Глава 20

♔ Сабріна Кавінскі ♔

Щоразу, граючи в ігри з долею, ми ризикуємо програти. Це відбувається не тому, що ми допускаємося помилок в стратегії, обираємо неправильний шлях, щиро вірячи в нашу удачу. Це відбувається тому, що поняття "життя", "гра", "поразка", "перемога" тісно переплетені між собою під одним простим словом "ризик". Ми ризикуємо завжди: переходячи дорогу на червоне світло, граючись почуттями інших, вірячи, що нам за це все одно нічого не буде. Ми наче щоразу ведемо свою нову гру, про існування якої не здогадується ніхто, крім нас.

Щодня, йдучи на чергове завдання, говорячи з людьми, яких варто боятись, я розуміла, що одного дня настане час, коли все скінчиться. Все мало колись скінчитися. І, як би зараз це смішно не прозвучало, проте я вірила, що вийду з цієї гри без найменших втрат з мого боку, проте визнаю, що допустилася однієї простої помилки, забувши про те, що безкарною вийти з гри, яку я затіяла, неможливо. Та й навіщо вірила в те, що настане такий час, коли гра скінчиться, якщо я навіть не могла обирати свою участь у цій грі, яку затіяла не моя доля, а конкретна людина.

Я стискаю у своїй руці пістолет, вкотре дивлячись на знайомі ініціали, що його прикрашають. Все як колись, проте вже зовсім не так. Тепер я проснулась від сну і пізнала жорстоке життя, про яке так мріяла забути. "Кавінскі," — його голос ще й досі звучав в моїй голові. Мені цікаво, коли ми вперше зустрілися, він вже знав, що зрадить нашу з ним "дружбу" за першої ж нагоди, забравши життя мого сина як подяку за виконану мною роботу? Звичайно, знав.. Хіба може бути по-іншому? Такі, як він, завжди все знають наперед. Знають все, крім того, який буде їхній кінець. Дивно, проте тепер його голос в моїй голові уособлює все те погане, що може бути, буде і було в моєму житті й Джеймс навіть не підозрює наскільки задів мої почуття сьогоднішньою зустріччю, а, можливо, він саме на це і сподівався. Цей хлопець просто хотів, щоб я асоціювала нашу зустріч з щоденною працею на Кена, щоб боялася його, вірила його байкам, проте цього не буде. Я спокійно зачиняю двері його кабінету, щиро вірячи, що цього разу закрила цю сторінку свого життя, припинивши бути рабинею.

Я знову поклала пістолет до кишені, а потім почула вже знайомий голос старої жіночки, з якою сюди прийшла. Вона з радістю сказала:

— Схоже ти сподобалася Джеймсу..

Щойно я підвела погляд на неї, то вона легенько посміхнулась. Дивно, проте вона занадто спокійна як на жінку, що живе під одним дахом з Джеймсом і водить до нього його псів, але мене це не цікавило. Я з сарказмом відповіла:

— Я йому дуже сподобалась особливо тієї миті, коли він простягнув мені досьє на мою потенційну жертву.

Вона звела брови, а потім сказала:

— Це не змінює того, що ти йому сподобалася.. Якби це було б не так, то ти б не вийшла так просто з тієї кімнати.

Мене дивує як спокійно вона говорить ці слова, але я намагаюся залишатися спокійною. Жінка лише сміється, додаючи:

— Ви з ним схожі..

Я роблю глибокий вдих, говорячи:

— Ми зовсім різні.. Можливо, саме тому я так просто вийшла з тієї кімнати.

Вона сміється, а потім йде, даючи мені знак слідувати за собою. Я знаю, що, можливо, це буде помилка, але вирішую все-таки піти за нею. Ми заходимо до білосніжної кухні. Вона була набагато більшою за кухню у квартирі, яку я колись знімала. Дорогі меблі, картина на стінах, великий холодильник, дороге кухонне знаряддя — усе це ще раз нагадує про те, що зараз я знаходжусь не в простій квартирі, а поруч зі мною не добра домогосподарка. Я спокійно сідаю за стіл. Жінка наливає нам чай, простягаючи мені чашечку, сідає навпроти. Вирішую запитати:

— Чому ви така спокійна, якщо знаєте, що діється в цьому приміщенні й хто такий Джеймс?

Вона хитає головою, говорячи:

— А хто сказав, що я спокійна? Я просто так само, як і ти, приховую емоції, проте набагато майстерніше. Давати емоціям волю — добре, але лише тоді, коли дозволяє ситуація.

Я спокійно дивлюся на неї, а потім наполягаю на своєму, запитуючи:

— Чому ви так спокійно ставитесь до того, що тут діється?

Моя співрозмовниця хитро посміхається, говорячи:

— Все, що діється в цій квартирі ніколи не виходить за її межі.. Можливо, тому я так спокійно ставлюся до того, що тут коїться, а, можливо, просто звикла.

Я посміхаюсь, роблячи ковток терпкого чорного чаю. Відчуваю його витончений смак, намагаюся насолодитися ним, щоб відволіктися від думок, що вирують в моїй голові, а вона продовжує:

— Мені п'ятдесят років. Змінювати власне життя запізно. Я все своє життя провела, живучи за межею закону, тому сумніваюся, що змогла б жити інакше.

Я тихо запитую:

— А як же ваша сім'я, діти?

Жінка посміхається, а потім говорить:

— Моя сім'я тут, у цьому приміщенні..

Я здивовано запитую:

— Джеймс ваш син?

Мої слова схоже її смішать і вона не дуже намагається це приховати, спокійно відповідаючи:

— Ні, Сабріно, Джеймс не мій син.. В мене немає більше дітей. Моя дочка — Софі.. вона померла.

На моїх очах появляється сльозинка, а жінка подає мені серветку, говорячи:

— Біль стихає, сонце, і ми вчимося з ним жити. Ти теж навчишся. Просто для цього потрібен час.

Я легенько посміхаюсь, говорячи:

— Я знаю.. Проте деякому болю не судилося стихнути.

Вона кладе свою руку на мою долоню, говорячи:

— За цим столом святкують перемоги, а не ллють сльози. Сподіваюся, що наступного разу, коли ми тут зустрінемося, то ти будеш усміхатися і згадувати ці події лише як страшний сон.

Я дивлюся їй в очі, а потім говорю:

— Наступного разу не буде. Я більше ні на кого не працюю, крім себе. Та й Джеймсу потрібні раби, а я не згодна належати до їх складу.

Вона опускає мою руку, а потім говорить:

— Можливо, Джеймс і не такий "хороший", як людина, на яку ти раніше працювала, проте він шукає не рабів, а людей, які будуть на нього працювати, а це дві різні речі. Він дає шанс тим, хто вже перестав бути комусь потрібним...