Справжній детектив

Розділ 9.

Іван Іванович Качановський тієї ночі заснути не міг, він кілька годин крутився у своєму ліжку, навіть пробував бубоніти якісь індуські мантри, яких його колись навчив зять, але все марно… Він тихо встав, одягнувся, вийшов у двір, всівся на пеньку біля дровітні й розкурив папіроску. З-за повороту виїхала Нива, чмихаючи мотором, й заглохла прямо перед ворітьми Качана. Іван Іванович виглянув  на дорогу й побачив, страхи Господні, як з машини пана Голови вилізло двійко марсіан! Ну прямо таких, як Петро розказував: синьо-зелені, очі світяться…

- Міша, айда турляй! Чо дивися? – глухо прошипів один з прибульців, той що був вищим і з пузом. Видно він був головним. Ну все як у людей!

- А може ми тут в Качана пару курей поцупимо, та й все?

Іван Іванович присів, поки його не помітили, й почав шукати під ногами якусь дровиняку. Такої нахабності він ще не бачив. Господар твердо вирішив, що без бою курей не віддасть. Звідкись з темряви почувся скрип сидіння велостпеда, через пару секунд з тієї ж темряви показалася «Україна» з участковим за рульом і Петром Марсіанином на рамі. Петро на ходу, наче лицар на турнірі, розмахував лопатою, як копйом, і з криком «НА ТАРАН!», вперіщив одного з прибульців по голові так, що луна розійшлась на пів села, а очі інопланетянина розлетілись в сторони.

- Ай, хлопці, не бийте! Чи ви подуріли? – постраждалий нелюдь помацав рукою місце удару й стягнув з обличчя шматок шкіри, зпід якого показалось знайоме обличчя.

- Не може бути! Голова! –  Валєра Мигальчук заціпенів на місці.

- Ага, прямо в голову лопатою попав! Це, видно, вони так від стресу линяти починають! Валєрчику, стріляй в нього! – кричав Петро.

- Та ні   це ж Голова сільради! Як таке може бути? – Валєра не вірив власним очам.

Тим часом інший прибулець вирішив злиняти від гріха подалі. Він переліз через ворота в двір Івана Івановича, де одразу отримав в мордяку поліном від господара.

- Хех, дострибався! – вигукнув Качановський і здер з прибульця маску.

- О, дядько Михайло! – зрадів Петро, а ви що, інопланетянин? Ніколи б не подумав…

- Та не прибульці вони, а злодюги! – Іван Іванович розкурив папіросу. – От і розкрили справу. Валєра, в’яжи їх.

Дійство, яке відбувалось на вулиці, побудило всіх в окрузі. Через кілька хвилин з хатин повибігали Ірка з чоловіком, жінка Качана, Баба Лізавєта й навіть вівчур Герасім приплентався.

Голова разом з дядьком Михайлом сиділи, опустивши голови. Тепер-то було зрозуміло, що ніякі вони не прибульці, а два бовдури в костюмах хімічного захисту, в масках інопланетян, з ліхтарями на лобі.

- От дармоїди! лютувала баба Лізавєта. – Ну я ще розумію Михайло – алкоголік ненормальний, але ж пан Голова! Чи у вас свої редьки немає? Тьфу ти…

- Та ми ж ради загального блага! Я ж про вас і про село піклувався! – Голова старався якось виправдатись.

- І як же моя редька селу помогти мала? Ви ж навпаки вбили малий бізнес!

- Ага, а з курей моїх ви збирались зварити юшку, щоб жителів села нагодувати? – Іван Качановський грізно замахав перед носом Голови полінякою.

- Іване, забери но цю штуку. Ми ж справді не зі зла…. От подумайте лише – село вимирає: роботи немає, молодь роз’їхалась. Лише всякі дурнуваті лишились… Петю, опусти лопату! Нічого особистого.

- Ну допустимо, але до чого тут редька? – участковий, не зважаючи на свій дедуктивний метод, так і не міг догнати, що відбувається.

- Та діло не в редьці! Ви лиш уявіть, що було б, якби розійшлись слухи, що в нас інопланетян бачили! Та про це б в районній газеті написали б цілу статтю! Та в якій районній, в обласній! А може б і по телевізору показали.

- Пане Голова, а вас, я бачу, добре по голові огріли, захіхікала Ірка, - що за дурню ви верзете!

- Та не дурня то! До нас би туристи їздити почали! От де ви ще чули, щоб інопланетяни городину крали? Це ж не щодня буває! Ми б тут такий бізнес на туристах зробили… Ех… Голова махнув рукою і похнюпився.

- То ви не марсіани значить? – Петро не міг повірити у все це, А чоботи мої у вас звідки, дядьку Михайле? В мене ж їх марсіани вкрали…

- Та не крали вони їх в тебе. Та й тебе не крали. Ми напились тоді з тобою до зелених чортиків, от ти й не помниш нічо. А чоботи ти сам мені подарував…



Sergey Pokhvaliuk

Відредаговано: 11.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись