Сто причин любити тебе

Глава 3

♔ Сабріна Кавінскі ♔

Всі люди поділяються на два типи: люди, які управляють світом і іншими людьми, і люди, які підкоряються. Цей поділ досить умовний, хоча я завжди вміла проводити чіткі межі між цими двома типами, адже в моїй професії завжди вигідне це вміння, адже від нього залежить моє життя. Але хочу відразу попередити, що не варто прирівнювати мене до жодного з цих типів, адже людина, яка вчиняє вбивства на замовлення, втрачає право так називатися, адже давно не має людських чеснот, давно не має душі. Та і як можна сказати, що я незалежна від інших і ними керую, якщо підкоряюсь чужій волі, вчиняючи вбивства? Та і як можна сказати, що я підкоряюсь іншим, якщо ніколи не можу переступити через власне "Я" навіть заради грошей? Безвихідь.. А хіба ні? Тому краще не плутайте мене, руйнуючи мою теорію, а просто прийміть її як правду, що повсякчас існує в нашій реальності.

Що стосується людей, які мене оточують, то скажу досить просто: "Вони керують не іншими людьми й не світом, а насамперед собою". Можливо, в тому і є секрет їхнього успіху? Скільки себе пам'ятаю, за останні сім років (життя, що було до того, я намагаюся не згадувати), мене оточували сильні люди. Навіть втрачаючи сенс життя, вони йшли далі, а, проливаючи кров, посміхалися так, наче насправді нічого не сталося. Ви можете сказати, що вони просто божевільні і їм потрібно лікування, але ж насправді ті, кого щойно так несправедливо образили, в сотні разів сильніші за вас, бо живуть цією миттю, а не минулим, що було колись і я прагнула цього життя, коли вперше взяла до рук зброю і вистрелила в голову чоловіку, що, не задумуючись, зламав моє життя і почав жити далі, наче нічого не сталося.

Зараз, їдучи до Кена, я прокручувала у своїй голові вбивство Чарльза й уявляла обличчя Мері, коли вона наткнеться на його тіло після останніх кількох тижнів, що стали ледь не найщасливішими в її житті. Мабуть, їй буде боляче. Але в цьому є один плюс: він більше не буде її дурити й вона почне жити своїм життям, на яке заслуговує. Для цього в цієї жінки є все, що тільки потрібно, крім бажання. Але, по суті, Мері — ще одна з причин, чому я не люблю прив'язуватися до людей, адже вони завжди дуже швидко ідуть з мого життя, враховуючи темп мого життя. Це моя слабкість, адже, завжди знаючи кінець подій, не можу нічого вдіяти, тому просто прикидаюся, що мене нічого не хвилює. Так легше.

Я переводжу погляд на узбіччя дороги, бачачи знайомий силует. Так, звичайно, не могла її не впізнати. Це дружина Чарльза. Як я і думала, вона щаслива і мило посміхається. Видно, що не знає, адже, якби знала, то б картина була зовсім іншою. Хоча не можу уявити її інакшою. Хоча минули долі секунди відколи я її побачила на узбіччі дороги, мені здається, що минула вічність, адже думки про цю жінку і надії на те, що вона мене не побачить, каменем лягли на мої плечі. Проте мої надії з крахом рухнули, розбившись на дрібні шматочки. Вона не лише помітила, але й помахала рукою, намагаючись привернути увагу до себе і зупинити автомобіль. І я, не слухаючи голосу розуму, що так наполегливо радив проїхати повз, зупинила авто біля жінки. Вона, відчинивши дверцята, сідає в середину, навіть не запитуючи чи хочу я, щоб вона була поруч зі мною. Жінка поглянула на мене і сказала:

— Я не думала, що зустріну тебе.. Ти не повіриш, але я так рада, що ти з'явилася в нашому житті, адже з твоїм приходом все змінилося на краще... Можливо, навіть Пітер мені пробачить і повернеться додому. Я розповіла подрузі й вона також дуже рада за мене.

Слухаючи кожне її слово, так і хотілося накричати на неї й сказати, що я не змінила її життя на краще, вбила її чоловіка, а він навіть в останні хвилини свого життя не думав про неї, а Пітер... Я його не те, що збиралася мирити з нею, а навіть не знаю. І йому взагалі начхати на неї, судячи з його вчинків. Але стримуюсь, залишаючи ці таємниці у своїй голові, говорю:

— Ви перебільшуєте моє значення в вашому житті..

Мої слова не настільки життєрадісні, як я думала, тому викликають її занепокоєння і вона нервово накручує волосся собі на вказівний пальчик. Дивно, ми настільки довго знайомі, що я звертаю увагу на незначні її жести і їх значення і мало того, деякі з них "запозичую". Поки думаю над тим як виправити ситуацію, Мері порушує тишу. Я їй вдячна за це, хоча ніколи й не визнаю цього.

— Сонечко, не говори дурниць, адже ти тепер член нашої родини й цього нічого не змінить. Ти навіть Чарльзу сподобалась, а таке буває досить рідко. Хоча брешу.. Такого не буває ніколи.

Слова про те, що я член їхньої родини, вивели мене з колії, тому, рятуючи ситуацію,  сказала перше, що спало на думку:

— Вибачте, проте я ніколи не стану членом вашої родини.. Я сьогодні покидаю це місто і лечу до Пітера. Він не приїде сюди, адже.. Вибачте, проте я занадто добре до вас відношусь, щоб сказати всю правду вам в обличчя, а зараз вам час іти, бо я спізнююсь на літак.. В мене за кілька годин рейс, а ще потрібно зібрати речі.

Опускаю очі, щоб не зустрітися з нею поглядами, проте схоже, що даремно, адже вона розчарувалася в мені, навіть не знаючи про те, хто є така її "невістка" і що вона зробила. Жінка мовчки виходить з авто, хрипло говорячи:

— Вдалої поїздки.. Сподіваюся, що твої діти не покинуть вас з Пітером доживати віку, як це зробив він.

Мері щосили стукнула дверима, проте я навіть не звернула на це увагу. Поглянувши на годинник, спокійно завела автомобіль і поїхала на зустріч з Кеном в наше місце.

Решта дороги минула без пригод і незапланованих зустрічей, тому я приїхала навіть раніше, ніж хотіла від початку. Наше таємне місце насправді не було ані романтичним, ані таємничим. Це звичайне закинуте приміщення, де колись, втративши сенс життя і домівку, я пройшла справжню школу життя, де моїм наставником став сам голова підпільного казино — Кен Вернер... Якщо чесно, то з того часу в цьому приміщенні нічого не змінилося, наші зустрічі теж не змінилися, а ось ми.. Ми, мабуть, дуже і дуже змінилися.



Eleonora Dalkins

Відредаговано: 23.11.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись