Стилет волі

Розділ 7

За вікном невеликої, сільської хати сутеніло. Пізня осінь давала про себе знати ранньою темрявою і неприємним, дрібним дощем. Молода дівчина з рум’яним малюком на руках, помішувала кашку на плиті і щось тихо муркотіла до дитини. Малюк дриґав ногами, дирчав, плювався і намагався ухопити маму як не за носа, то за пасмо волосся, що вибилось із зачіски. У дворі загавкав пес. Жінка, як сполошена косуля, підстрибнула до вікна, і ставши біля стіни, обережно виглянула у двір. Сутінки з дощем застилали подвір’я мороком, не дозволяючи побачити навіть паркан. Притискаючи до грудей дитину, яка теж притихла, дівчина прислухалась. Почулось тихе шкряботіння в шибку. Молода мама спритно вискочила з кухні, вклала в колиску малюка, і, щільно зачинивши двері в дитячу кімнату, підійшла до дверей і виглянула у «вічко». Сутінки поглинули все. Безгучно підійшовши до вікна, в яке хтось шкряботів, прислухалась. Звук повторився. Знову обережно виглянувши, дівчина помітила нечітку тінь. Різко відсахнувшись, накинула на плечі спортивну куртку, що висіла біля дверей, та намацавши в кишені газовий балончик і складний ніж, вийшла на двір.

Зазирнувши за кут будинку побачила дівчину в тактичній чорній куртці і з рюкзаком. Вона стояла, опершись на цегляну стіну, під очима пролягла глибока тінь.

  • Чого треба ?! – гукнула загрозливо хазяйка.

Гостя приклала пальця до губ, закликаючи замовкнути і ривком наблизилась до неї:

  • Я від Арні.

Молода матуся миттєво сполотніла, і вчепившись в руку гості, затягла в хату. Тричі скреготнув замок, зашторились вікна, пригасло в хаті світло.

  • Ронда, – протягла гостя руку в рукавиці без пальців.
  • Яра. – господиня пильно дивилась в очі дівчині, а потім, спохватившись, побігла до дитини. Малюк, залишений в люльці, вже кричав на всю хату.

Ронда мовчки стягла мокрі берці, куртку, рукавиці, роззирнулась. В стомлених очах не було нічого – ні туги, ні печалі, нічогісінько. Яра вийшла з кімнати, тримаючи на руках дитину.

  • Познайомся, Остапчику, з подругою Рондою. Вона колега твого татка. – завуркотіла до нього. Малий розтягнув в посмішці ротеня, з якого стирчав один зуб і веселенько задриґав пухкими ніжками.
  • Яро. Потрібно поговорити.
  • Ти голодна ?
  • Так. Я б поїла. Але спочатку я маю тобі дещо сказати. – по обличчю молодої матері сковзнула перелякана тінь.
  • Сідай за стіл. Зараз я насиплю тобі. В мене є борщ. Любиш борщ ? зараааз, підігрію. Потримай Остапка. – тицьнула дитинча в руки похмурої Ронди і ледь не підтюпцем побігла до плити, не замовкаючи. Говорила про борщ, про малого, про погоду.
  • Арні загинув. – перервала її Ронда.

Здалось, що на мить в хаті все завмерло : гостя серед кімнати з малюком, молода господиня біля каструлі з ополоником в руці, дощ за вікном теж, здавалось, застиг. Тільки пес брязкав цепом біля буди.

  • Я знаю. – почулось тихе від плити. – як тільки тебе побачила, одразу зрозуміла, чому ти прийшла. Я просто… просто не хотіла цього чути. – Ярині плечі здригнулись.

Дрібно тремтячи, вона насипала запашний борщ, піднесла до столу, забрала дитину в Ронди з рук і мовчки махнула рукою, запрошуючи до столу. Могильна тиша різала вуха. Малий мовчки перебирав свої пальчики, неначе розумів про що говорили дівчата. Ронда сіла за стіл і мовчки стала їсти. Була голодна шалено. Ті півтори доби в лісі далися їй взнаки. Але зараз шматок в горло не ліз.

  • Вони пішли на «діло» і … мене там не було… Я не знаю як… Дужий лише…Дужий сказав… - дівчина запиналась, не знала як правильно сказати молодій дружині, що її коханого, батька її малюка, вже немає на цьому світі, що його вбили.
  • Зупинись. Я не хочу знати. Я не зможу з цим жити. – молода мама притискала до себе дитину. – В мене Остап, я маю думати тепер лиш про нього…

Її голос зривався, а на перекошене горем обличчя неможливо було дивитись. Малюк, пригрівшись на грудях в матусі, мирно дрімав. Жінка тихо віднесла його в дитячу. Ронда жувала борщ і кляла себе. Не відомо за що, але була страшенно зла на себе. Не так це треба було їй сказати. В голові прокручувались варіанти їхньої розмови, як би було краще сказати… але. Але вона вже все сказала. В самотності доїла борщ, помила тарілку.

З кімнати вийшла Яра з опухлим від сліз обличчям і червоними очима.

  • Ходімо . Я постелю тобі. Ти, мабуть, втомлена. Я подзвонила хлопцям. Завтра за нами приїдуть. А зараз поспати треба.

Ронда мовчки прослідувала до просторої кімнати з диваном. Вона не знала що сказати.

  • Яро…
  • Нічого не кажи. Не треба. – голос вдови нагадував скривавлену сталь. На секунду здалось, що від неї цією сталлю пахло. – Я маю виховати сина гідним нащадком свого батька. А якщо ти скажеш ще, бодай, пару слів про те як він загинув – я не зможу цього зробити. Я буду мстити. І Остапко стане сиротою.

Страшні слова звучали з вуст цієї миловидної жінки, а в очах Ронда бачила сліпу ненависть і хижу лють, гарячий вогонь помсти і навіки розбите кохання. Злі сльози зблиснули в її блакитних очах, губи скривились від душевного болю. Та вона не голосила, не плакала, не жалілась. Її спина трималась рівно, обличчя було гострим і відстороненим. Лише очі… В очах зяяла чорна діра і біль. Невимовний вселенський біль. Ронда знала цей погляд, цей вираз обличчя. Молода вдова стала схожа на дикого звіра, який більше не зможе жити, а просто існуватиме.



Лавра Ольгів

Відредаговано: 20.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись