***

***

І от я вже в зелених глибинах лісів. В таких таємничих і не рідних мені лісах. Все життя ми жили на березі між морем і лісом, але обравши море, ми втратили для себе ці простори лісів. Жаль, що в дитинстві я не приділив їм більшої уваги. Так склалося в моїй сім'ї, що ми не дуже часто контактували із поселеннями, що в лісах. Причиною цього нібито був мій дідо. Причиною цього були чутки про мого діда...

Дорога до поселення була далекою, але тим прекрасною. Адже не часто я мав змогу милуватися цими древніми деревами, які звідси знизу виглядають набагато грізніше ніж із піщаного берега моря. Вони неначе древні колони збудовані древніми невідомими народами. А ще цей майже вічний туман,що майже завжди покриває ліси, скільки провісників таїться в його сірій густині. І все це ніщо порівняно із неймовірною системою струмків у лісах Фаргорта, саме вони живлять ці неймовірні дерева і саме вони роблять ці ліси тяжкими для мандрівників, які ще не здогадуються куди потрапили.

Я все йшов зеленими просторами лісів, слухав пташиний спів. Мені повезло, протягом дня туман розсіявся. Проміння пробивалось крізь зелень і якусь легеньку димку над струмками. Щось невідоме пробудилося в мені від споглядання за цим лісом, якісь давні спогади, щось неймовірно тягнуло мене в глиб лісів.

***

Природа. Жива вона чи лише загальна назва всього живого і непокірного в цьому світі? Природа, чи має вона душу? Моряки кажуть, що має у вигляді вітру. Більшість нібито каже, що мала у вигляді вогню. Хто вона у цьому світі Сімох і створінь з душею? Природа нібито маріонетка в руках Богів, але як вона може бути маріонеткою в їх руках не маючи душі ? Кажуть тварини розуміють її, а вона їх. Ми як істоти, що мають «душу», лише глухонімі спостерігачі їхньої розмови. Дивно, здавалося б, хіба хтось говорить в цьому світі більше за нас?

Кожному хто хоч колись попадав в бурю посеред лісів і гір,в далечині від суспільства, в голову прокрадалася думка «А чи Боги раптом не кинули мене? Можливо вони відвернулися від мене?». Будучи на одинці із стихіями, ми інколи починаємо розуміти, що ми не є і не були володарями цього світу. Ми починаємо розуміти, що Семеро не чують нас. Чому вони не чують тоді коли потрібні? Що відлякує їх від нас в ситуаціях коли ми наодинці з природою?

Можливо Семеро вже давно покинули наш світ? Можливо тепер ми наодинці з природою? З природою, яку всім своїм існуванням пробуємо перемогти.

Багато хто чув розповідь подорожніх про вогонь. Про те, як Семеро відібрали душі в тварин і віддали їх нам. Мене завжди цікавило, чому ми віримо в силу природи, і в силу Сімох, але притому природа для нас є лише загальним словом середовища навколо нас. Ми нібито віримо,що її нема, що є тільки Семеро, але наші відчуття... залишаючись наодинці в цьому світі, в середині нас ті відчуття неначе, як ті пси спускаються з ланцюга і роздирають нашу свідомість на сумніви.

І от в результаті думок, ти приходиш до цього питання: «Що якщо Природа творець нашого світу , а Семеро просто шахраї, які прийшли у її світ і зробили все на свій лад?» Вони відібрали душі у тварин, зробили власний варіант душі, яка підконтрольна тільки їм. Створили нас і відпустили у світ Природи. І яка наша роль у нам чужому світі? Ми чужинці, ми в чужому домі, ми змушені жити в ньому. Ми як ті миші, що пролазять в чужий дім і псуємо життя господарю. І головне, господар і ми могли б домовитись, але ми не чуємо його, а він не чує нас тому, що ми зовсім різні.

Вони відібрали в тварин душі. Вони залишили їм тільки інстинкт і вогник в очах. Інстинкт і вогник в очах, як пам'ять про колишній світ. Світ де господар дому міг спілкуватися із тими хто жив у тому домі.

Ми не розуміємо природу, природа не розуміє нас, а Семеро стоять в стороні і пишаються тим, що змогли зробити із цим світом.

***

В роздумах, я і не помітив того, що вже підходив до поселення. До поселення...

Вугілля, попіл і майже притухлий жар. Що тут сталося? Де всі?

Я пробігся через поселення гукаючи чи ще хтось тут є. Тиша. Тихе тріскання обвуглених балок будинків і шелест дерев. Де всі? Можливо вони покинули це селище? Але не вже вони так просто покинули б місце де жили протягом всього свого життя? Ні, вони цього не зробили б.

Коли я заглянув на згарище одного із будинків, мене охопив жах. Там серед спалених скринь, лав і столів лежало два обвуглених тіла. Вони не пробували покинути цього дому. Вони згоріли в ліжку. Це було серед ночі, коли всі спали.

-Чутки і віра ізольованих поселень страшна річ...- пролунав жіночий голос в мене за спиною.

Я обернувся і побачив ельфійку, яка сиділа на обвугленій балці дому.

-Жаль це поселення. Вони ж нібито ні в чому не винні. Спокійно спали. І тут серед ночі раптом їхня віра в чутки стала причиною їхньої смерті.- її очі, вони неначе залиті зеленню лісів.

- Ти єдина вижила в цій пожежі?-нарешті я витиснув із себе слова.

-Я? Ні, я не звідси. Я тут не давно.

- Жаль це поселення. Я також не місцевий...

-В тебе були тут родичі? –перебила вона мене.

-Ні, не було. Я йшов сюди до місцевого майстра по дереву...

Я не міг відвести погляду від тих двох тіл. Я не міг повірити, що так просто у сні вони могли померти. Мені навіть було страшно думати про те, що вони засинали із думкою про плани на завтра. Заснули і не прокинулись. Можливо... вони навіть не усвідомили того, що з ними сталось.

Раптом хтось торкнувся мого плеча.

-Ти в перше бачиш щось подібне?

Я продовжував дивитися, на тих двох у груді вугілля,що колись було ліжком. Два тіла, кістки яких покриті обвугленою шкірою. На їх лицях немає нічого, ні жаху, ні крику, ні чогось іншого, що притаманне смерті, лише спокій притаманний сну.

-Ти живий? До тебе говорять, обернись!

Я обернувся і застиг. Її очі. Залиті зеленню лісів. Вони неначе поглинули мене в себе. Вони пробудили в середині мене, щось, що вже давно чекало свого пробудження.