Смарагдове прокляття, чи все-таки щастя?

Розділ 10

І от ця довгоочікувана мить настала…
Мої тендітні ніжки ступають на рідну землю... Не здивуюся навіть, якщо вона вже про мене забула. Адже за ці роки я змінилися і зовні, і всередині…

Вийшовши з аеропорту,  попрямувала на пошуки таксі. Так, вам не померещилося. Я буду їхати на таксі, адже мама важливіша за будь-які мої страхи...

Київ - це дуже велике та шумне місто. Людей тут багацько, а машин ще більше. Тому одразу було зрозуміло, що заторів нам не уникнути.
Для початку я вирішила заїхати в найближчий мобільний магазин, щоб купити український номер. Через тридцять хвилин, ми зупинились біля однієї будівлі. Вийшла із таксі і попрохала водія мене зачекати. Гроші ще поміняла в аеропорту, тому проблем тут не було з цим.
Швиденько купивши карточку і вставивши її до телефону,  подякувала продавцям і попрямувала до таксі. Вже коли ми рушили я вирішила набрати номер тата. Після довгих гудків  почула його голос.
– Алло, це хто телефонує?
– Привіт, тату! Це Зоя, я вже в Україні.
– Доню, це чудово. Як пройшов твій переліт?
– Все чудово, вже їду в таксі. Скажи, будь ласка, адресу клініки.
– Повідомленням зараз скину.
– Домовились.
– Зоє, я ще хотів тебе попрохати, щоб заїхала додому узяла деякі речі для мами і мене.
– Добре, скинеш також в повідомленні, що саме потрібно.
– Тоді, до зустрічі.
– Бувай, тату.
Скинувши слухавку, сказала водієві, що ми їдемо до Харкова. Він попередив, що тоді перевезення буде коштувати дорожче, але мені зараз не важливі гроші, адже кожна хвилина на вагу золота...
Через шість годин ми вже в'їхали до Харкова. Я назвала адресу свого будинку і ми вже через двадцять хвилин опинилися біля його двору. Водій мені допоміг з валізами, заніс їх на подвір'я. Заплатила гроші за дорогу і подякувала за допомогу. Вже коли автівка зникла за рогом, я повернулася обличчям до свого будинку, якщо його так можна було назвати.
– Ну привіт, рідний дім, – промовила і узявши свої валізи попрямувала до вхідних дверей. 
Ключі  знайшла під горщиком із квітками, батьки його завжди туди клали. Відчинивши двері, відчула, як на мене повіяло певним холодом. Зайшовши до коридору, побачила те, що й років три тому. Все стояло на своїх місцях, хіба що тільки були переклеєні шпалери і атмосфера тут була інакша... 
Не відчувалося тепла та сімейного затишку. Здавалося, що просто взяли і забрали ту частинку звідси, яка все осяювала. І тепер я зрозуміла свою найбільшу помилку, яку  зробила в цьому життя. Прирекла батьків на цих п'ять років на самотність через свої принципи. Всупереч тому, що вони мені майже кожен день говорили, що  щасливі і у них все добре, але їм не вистачало тепла… Мого тепла та підтримки...
Зрозумівши, що накоїла, я знову розплакалася... Адже через свою дурну закоханість та біль, постраждали мої батьки. І зараз чітко вирішила, що такої помилки більш не допущу...

Трішки заспокоївшись,  залишила речі на коридорі і попрямували до своєї кімнати. Відчинивши двері і оглянувши її,  почала згадувати всі свої моменти тут. Мабуть, батьки  ремонт не робили, щоб хоча б щось про мене нагадувало. Стіни обклеєні бежевими шпалерами з певними візерунками. З однієї сторони було вікно, яке мало вихід на наш сад. Біля цього вікна стояв стіл, а біля нього великий шкаф. В іншій частині кімнати стояло моє величезне ліжко та тумбочка із дзеркалом. Кімната дуже простора, але і тут відчула себе чужою, адже її кинула тут без своєї присутності.

Отже, прийшов час все виправляти і не можна гаяти ані хвилиночки.


Тому швиденько пішла прийняла душ після дороги, спустилась на перший поверх взяла із валізи собі речі. Сьогодні вирішила одягти теплу ковту  та штани, а наверх легеньку куртку. Адже тут трішки інший клімат, хоча вже і початок літа, але тепле сонечко сюди не поспішає.

Далі  пішла до кімнати батьків, щоб узяти їхні речі. Впізнавши цей рідний аромат, яким був поглинутий одяг,  мені чимшвидше захотілося їх обміняти та побачити. Я завжди полюбляла  разом з батьками спати в дитинстві, адже тут відчувалася ота любов, яку неспроможна дати жодна людина на цьому світі.
Узявши усе, що просив тато,  попрямувала до виходу. 
Кзявши свою сумочку, телефон
та пакет з речами,  вийшла з будинку.
Згадала, що забула викликати таксі, тому швиденько набрала номер і замовила його...

Вже через двадцять хвилин таксі зупинилося біля головного входу до лікарні. Я чимшвидше попрямувала до середини. На реєстратурі запитала у якій палаті знаходиться моя мама. Мені назвали номер і  подякувавши, помчала туди.Вже перед самими дверима я призупинилась і віддихалась та спокійно зайшла до палати.

Коли побачила свою маму, яка лежить на ліжку, а з її тіла стричать різноманітні трубки, у мене аж серце стиснулося.
– Мамо... – промовила крізь сльози.
– Доню, ти вже тут, – сказав тато підіймаючись зі стільчика.Він підійшов до мене і не вагаючись обійняла його зі всією любов'ю. Те тепло, яке ішло від нього замінити нічим не можна. Ці обійми, ні за які гроші світу не можна купити. Я зрозуміла, наскільки  була самотньою без них. Мені так не вистачало цього теплого погляду та цих найрідніших рук. Ми стояли в обіймах один одного і просто плакали.  Коли все-таки змогли відійти один від одного, я зрозуміла, що б дуже хотіла зараз обійняти маму, але це не можливо... Я помаленьку підійшла до неї та поцілувала у щічку.
– Привіт, рідна моя, — промовила.
– Доню, ти такою дорослою стала та дуже змінилася. Щоб там ми не казали тобі, але нам реально тебе не вистачало, – звернувся до мене тато.
– Я це зрозуміла коли потрапила до нашого будинку.... І мені вас не вистачало, дуже шкодую, що так із вами розлучилася... Це була найбільша помилка мого життя, — промовивши це,  мимовільно глянула на маму.
– Зоє, вона обов'язково прокинеться і ти зможеш із нею поговорити. Вона дуже сильна, головне вірити, – у його голосі звучало стільки впевненості, як ніколи.
В цей момент до палати зайшов, як я зрозуміла, лікар, який відповідальний за мамин стан.
– Доброго дня, а це хто? – запитав він, глянувши на мене.
– Я дочка Марини Сергіївни, — відповіла.
– Зрозуміло, я дуже радий, що все-таки з'явилися ще родичі. Адже зараз для вас буде найтяжчий час.
– Що ви маєте на увазі? – водночас сказали ми з татом.
– Марині Сергіївні потрібна операція, але дуже дорога.
– Скільки? – прямо запитала я.
– Близько десяти тисяч доларів.
Коли  почула суму, усередині все похололо.  Таких грошей і в очі не бачила.
– О матінко рідна, – промовив тато і сів на стільчик.
Я одразу ж підійшла до нього і почала заспокоювати.
– За який термін ми маємо зібрати гроші?
–  Три тижні.
– Добре, гроші ми знайдемо обов'язково.
– Домовились, тоді хорошого вам дня. Я через кілька годин прийду перевірю стан вашої мами. А ви можете поїхати додому трішки перепочити, бо ви їй зараз нічим не допоможете.
– Добре, – погодилася з лікарем.
Коли він пішов,  сіла на сусідній стільчик біля тата.
– І де ми доню, знайдемо такі гроші?
– Тату, я обов'язково щось придумаю, обіцяю тобі! – промовила впевнено.
– Надіюся, — відповів сумно тато.
А тепер залишилося виконати обіцянку… 
Я повинна знайти ці кляті гроші, чого б мені цього не коштувало…
 



Sonya Dream

Відредаговано: 10.10.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись