібрана, а на годиннику показувало 4 година ранку. Я все-таки вирішила трішки поспати. Я ввімкнула будильник на 8:00 і поклала телефон на тумбочку.
Переодягнулась у нічну сорочку, лягла до ліжка і заснула.
***
Іду я по вузькій стежечці і бачу маму, яка збирає польові квіти. Я підходжу до неї ближче.
-Мамо?- запитую я.
-Ооо доню, привіт, -обертається вона до мене і усміхається своєї чарівною посмішкою,- вибач, що пішла без тебе...
-Куди?
-У поле по квіти. Ми ж мало разом піти, і назбирати квітів та трав, щоб сплести віночки.
Я почала згадувати, що в дитинстві був такий випадок, коли мама залишила мене удома, а сама пішла на прогулянку.
В той день вона була одягнена у красиве рожеве плаття, як і зараз переді мною.
-Мамо, та нічого, я ж все одно прийшла.
-Ти в мене молодчинка,- промовляє мама і прямує до мене.
У її руках помічаю дуже красивий вінок, в ньому і волошки, і маки, і польові ромашки... Вона бере його і кладе мені на голову.
-Доню, ти така в мене гарна... Я дуже сильно люблю тебе та оберігаю, пам'ятай про це...- сказавши ці слова, відвертається і просто йде.
Я не можу і поворухнутися, тільки тоді коли мама зникає з моїх очей. Я падаю навколішки і починаю ридати...
-Мамо, не йди...

Прокинулась я в холодному поту та зі сльозами на очах. Я хоча б зрозуміла, що це сон, але легше мені не стало. Я різко встала з ліжка і попрямувала до кімнати тітки, але її там не знайшла. Я згадала, що вона ранком мала іти на роботу.
Через кілька хвилин почула стук у вхідні двері. Я спустилася і попрямувала до них. Відчинивши, я побачила Іліана.
-Сонце, що з тобою? Чому ти заплакана?- запитав він.
Я нічого не мовивши, просто кинулася йому на шию і почала плакати.
-Тихенько моя хороша, не плач,- сказав Іліан і підійнявши мене на руки, поніс до моєї кімнати.
Коли він уже зі мною на руках сів на ліжко, я почала потихеньку заспокоюватися.
-Мою маму забрали до лікарні,- промовила я.
-А що з нею?
-В неї проблеми із нирками вже кілька місяців, але вони мені нічого не розповідали. А зараз якійсь ускладнення пішли і її забрали до лікарні.
-Сонце, не хвилюйся. Я думаю, що все буде добре. Адже твоя мама сильна, як і ти,- промовив Іліан, цілуючи мене у скроню.
-Я також надіюсь...
-Ти можливо полетиш до них?
-Так сьогодні ввечері, о 18:00.
-Якщо хочеш, то я можу полетіти з тобою?
-Та я думаю не потрібно, я сама полечу, а ти залишайся тут...
-Точно?
-Так, -промовила впевненим тоном я,- а через твій телефон я можу зателефонувати в Україну?
-До речі, так можеш.

Я узяла телефон Іліана і набрала номер тата.
-Алло.
-Привіт, тату, це Зоя. Як там мама?
-Погано, сьогодні вона впала у кому,- з гіркотою у голосі промовив тато.
-Недарма мені сон такий приснився, — промовила я,- тату, я вже завтра ранком буду в Україні.
-Це добре, доню. Ми тебе з нетерпінням чекаємо.
-Люблю вас безмежно! До зустрічі!
-Бувай, доню.

Я відбилася і знову розплакалася. Іліан підійнявся з ліжка і притиснув мене до себе. У його обіймах я відчула певну безпеку.
-Сонце, не плач, сльозами ти мамі не допоможеш, іди краще вмийся і збирайся на літак.
-Так ти правий, зараз піду прийму душ, а ти зачекай мене тут,- узявши халата, я попрямувала до ванної.
Прийнявши душ та підсушивши волосся, я вийшла із ванни. Помітила, що Іліана тут не було, але відчула аромати, які мабуть, ішли від кухні.
Я швиденько спустилась і побачила, що Іліан приготував сніданок. На столі стояла кава та яєшня.
-Дуже дякую тобі за турботу, — промовила я і поцілувала його у щічку.
-Будь ласка, сонце. Я радий, що чимось можу тобі допомогти.

Ми разом сіли до столу і почали снідати. Після сніданку я пішла одягатися. Сьогодні я вибрала максимально зручний одяг - спортивний костюм. На голові зробили високий хвіст, а на обличчя нанесла тональний крем, щоб хоча б якось зробити своє обличчя природного кольору. На годиннику показувало 11 годину ранку. До літака залишалося 7 годин, тому я вирішила зателефонувати подрузі і сповістити останні новини.
- Привіт, Моніко,- промовила я у слухавку.
-Привіт, Зоє! Як ти?
-Я не дуже...
-А що сталося? Щось Іліан вже наробив?
-Ні, в нас все чудово. Просто вчора увечері я дізналася, що мою маму забрали до лікарні. І я лечу додому, сьогодні в мене рейс о 18:00.
-Огоо, співчуваю тобі.
-Дякую! Ми могли б, десь через годинку з тобою зустрітися?
-Вибач, але мабуть, більшість всього, що ні. Але я зможу з Марселем приїхати до аеропорту тебе провести.
-Добре, домовились.
-Тоді до зустрічі.
-Бувай.

Я поклала слухавку та попрямувала до Іліана. Він говорив у вітальні з кимось по телефону.
-Добре, то тоді сьогодні ввечері о 21:00 зустрінемось. Цей вечір ми повинні запам'ятати,- радісним голосом промовив Іліан у слухавку.

Я звичайно розуміла, що він мою маму не знає, і можливо йому байдуже, що з нею. Але ж я кілька хвилин тому бачила, яким він турботливим поглядом дивився на мене, невже це все фальш. Хоча, якби там не було, це мене найменше хвилює, як тільки з мамою все налагодиться, я з Іліаном обов'язково поговорю.

Я зайшла до вітальні вже коли він закінчив розмови.
-О сонце, ти готова?
-Так. Я говорила з Монікою, то вони з Марселем приїдуть одразу до аеропорту зі мною попрощатися. А я зараз хочу поїхати до університету вирішити там питання з випуском і так далі. А потім ще заїхати до тітки попрощатися.
-Добре, все зробимо, як ти скажеш.
Давай твої речі завантажимо до машини.
-Добре, все у моїй кімнаті стоїть.

Іліан пішов по валізи, а я ще раз перевірила чи часом не забула паспорта та важливі документи.

Все спакувавши до машини,  я обернулася до будинку, який став для мене, як рідний, глянула на нього, ніби відчула, що ще не швидко ми знову побачимося.
Сівши до салону, ми попрямували до університету. Одразу ж потрапивши на його територію, я попрямувала до кабінету директора. Постукавши, я зайшла до середини.
Пояснивши всю ситуацію, яка у мене склалась. Він з розумінням підійшов до моєї проблеми, і відпустив без проблем, але на вручення дипломів я повинна бути присутня. Ну це буде аж через 3 тижні, я думаю, що тоді зможу прилетіти. Щиро подякувавши, я попрямувала до автомобіля.
Перед тим, як заїхати до тітки ми зупинилися біля кіоска з морозивом. Точніше Іліан захотів зупинитися. Тому узявши по морозиву, ми трішки перекусили та поїхала на роботу до тітки Клавдії.
Вона працювала редактором у журналі. Зайшовши до редакцій, я впевненою ходою пішла до її кабінету. Побачивши мене вона дуже зраділа.
-О, Зоє, привіт,- промовила тітка, обіймаючи мене.
-Привіт, тьотю! Я приїхала попрощатися, але не думай, що назавжди. Ти він мене так просто не позбудешся.
-Та ти, що. Я завжди рада тебе бачити у себе на порозі, я дуже сильно сумуватиму за тобою.
Ми обійнялися, і в цих обіймах я відчула стільки тепла та турботи, які могли тільки дати рідні люди.
Ми ще трішки з нею поспілкувалися, а потім ми попрямували до аеропорту. Вже була 16:30, тому ми швидко мчали  туди, аби не спізнитися.
Вийнявши валізи з багажника, ми попрямували до приміщення. Там вже побачила Моніку та Марселя, які прямували до нас.
-Привіт, Зоє. Так шкода, що ти летиш від нас,- промовила Моніка обіймаючи мене.
-Та чого ти не плач, я ж не назавжди їду. Я до вас скоро назад прилечу.
-Передавай мамі, хай чим швидше видужує і привозь її до нас, — сказав Марсель і також обійняв мене.
-Обов'язково, передам їй твої побажання.

Я почула, що вже відбувається реєстрації на мій рейс, і тому ми всі почали обійматися, прощатися. Всі мені побажали удачі, і сказали, що якщо я до них не повернуся, то вони до мене прилетять.
-Ну, що сонце щасливої тобі дороги!- промовив Іліан,- я буду сумувати.
Ну звичайно, подумала я
- І я також.
Він мене поцілував на прощання, і я попрямувала на реєстрацію.

Уже сидячи у літаку, я глянула вікно, на високі споруди...
-Мамо, я вже лечу до тебе! Ти тільки дочекайся мене, — промовила я тихенько.
І через кілька хвилин, літак злетів у просторе небо...



Sonya Dream

Відредаговано: 10.10.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись