Сталеві квіти

Не я йому, а він мені (Плач)

"Как будто страшной песенки Веселенький припев Идет по шаткой лесенке, Разлуку одолев. Не я к нему, а он ко мне — И голуби в окне… И двор в плюще, И ты в плаще По слову моему. Не он ко мне, а я к нему — Во тьму, во тьму, во тьму."

Анна Ахматова

 

У тобі стихії втрачали сенс, забували навіть своє ім`я.Ти бездомний пес, в нім блакитна кров,
знаю, є у тобі одна із великих рис від усіх святих, кому місце під небом й на небесах.
У тобі стихії втрачають сенс, скільки окрім них потерпіло крах, не злічити на пальцях усіх людей, що снують землею з кінця в кінець.

Тільки здогад ранить сильніш ножа.

Ти не був мені ні всесильний бог, ти не був ні зрадник мені, ні раб, і тобі я теж не була раба. Бачив що хотів, але як було, я тобі тепер принесу сама на розшитім сукні у червоний мак, зав`яжу ним очі й скажу “іди”.

Ні не ворог не був мені, і не друг,
я ж - єдина рівня була тобі...
Й залишаюсь нею…

І немала сил погасить вогонь, як не мала дар лікування ран, як не мала дар тамувати біль, і дітей вести по своїх слідах. Чи навчити їх треба бравим пісням, чи дощам квилити наперебій?
Та чекала ж кожну безсонну ніч, що назвеш мене чи "Вона", чи "Він", чи “Одна з великих моїх ідей”, чи “Одна із сотень таких повій, кому камінь в груди, а там - граніт”. 

Ми не мали сил зупиняти час, але поруч з нами зникала мить. Я була чужою на тій землі, куди кожен право знайшов ступить. І піску рідніше в краях пустель, де на кілометри протягся жар, я не мала сил запалить вогонь, щоб вести з собою чи по стежках, чи тонкою ниткою серед скель незліченне військо святих сердець.

У тобі стихії втрачали сенс. Я була одною із трьох стихій. 
А коли назвав мене словом — мир, знищив кожну з них,
і віддав мені їх корони і персні, і їх синів,
тамувати спрагу...

В ті часи я часто кричала всім: перехожим, живим і мертвим, річним й чужим, що влада твоя священна! Ніхто не погоджувався. Усі шкодували. 
Чи мене? 
Чи влади?

Все довкола незмінного женеться вверх. Будь ти хоч змією, хоч статним деревом. 
Так усе незмінно стріміє ввись, де знайде кінець й упокій душі. Я росла не по днях, по століттях, чи ще повільніше, аби досягнувши повноліття перейняти до рук владу над царством болю.  Над сплюндрованим королівством, де замість солодких річок — солона кров, де замість безхмарного неба — громи і блискавиці. Тоді я зрозуміла, що за науку ти ніс у своїх руках.

Ти мене звав мир. Але це не я!
Це хтось інший серце твоє змирив! Я була та думка, котру пожар все кусав і рвав, але не спалив.
Я була та думка, котру вода, все студила, гасила,
а в кригу не обернула.

Я була лисиця, чи птиця, сама не зна.
Але з того часу ні на мить не заснула. 
Обіцяла стражити твій сон, але все ж, не втрималась від спокуси, узріти йому кінець...
Стою. Дивлюся.

06,05,2020



Ingegerd

#557 в Різне
#136 в Поезія

У тексті є: мрії, поезія, драма

Відредаговано: 26.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись