Співпадіння

Повернення

А на ранок випав сніг. Сніг змінив зовнішній вигляд старого міста до непізнаваності. І нехай ще до обіду він розтане, наповнивши вулиці мокрою кашею, але, стоячи ранком на балконі, Олена не могла відвести погляд від навколишньої краси. Її охоплювало відчуття чогось непередбачуваного, незвіданого. На її правій руці блищала на сонці обручка, переливаючи на фоні білосніжних вулиць.

  • Про що замріялася моя наречена, хоча б не про те, що поспішила з прийняттям пропозиції?, - на балкон вийшов Олег, замотавшись по самі вуха в теплий халат.
  • Думаю, яка краса навколо. Але я ще не готова до снігу. Ще хочу тепла. Іди, я тобі покажу, які тут краєвиди.
  • Та ні, - Олег відступив назад до кімнати, - я до весни виходити не буду. Я мерзну.

Олена весело розсміялася, - такий великий, а снігу боїться, - іди я тебе захищу.

Олег весело покрокував на балкон в обійми Олени.

  • Правда чудово? – Олена залізла під халат до Олега, там було тепло і затишно. « Я його майбутня дружина ». Закривши очі, Олена вдихала знайомий аромат і раділа, що сьогодні субота – на роботу не потрібно.
  • Ходімо, бо ти вже почала дрімати стоячи. Я тебе можу не втримати.

Справді, що може бути краще за вихідний. Нікуди не поспішати, насолоджуючись ароматом свіжозвареної кави та приємною компанією найдорожчих людей.

  • Чим ми сьогодні займемося? Можливо сходимо в кінотеатр? Я бачив афіші по місту, там якийсь новий фільм вийшов. Про супергероїв. Як ти любиш, - Олег стояв на порозі кухні і спостерігав, як Олена готує сніданок, - а потім можемо сходити в оте маленьке кафе, що на проспекті Миру? Я чув там чудово, і страви смачні і інтер’єр незвичайний. Є на що подивитися. Заодно відсвяткуємо.
  • В «Абажур»? Мені також дівчата говорили, що там гарно. Давай. Тільки коли трішки потепліє.
  • Як так? Ти ж любиш сніг, - Олег засміявся, поглянувши на скривлене обличчя Олени.
  • Люблю, але тільки взимку. І тільки на новий рік. І то на один день. Заходь вже, допоможеш.

День непомітно повернув на другу половину, від снігу на тротуарах залишилися лише маленькі калюжки і відчуття сирості в повітрі. Проте, ще тепле осіннє сонце давало надію на гарну прогулянку. Так як сеанс в кінотеатрі був лише на 19.00, то було прийняте рішення дослідити ще не вивчену частину міста. Ознайомитися з ще не ходженими вулицями. Олена одягла темні джинси, кольору мокрого асфальту і в’язаний светр, якому вже не один рік, проте він був улюблений, а від улюбленого не відмовляються. Олег одягнув все. Все, що взяв з Гадяча.

- Там не настільки холодно, - засміялася Олена, і почала знімати з Олега куртку, - давай не будемо перебільшувати. Знімай негайно. І шапку не тягни. Добре хоч не всі речі забрали з Гадяча.

- Я мерзну, - Олег вчепився руками в куртку, так ніби це була остання найважливіша річ в його житті.

- Надворі тепло. Сонечко он як світить. Ти ж перегрієшся. І що в такому випадку ти носитимеш взимку? Все?

Олег нехотя відклав зимовий одяг, взяв зі столу телефон і мовчки вийшов з квартири, з видом ображеної дитини.

На вулиці і справді було затишно. Навіть, не дивлячись на підвищену вологість, літо так просто не хотіло уступати осені. І всіма силами намагалося виграти ще кілька днів.

- Не замерз ще?, - Олена посміхнулася Олегові і взяла його під руку, - направо чи наліво?

- Яке слушне запитання. Давай підемо направо, на наступному перехресті наліво, потім знову направо і знову наліво.

- Цікаво, давай спробуємо.

Вечір був просто неймовірний. Всюди по вулицях проходилися відпочиваючі пари, розуміючи, що такі гарні дні вже закінчуються. Навіть машин майже не було, таке враження, що всі вирішили прогулятися пішки. Після Гадяча, де було не так багато людей і не великий автомобільний трафік, в Чернігові Олені було спочатку не дуже легко звикнути до шуму транспорту. А сьогодні скрізь була тиша, лише зрідка то там, то тут роздавалися голоса відпочиваючих, або чийсь сміх.

Олена з Олегом йшли мовчки, боячись порушити таку красу. Вони навіть ні про що не думали. Просто насолоджувалися. А по паралельній стороні вулиці, трішки позаду йшов той, хто не помічав краси міста. Той, чий погляд був прикутий до постаті попереду, в такому знайомому светрі. Той, хто дав собі обіцянку сьогодні отримати те, про що мріяв. Точніше ту.

 

Маршрут направо, наліво і знову направо довів молодих людей до туристичної принади міста, до пагорба, під яким знаходилися Антонієві печери. Місце про яке Олена багато чула, проте ніколи не бачила.

- Не хочеш зайти? - це мабуть перші слова, які вони сказали протягом цієї прогулянки. При цьому сказали їх одночасно.

- Я так розумію відповідь і так зрозуміла, якщо ми обоє захотіли, - Олена пригорнулася до плеча Олега і поцілувала його в щоку. Цікаво, коли ми одружимося і проживемо разом двадцять чи тридцять років, ми взагалі не будемо говорити. Просто будемо читати думки один одного

- Що ж я можу сказати, якщо ти моя половинка, яка завжди відчуває що я роблю і про що думаю. Я тебе кохаю, моя красуне. І ти навіть не уявляєш, який я щасливий, що ти станеш моєю дружиною. Як ти дивишся на весілля взимку? Навіщо нам чекати до літа?

- Я не проти. Можна навіть без торжества.

- Так стоп, торжество буде. І біла сукня, розміром з парашут буде. У тебе все має бути, як у справжньої принцеси. Я хочу щоб ми запам'ятали цей день на все життя. І багато фото.

- Ну добре-добре. Буде свято. А що стосується фото, то я тільки за. Я сьогодні помітила, що у нас немає жодного спільного фото. Лише окремо. Треба це виправити.



Семюель Ден

Відредаговано: 21.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись