Сто причин любити тебе

Глава 6

♔ Пітер Батлер ♔

Кожен з нас має страхи. Хтось боїться розчаруватися в людях, а хтось — в собі. Яким би не був наш страх, єдине його покликання — це знищити нас морально або зробити сильнішими. Мій страх простий до банальності, але все одно жахливий. Я боюся минулого, а якщо бути точнішим, то себе.. Не хочу знову бути залежним від батьків і почуватися в їхній тіні. Не хочу бачити їх такими, якими вони були нашої останньої зустрічі. І зараз, чуючи сумний голос матері, я розумію, що цього не уникнути. І нехай намагаюся здаватися якомога байдужішим, проте сумніваюся, що це у мене вийде. Запитавши в неї про те чи вона моя мати я не викликав нічого хорошого, адже нотка суму в її голосі, здається, подвоїлася і тепер наче камінь на серці. Я не спроможний перервати тишу, що панує між нами, а моя мама вкотре гукає мене, перевіряючи, чи не кинув я часом слухавку:

— Синку.. Синочку, ти ще тут?

Я зупиняю автомобіль на узбіччі дороги, адже розумію, що вся впевненість у власних силах, яка ще сьогодні була в моїх жилах, повільно вивітрюється, покидаючи тіло і залишаючи за собою страшенну слабкість і безсилля. І лише після того як глушу двигун автомобіля, набираюсь сміливості відповісти хоча б щось.

— Так, мамо..

Я чую те як вона плаче в слухавку і запитую:

— Чому ти телефонуєш? Щось сталося?

Мама важко зітхає і здається, що я чую це навіть через слухавку телефону. Тепер в мовчанку вже грає вона, а я нетерпляче говорю:

— Ти збираєшся зі мною говорити, бо, якщо ні, то я не бачу причин продовжувати нашу розмову.

Я відстороняю телефон від вуха, завершуючи виклик. Знаю, що не мине і кількох хвилин як вона мені передзвонить, але ні.. Цього не сталося і я подумки картаю себе за те, що був грубим з нею.

Дивно, проте сьогодні я дістався додому швидше, ніж зазвичай і це дивує. Не знаю, що стало причиною мого швидкого повернення до Лілі, проте точно знаю, що єдине, чого мені зараз хочеться — провалитися під землю і просто побути на самоті. Я відкриваю двері нашої квартири й заходжу в приміщення. Не одразу помітив, що в нас гості.. Точніше гість. Я був сильно задуманий, тому, якби не спіткнувся об взуття моєї Лілі, яка за весь час так і не навчилася його прибирати, так і не помітив би стороннього сміху в вітальні.

Все-таки втома втомою, а цікавість бере своє, тому за декілька секунд я вже там і спостерігаю за тим, як моя дівчинка розважається з якимось брюнетом. Здається, що вона навіть не розуміє того, що робить, а його руки торкаються її тіла. Від цієї картини мені стає бридко і єдине бажання — це піти звідси.. Скільки разів я говорив їй, щоб вона не пила, але так нічого і не навчив. Проходячи всередину, підходжу до нього ззаду, говорячи:

— Тобі не говорили, що спати з жінкою, яка перебуває на підпитку не дуже добре?

Він на мить відволікається від неї, зупиняючи свій погляд на мені, говорить:

— Не добре відмовлятися від такої красуні, особливо тоді, коли вона так просить, щоб я був зараз тут з нею. Тому йди краще пройдись і повернешся через годинку.

Я закатую очі й беру його за комір зімнятої сорочки, кидаючи цього "джентльмена" на підлогу, вдаряю кулаком по його прекрасному личку, говорячи:

— Не смій.. Вона навіть не знає, хто ти, тому єдине, що ти тут отримаєш — це стусанів і все.

Чоловік сміється і це стає ще одним приводом для моєї агресії, яка, мабуть, також є не досить приємною спадщиною. Але зараз я навіть радію, що в мене таке генетика, адже можу вдосталь відплатити цьому покидьку. Вдаряю раз.. два.. Ще трохи й на моїх руках опиняється його кров. Я готовий вбити його, але чую голос Лілі й це мене зупиняє. Встаю і йду до неї, сідаючи поруч з нею на ліжко, здається, що зараз вона навіть подумки сварить мене за цю бійку і за те, що я на моїх руках його кров. Проте поруч з докорами в її очах вдячність, а це головне. Я не помітив, коли наш "гість" зібрав свої речі й пішов, адже це було не так важливо.

Лілі заснула. За цей час її декілька разів знудило. Я не зміг залишити дівчину саму, тому лишився поруч. І зовсім скоро і сам заснув від утоми, обійнявши її. Було байдуже, що ще досить рано.

Була десь одинадцята година ночі і я солодко спав, а моя рука міцно стискала Лілі за талію. Проте мені не судилося спокійно спати до ранку, адже мені знову зателефонував незнайомий номер.. Я деякий час думав про те чи варто все-таки брати слухавку, адже після сьогоднішньої телефонної "розмови" з мамою, просто боявся ще одного неприємного дзвінка. З іншого боку я просто розумів, що втікати від всіх телефонних дзвінків не можу, тому, вагаючись, підіймаю слухавку і відразу чую:

— Будь ласка, не клади слухавки. Це я — мама. Будь ласка, поговорімо.

Я дивуюсь тому, наскільки спокійно вона це говорить. Від нещодавнього суму не лишилося й сліду. Адже тепер вона зосереджена і спустошена, що мені зовсім не подобається. Ненавиджу розмовляти з нею по телефону, адже так не видно жодної її емоції, так я не можу втішити її. Я виходжу тихенько з кімнати на кухню, а потім говорю:

— Добре..

Не знаю навіщо мені ця розмова, але моїй матері вона потрібна, тому ми поговоримо. Все-таки я перед нею винний. Наливаю собі чашечку кави, уважно вслухаючись в її голос, а вона запитує:

— Я хотіла почути твій голос. Знаєш, ми давно не говорили і я почала думати, що ти забув про мене як і всі. А потім.. В мене з'явилася надія, що ти мене пробачиш, але.. Виходить, що ця надія була даремною..

Я перебиваю її, говорячи:

— Я вже давно тобі пробачив, тому немає сенсу знову торкатися цієї теми.

Вона починає плакати, а я нервово п'ю каву. Дивно, наскільки емоційною може бути моя мати. Ще секунду тому мама була спустошеною, а зараз знову плаче. Її голос стає все тихішим, а мені стає дедалі складніше розчути, що вона говорить.

— Ти забув мене.. Навіть не говорив до мене і не дзвонив. А після вбивства твого батька я занадто спустошена і розбита... Я просто не маю сил.

Слова про смерть батька (а точніше його вбивство) мене шокували. Не можу сказати, що я відчув біль втрати, проте і сказати про те, що мені байдуже я також не міг. Здавалося, що час зупинився. Я застигнув на місці, наче в ступорі. До цього моменту я ніколи не думав, що людина, до якої я не відчуваю нічого, крім злості й ненависті, може викликати в мене такі почуття. Я тихо говорю матері:



Eleonora Dalkins

Відредаговано: 23.11.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись