Розділ 31

Кохання – єдина пристрасть, що не визнає ні минулого, ні майбутнього.

 Оноре де Бальзак

– Будь ласка, врятуйте її!!! – кричав дуже знайомих голос

Саме він мене забрав із темряви…

 Коли все-таки змогла повністю розплющити очі, то помітила, що кудись везуть… усе довкола біле… І стіни, і люди… Схоже на те, що я у лікарні…

З думок вириваюся через нестерпний біль у попереку.

– Мені… мені боляче… – надіюся,що лікарі зрозуміли мої слова, бо голосно це сказати не змогла.

– Зоє, будь ласка, тримайся… Я з тобою!!! Борися… Ти сильна…
– Олексій, я… – не змогла довершити свою річ, як повіки знову опустились...#

***

Чесно, коли ти опиняєшся на межі життя і смерті, то з'являються дивне відчуття… Таке, яке з одного боку просить віддатися повністю у чорний мову, а інші навпаки дає більше аргументів, аби я боролась і продовжила жити…
В такі моменти, починаєш копирсатися у своїй голові й шукати моменти, заради яких вартує тратити сили на виживання.
Одним зі стимулом є наші рідні та близькі… Ті, які ладні життя віддати за наше щастя та добробут… Що тут приховувати, ми також за них боремося, аби ті чим довше давали свою підтримку та любов.
Багато є людей у наших життях, які нас просто залишають… Ми їм віддаємо свою душу, свій час, свою любов. А вони просто в один момент приходять і прощаються… Але це в хорошому випадку… А в гіршому просто по тихенькому віддаляються і зникають безслідно…
В такі моменти ми просто втрачаємо самі себе… Адже в нас відібрали частинку душі, яка дарувала щастя… Звичайно, з часом все по трішки затихає і стає легше… Одне питання: Скільки потребується цього часу…

Рік…? Два, три...?

Вічне питання, яке задавав собі кожен…
І на нього важко відповісти.…

***
Зараз я лежу на лікарняному ліжко і дивлюся на сплячого Олексія. Здається, скільки страждань ця людина принесла… Болю.
Тільки я по справжньому довірилась, як один його вчинок перекреслив усе…
Я знаю, що я дуже гаряча і мені важко довести, щось інше якщо я зациклилася на певному моменті…
Але перший раз за двадцять один рік у моїй голові закрався сумнів… Можливо, я щось не так зрозуміла… А якщо вчинки цього чоловіка можна якось виправдати? Адже він прилетів сюди, знайшов і врятував... Певною мірою це було взаємно... І його слова про кохання… Біль в очах, коли почув, що я можу стати дружиною іншого… Я бачила кожну емоцію на його обличчі… І якби по дурному не звучало, я вірила кожній із них…

Невже може бути настільки сильне кохання?
Щоб пробачити усе і на дати право робити вибір почуттям…

– Зоє, ти вже прокинулась? – Олексій протираючи очі та встаючи зі свого стільчика прямував до мене.
– Так… Я дуже хочу пити… – узяв стакан із водою і простягнув мені. Допоміг трішки підняти. Звичайно, рана ще боліла з правого боку, але я рада, що ми обійшлися тільки цим.

– Як ти себе почуваєш? – його погляд давав стільки турботу та любові, що якби не сприймаючи всього того,що внатворив, я б без вагань повірила йому.
– Все більш менш нормально. Тільки рана болить, нудить і голова просто розлітається.
– До речі, дякую, що врятувала– промовив і захотів сісти ближче, – я  хвилювався за тебе... Боявся тебе втратити… І…
– Не смій! – викрикнула я і простягла руку, аби дати зрозуміти, щоб не приближався.
– Зоє, що з тобою?
– Зі мною все добре. Звичайно, дякую тобі за турботу та опіку. За те,що забрав мене з лап цього мерзотника… Але на далі наші шляхи повинні розійтися…
Чесно, я так само не розуміла, що я кажу… І за довгий час, зараз керуюся здоровим глуздом, а не серцем… Якщо відкрито… То важко промовляти слова, яке перечать тому, що переживає твоя душа…
– Що сталося? Я знаю, що між нами були певні розбіжності, але ж нам дало життя випробування,яке ми змогли подолати… Можливо, доля дарує нам шанс, – його голос звучав дуже ніжно, трепетно. Слова торкалися до кожної ниточки душі…
– Який шанс, Олексію… На тебе дома чекаю кохана жінка і ти повинен бути поруч із нею... – помітила, як його обличчя набуло здивованого виразу.
– Що думав я не здогадаюся! – серце стиснулося просто... Ну чому все не можу бути просто і зрозуміло… Навіщо все настільки затягувати і заплутувати…
– Знаєш, що я думаю… Що ти ще від наркозу не відійшла і говориш не Зрозуміло що. Тому після виписки ми все обов'язково обговоримо… Просто я не хочу сваритися з тобою, а тобі потрібно подумати над тебе, що говориш.
– Я вже усе вирішила, ми розійдемося, як в морі кораблі….
– Не вийде, бо у нас є договір… І за моїми підрахунками тобі ще зі мною возитися цілий рік…
– Добре, я своє слова тримаю… Рік так рік…Витримаю і це, – я вже говорила усе на емоціях… Голова абсолютно не думала…
– До зустрічі, – промовив він і швидким кроком покинув палату…

Не пройшло і хвилини, як у двері знову зайшли. Як я зрозуміла, це був мій лікар.
– Доброго ранку!!! Як ви себе почуваєте? – зараз важко було зрозуміти, що говорила ця людина. Адже в очах застигли сльози й думки ще у розмові з Олексієм.
– Нормально, трохи голова паморочиться та нудить…
– Ну у вашому стані це нормально, – лікар підозріло усміхнувся.
– В якому стані? – не могла зрозуміти про що він мені говорить.
– На щастя, нам довелося зберегти вашу вагітність, – побачивши моє здивоване обличчя, лікар додав:
– Наскільки я зрозумів ви не знали про вагітність. Тому вітаю вас!!! Звичайно, термін маленький, десь до двох тижнів, але плід розвивається нормально…

Лікар все говорив, говорив… А до мене мало доходило розуміння його слів…
Я… Вагітна… Як таке можливо?
І звичайно батько Олексій…  слів не було…
От чому коли хочеться розірвати усі зв'язки із людиною, доля підкидає такі обставини, через, які зв'язок стаж сильнішим…