Глава 11

♔ Sabrina Kavinski ♔

♡ А я… еще вернусь…
Возникну вдруг из ниоткуда…
Как возвращается, порою, грусть…
И, как давно забытая простуда… ♡

Ви колись втрачали сенс життя? Хоча, мабуть, я не так запитала.. Ви колись помирали заживо? Ні? А ось я помирала.. І знаєте... Це страшно, коли секунди змінюють хвилини, хвилини — години, а ти лишаєшся на місці, і твоя душа продовжує горіти. Це важко описати словами. Це наче зубний біль, від якого не врятують ні знеболювальні, ні лікар, адже лікарі не всесильні й зцілювати душі їх в медичних інститутах, на жаль, не вчать. Страшно не покинути цей світ, коли тобі ще немає двадцяти трьох років, а страшно, коли ти втратив все, що маєш у цьому віці й, на жаль, не маєш ні найменшого бажання боротися.

Зараз сидячи на старому дивані в одному з мотелів, я згадую події, що відбулися зі мною з останні кілька днів і все це здається мені страшним сном, від якого прокинутися немає сил. В моїй голові знову і знову постають картини з квартири, яка раніше була мені домом, міст і моя невдала спроба все покінчити. Проте окреме місце займає той хлопець, в обіймах якого я стояла, аромат його парфумів і гарні глибокі очі. Здавалося, що ми чимось схожі, але і в той час надзвичайно різні. Хоча, можливо, я помиляюсь, адже тоді моїм єдиним бажанням було проклинати цей світ, плакати й ще раз проклинати. Але бажання і можливості занадто відрізнялися одне від одного, тому спинилася на другій частині: "плакати й знову плакати". Тієї миті я дивувалася сама собі, адже забула коли востаннє проявляла стільки емоцій.

Взагалі пам'ятаю цей день як в тумані. Здавалося, що самій долі стало жаль мене і вона вирішила мені допомогти, підкупивши мою пам'ять, але водночас навіть тоді насміхалася наді мною, адже забрала в мене єдиного чоловіка з потоку автомобілів, якому було не байдуже на мій вчинок. Хоча, можливо, це лише ілюзія.

Зараз мені байдуже. Не відчуваю нічого, крім болю, не боюся померти, не боюся лишитися наодинці з собою. Здається, що це цілковита утопія, проте, на жаль, в цій утопії більше немає місця щастю.

За ці кілька днів, що минули, я не просто втратила лік часу, а втратила себе, втратила — Сабріну Кавінскі. Таке враження, наче від мене лишилася лише порожня оболонка й ім'я, адже лише його ніхто ніколи не зможе відняти. Я вперше, сиділа, склавши руки, і розуміла, що, якщо Кен мене обов'язково шукає, і, якщо нічого не вдіяти, то обов'язково знайде. Можливо, це на краще? Можливо, годі ховатися?

Я обережно встаю з ліжка і до холодильника, проте розумію, що він порожній, а це означає, що мені обов'язково потрібно буде піти в супермаркет. Вирішую не відкладати цю справу на потім і, одягнувши свою чорну кофтинку і темні окуляри, виходжу з мотелю. Мені було байдуже на розтріпане волосся, яке я не розчісувала відколи востаннє була у власній квартирі, на заплакані очі й неохайний вигляд. Якби раніше сказали, що Сабріна Кавінскі стане такою, ніколи б не повірила, проте тепер це не вигадка і не кошмар, а жахлива реальність. Можливо, карма? Хто знає?

До супермаркету дійшла доволі швидко. Йдучи повз полиці, я згадувала те, як колись, у вільну від замовлень хвилину, ходила зі Стівеном по морозиво. Він любив полуничне.. Тепер цей спогад приносить мені лише біль. Я складаю необхідні продукти до кошика і йду на касу, де мене чекає не досить приємний касир.

Як виявилося, провела в супермаркеті набагато більше часу, ніж думала, адже на дворі темніло. Ходити самій в цілковитій темряві — це не занадто хороша ідея і мені це добре відомо, але що робити?

Я йшла спокійно скрізь безлюдні провулки, від яких віяло холодом. Здавалося, наче тут немає людей, хоча й самих будинках подекуди горить світло і видно людські силуети в вікнах. Я не одразу помітила за собою двох чоловіків, що йшли слідом, повторюючи кожен мій крок. Не знаю навіщо вони йдуть за мною, проте вирішую себе убезпечити й звертаю вбік на темний під'їзд в надії заховатися, проте незнайомців нікуди не зникають і продовжують іти, крок за кроком наближаючись до мене. В жилах стигне кров. До мене приходить розуміння того, що, можливо, Кен знайшов мене і мій сховок.

Починаю з усіх сил бігти, проте це виявилося помилкою, адже я занадто слабка і морально виснажена. Втекти за таких умов неможливо.. І мене наздоганяють швидше, ніж хтось міг би подумати.

І ось я відчуваю на собі вже великі холодні чоловічі руки. Мені стає мало повітря і кричати просто не маю сил. Та й, якщо кричати, то що з того? В кращому випадку прийде поліція, але що з того? Думаєте так легко пояснити, що ти кілер і тебе, як непотріб, намагаюся прибрати з дороги, бо стала непотрібною, а твоя місія вже завершена? Це гірше самогубства..

Відчуваю позаду себе гаряче дихання незнайомця. Здається, що він ідеальна машина для вбивства, але все ще хочу себе переконати, що мені байдуже. Вони заводять силою мене в провулок і притискають обличчям до стіни. Один з них говорить:

— Ти впевнений, що це саме та, хто нам потрібен?

Інший холодно відповідає:

— Так, це вона..

Від їхнього діалогу мені стає трохи моторошно. Я не розумію зовсім нічого з того, що відбувається довкола мене, а моє серце стискається від болю ще сильніше, ніж кілька годин до цього, адже не можу не думати, що, можливо, мого сина чекала точно така сама смерть і йому точно як і мені було нікому допомогти. Від цих думок на моєму обличчі знову появляються крапельки кришталевих сліз, які ці бовдури явно не помічають, адже продовжують свій діалог.

— Я думав, що Сабріна Кавінскі — це легенда, яку не те, що вбити неможливо, а навіть спіймати нереально, а зараз перед нами якесь слабке дівчисько.

Другий засміявся, а потім сказав:

— Не забувай, що Кен збезчестив її як кілера, забравши в неї найдорожче — пістолет.. А, крім того, ще взяв своє. Він сказав, що вона йому віддалася сама, щиро вірячи, що він відпустить свою жертву, яка занадто багато знає.

Перший незнайомець тихо сказав:

— Можливо, вона і нам дасть? Все-таки ми колишні колеги..