Спаситель

Спаситель

Ще до народження йому присудили вмерти за ідею нації і таким чином переконати інші народи у тому, що вона жива. Ця догма була закладена в материнському молоці, а його мати гордилась, що серед усіх претенденток вибір упав на неї. Геній народжується один раз на двадцять п’ять років, месія лише раз на тисячу літ.

У нього не було щасливого дитинства, бо за короткий час мав звідати всі нещастя, які впали на голову нації за усю її історію. Йому судилось вмерти, аби довести, що ще живуть на світі ті, кого давно вважають мертвими…

Його виховували окремо від решти братів та сестер, бо тільки йому прирекли вмерти за ідею. Навіть мати сторонилась рідної дитини, боячись надмірною любов’ю заплямувати його світле майбутнє.

Він ріс. Родичі, сусіди, наставники, вчителі та ідеологи ставили його за взірець іншим, як живий символ ідеї нації. Йому заборонили спілкуватись з ровесниками, шоб ті, бува, молодечим запалом не викривили світогляд старших поколінь, які всенародним схваленням так довго підбирали месію. Тільки поморщені мухомори, котрі давно віджили своє, могли проводити з ним беззмістовні розмови про суть жертовності життя за ідею невмирущості нації, котра давно вичерпала себе.

Він не міг вчитися там, де вважав потрібним, оскільки існували цілі інститути, які краще за нього знали потреби нації.

Йому заборонили одружуватись та мати дітей, щоб сім’я згодом не вимагала своєї частки за формування світогляду світоча.

Месія мав бути одиноким мучеником, інакше як йому стати проводирем після смерті?

Ніщо не могло кинути тінь на тефлоновий образ першого жертовника, однак ідейні наставники потай все одно готували ще одного, не знаючи, чи вистачить одного. Оскільки спаситель народжується раз на тисячу літ, то можна сказати, що в нього був брат-близнюк, готовий пройти тим самим шляхом у випадку невдачі.

У месії не було і не могло бути особистого життя, він мав прислужитись іншим, котрі собі зарадити не могли.

Нарешті настав той день, коли життя перевтілювалося в ідею. Звечора месію, немов офірного цапа, благословляли на тернистий шлях, провідували всілякі делегації, від дітлахів до склерозних старців, які клялись у полум’яній і вічній любові до свого героя.

Споконвічні творці прекрасного та кон’юктурні гончарі, малярі і статисти кинулись розробляти глину, фарби та шукати папір та оздоблювати мармурові таблиці, аби стати першим, хто увіковічнить постать героя нації. Найпідприємливіші встигли розтиражувати його фото з написом «Він віддав життя за нашу ідею».

Підтримуваний фанатичними вигуками, немов спортсмен перед спробою встановлення недосяжного для інших рекорду, він вийшов на хресну дорогу і подався назустріч майбутньому, яке було заплановане ще до його народження...

Тією ж дорогою великих сподівань, тримаючись її краєчку, йшла маленька дівчинка з плюшевим ведмедиком у руках. Раптовий порив вітру вирвав у неї забавку і кинув на проїзну частину, де на межі усіх своїх кінських сил зі заробітків поверталась вантажівка, поспішаючи на видовище. Натовп злякано зойкнув, а найчутливіші, котрі збирались відвернутись у ту хвилину, коли месію розіпнуть, знепритомніли, побачивши дівча під колесами...

І тоді той, хто не знав співчуття до окремих людей, а перймався майбутнім усієї нації, кинувся рятувати чуже життя, що так безглуздо могло обірватися…

Сірі краплі мозку, що мав врятувати націю, розповзлись по іграшці, яку дівча впіймало за крок від коліс.

Водій з тупою зневірою бився об кермо, впізнавши в потерпілому того, хто мав віддати життя за його майбутнє. А фанатична юрба розходилась під гул розчарування та прокльонів на голову месії, тіло якого холонуло посеред вулиці, та Бога, котрий допустив таку «ганьбу», і штовхала дівчинку, яка дивилась на людей голубими оченятими і не розуміла, що дивом залишилась живою...

І того, хто мав віддати життя за ідею націю, назвали найбільшим більмом у її історії, зробивши винуватцем усіх невдач, минулих та прийдешніх, бо він не виправдав покладених на нього сподівань, і світ вперто не зауважував злиденного народу, котрий за ідеями давно забув про працю на своє благо.

Ніколи ніхто не пробачить месії того, що віддав життя задля життя. Навіки заборонили згадувати його ім’я. Родичі та близькі змінили прізвище, мармурові таблиці поклали на підлогу вбиралень, а листівки, оди та дифірамби перетворили в оксид вуглецю, зробивши ще одну дірку в озоновому шарі атмосфери.

А дівча виросло і стало колекціонувати фотокартки тих, хто «героїчно прислужився нації». І в неї не було жодної пам’ятки про того, хто врятував їй життя.

А нація, зціпивши зуби та по-рабськи гнучи спину, чекала нового спасителя ще тисячу років небуття.

 

Оповідання входить до збірки «Час героїв», яку для Вас уклали Ваші улюблені автори. Переглянути повний список авторів, назви їхніх творів та анотації до них можна, перейшовши за посиланням https://booknet.com/uk/blogs/post/150452.

А я тим часом пропоную Вам ознайомитися з історією «Чи врятує краса світ?» талановитої Олени Гешко. Ось уривок з цього твору:

Василько сидів на вулиці вже досить довго, тому добряче замерз. До матері

знову зайшли друзі й розпочали свій звичний алкогольний банкет зі всіма



Марко Войт

Відредаговано: 01.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись