Глава 15

♔ Сабріна Кавінскі ♔

♡ Но для других ты была королевой,
Королевой осколков разбитых зеркал. ♡

Говорять, що королеву простіше вбити, ніж зняти з її голови корону. Коли вона плаче, то з її очей спадають дрібні алмази, в глибинах яких читається весь її біль і страждання, проте ті каміння ніхто ніколи не бачить, бо справжня велич ховається не в статусі, а в манерах. Коли королева сміється, то навряд чи це означає, що вона щаслива. Це просто знак того, що вона готова йти далі, переступаючи через всіх рабів, що знаходяться в неї під ногами, готова бути найкращою, залишатися неперевершеною. Коли ти воюєш з королевою, то пам'ятай, що кінець цієї історії лише один.. Вона згубить тебе, а потім посміхнеться тобі своєю білосніжною посмішкою і скаже: "Я ж говорила, що не варто переходити мені дорогу". Право називати себе королевою мають лише одиниці.. І я його маю.

Нехай це звучить самозакохано, але я не хочу помирати ось так просто від рук чоловіка, який одягнув мені на голову корону. Так, він навчив мене всього, що знав сам, але не навчив приймати поразки. Цей чоловік мав би добре усвідомити, що породив не собаку, що самовіддано виконує накази, а королеву, яка не приймає принижень збоку таких ницих людей, як він. Можливо, цей самовпевнений чоловік і один з королів кримінального світу, проте він лише "один з", а я єдина.. Єдина, хто повинен повстати з попелу, щоб не дати йому злетіти в небо.

Зараз, сидячи в автомобілі, я уважно спостерігала за цими двома. Здавалося наче вони знущаються чи то з мене, чи то з моєї безпорадності. З кожною хвилиною мені ще більше хотілося придушити Раяна, щоб цей автомобіль нарешті зупинився і я звільнилася б від їхньої компанії.

Почувши, як Раян називає ім'я Джеймса, лише невдоволено сказала:

— І що вашому "босу" потрібно від мене, якщо він навіть відіслав вас за мною? Познущатися?

Я поглянула на Крісті, а потім на Раяна, очікуючи відповіді, проте почула наступне:

— Кавінскі, я ніколи не цікавлюсь тим, навіщо моєму босу потрібна та чи інша людина. Він говорить вбити — вбиваю. Вважай, що тобі пощастило, адже я тебе врятував..

Я стиснула зуби, а потім перевела погляд у вікно, сказавши:

— Якби я могла б щось відчувати, то б зненавиділа тебе тієї миті, коли вперше побачила твій силует..

Він перебиває мене, сказавши:

— Якби я мав право на те, щоб відчувати, то б не витрачав би сил на ненависть до тебе.. Але ми не люди, тому говорити "якби" нам не до лиця.

На моєму протікання маленька сльозинка, яку намагаюся стерти поки Раян не побачив, проте чую лише одне:

— Кавінскі, королеви не плачуть навіть тоді, коли їх ображають королі, а ти королева. Ми рятували королеву, а не простолюдинку, яка не бажає жити.

Крісті відвернулася до вікна, адже видно, що я їй явно не подобаюся. Та й комусь подобатися — це не мій обов'язок. Я легенько посміхаюсь, не звертаючи на неї увагу, тихо говорю, залишаючись такою ж байдужою:

— А ти король?

Він прикидається, що не почув запитання, але потім через декілька хвилин відповідає:

— Важливо не те, що я король, а те, що ти королева. Не забувай про це, коли підеш до Джеймса. Вважай це дружньою порадою.

Я закочую очі, а потім говорю:

— Ми не друзі, щоб ти давав мені дружні поради..

Раян посміхнувся, а потім сказав:

— Але й не вороги, щоб я намагався тебе знищити.

Ці слова змушують мене вперше за останній час посміхнутися. Я знала, що він не мій друг, а Джеймс радше ворог, ніж друг, але приємно було знати, що у світі є хоча б одна людина, яка, знаючи хто ти, спокійно з тобою спілкується, а не прагне використати чи вбити. Хоча, мабуть, це заслуга самого Джеймса, а не Раяна.

Решту дороги ми їхали ви цілковитій тиші. Нам просто не було про що говорити, а, можливо, я просто не готова була до того, щоб знову спілкуватися з людьми. Мої думки ще й досі займав образ сина, який, здавалося, кличе мене і я розумію, що ще трохи й просто зійду з розуму від цього болю. Він переповнює мене, повільно вбиваючи з середини. Але я хочу жити.. Обережно розпускаю власне волосся, позбуваючись від цього необережно зібраного пучка. За півгодини ми зупиняємось під якоюсь багатоповерхівкою. Я одразу її впізнала. Раян повернувся до мене, а потім сказав:

— Ми приїхали.. Виходь з автомобіля.

Я поглянула на нього, а потім сказала:

— Я знаю... Не вказуй, що мені робити. Я ненавиджу, коли мною намагаються керувати.

Він невдоволено поглянув на мене, а потім сказав:

— Я просто сказав, щоб ти виходила.. Невже не можна просто послухати й мовчки зробити те, що тобі сказати?

Я відчинила дверцята автомобіля і вийшла, гордо сказавши:

— Перед тобою Сабріна Кавінскі, тому звикай, бо по-іншому ніяк не буде..

Крісті з Раяном теж вийшли з автомобіля. Дівчина підійшла до хлопця, а потім, не витримавши, сказала:

— Я рада, що ти настільки себе любиш, що не поважаєш того, що говорять тобі інші, але тут, Кавінскі, головний Раян, а не твоє самолюбство.

Я злісно поглянула на хлопця, а потім сказала:

— Я ніколи не працюю в команді, тому й для мене не існує людей, яким маю підкорятись, — повернулася до Крісті й холодно додала: — Здається, ми розмовляли з Раяном, то яким боком тут ти?

Її очі потемніли, а руки почали труситися від злості. Що робить кілер коли злиться? Вбиває.. Це єдина причина, через яку я не вважала Крісті чогось варто... Вона підкоряється всім і діє відповідно до емоцій, а це зовсім не якості найманого вбивці, а якості звичайного злочинця, якого рано чи пізно піймають. Ця дівчина потягне за собою всіх, що робить її невигідною.. Отже, її кінець відомий всім, крім неї самої. Дівчина зопалу дістає пістолет і стріляє в повітря, гучно говорячи:

— А ти взагалі хто така, щоб ставити такі питання? Я — Крісті.. Я напарниця Райана і його перша рука, а ти хто? Хочеш тобі скажу? Ти наймана вбивця, яку ледь не застрелили з твого власного пістолета, а потім спіймали й принизили. Ти жалюгідна і бездарна, як на легенду.