Сто причин любити тебе

Глава 29

♔ Джеймс Абрамс ♔

Кожен з нас живе життям, на яке він заслуговує. Так, можливо, ми не ковалі власної долі й в наших жилах тече кров янголів зі зламаними крилами, проте кожен поворот подій — це цілком і повністю наслідок наших необдуманих дій, за які ми несемо відповідальність нехай і не перед законом, проте перед власною совістю і близькими людьми.

Я завжди настільки сильно в це вірив, що часом здавалося божеволів, проте не міг нічого змінити. Кожна моя помилка, кожен мій невірний крок убік належали мені, проте платили за них завжди близькі мені люди. Хтось з них помирав, а хтось просто зникав так, наче ніколи й не існував на цьому божевільному світі, перетворювався в невидимого ворога, проте все-таки продовжував платити за мої помилки. Чим більше я намагався все змінити, тим сильніше мотузка, натягнута на мою шию долею, заважала дихати на повні груди. З часом кожен мій крок ставав дедалі непередбачуваним, продуманим до останніх деталей, а людей, котрих я міг назвати друзями, ставало все менше і менше. І одного дня я дійшов досить-таки простого висновку: краще не мати близьких, ніж щоразу відчувати біль їх утрати й перекладати на них свою відповідальність. І це, якщо бути чесним, дуже спростило моє життя, адже виправдання знайти було набагато легше, ніж це могло б здатися на перший погляд. Мої вчинки більше не приносили шкоди близьким з однієї простої причини: в мене більше не було близьких, а що стосується Емми, то я просто переконував себе в тому, що після смерті Софі, ми стали сторонніми людьми, яких зв'язує минуле і власне небажання його відпускати.

Мені здавалося, що тепер моє життя назавжди залишиться таким простим і невимушеним, проте я помилився. Воно припинило таким бути тієї миті, коли було віддано наказ врятувати життя дочці Андреа Кавінскі. І його віддав сам я. Виходить правду говорять люди, коли кажуть, що ми самі ускладнюємо власне життя. Коли я віддавав наказ привезти Сабріну в мою квартиру, то очікував перед собою побачити невинне дівча, скривджене долею, але не безжалісну вбивцю, збиту з пантелику. Цікаво... Чому саме так? Я ж добре знав хто вона і що її знищило, то чому хотів вірити в те, що її не змінити? Та що б там не було, я став причиною того, що ця дівчина ледь не опинилася на тому світі й тепер повинен її захищати. Це зовсім не тому, що відчуваю провину перед нею, просто віддаю борг і виконую обіцянку, нехай і з запізненням. Тепер я маю сили для того, щоб не здатися і боротися далі, сподіваюся, що зрештою і вона їх матиме.

Я виходжу з кімнати, щоб попити води, сподіваючись на те, що Емма не зустріне мене і не почне давати непотрібні настанови, що ще більше зіб'є мене з пантелику. Коли чую сторонні кроки в коридорі, то мимоволі моє тіло напружується. Через декілька секунд я спрямовую свій погляд вбік дверей, в які ми з тіткою домовилися ніколи більше не заходити. На якусь долю секунди мені здалося, що вона забула про дану обіцянку, але згодом приходить розуміння того, що це зовсім не Емма, а Сабріна. Цікаво, що вона робить в цій частині квартири, що шукає там, де я поховав свої таємниці? Мою смерть чи все-таки відповідь на головне запитання, що неодмінно має крутитися в її голові? Якщо вона хоче знати, хто такий Джеймс Абрамс в її житті, то не отримає відповіді на це запитання, адже відповіді на це питання не існує.

Я обережно торкаюсь рукою до плеча Сабріни, звертаючи її увагу на себе. Якоїсь миті мені здалося, що вона боїться того, хто зараз може бути в неї за спиною, проте, можливо, мені це лише здається. Я говорю їй якісь дурниці про правила, яких не існує, знаючи, що Сабріна, яку я знав і знаю їх не буде дотримуватися, в надії виграти час. Зі страхом думаю про те, що двері, які відділяють її від правди ось-ось відкриються, мені доведеться щось пояснювати, але зрештою, коли вона відмовляється від затії зайти в цю кімнату, видихаю з полегшенням. Хочу знайти виправдання, хочу щось сказати, проте вона спокійно йде.. Мовчки, як я і хотів... Проте чому тоді це зовсім не приносить мені спокою?

Я залишаюся сам в порожньому коридорі, де ще декілька секунд тому стояла вона, наодинці зі своїми таємницями. Хто тепер з нас беззахисний? 
Я намагаюся приховати правду, що знаходиться в неї перед носом, сліпо вірячи, що та не випливе, поки вона має шанс на те, щоб почати все спочатку. Я дав Сабріні цей шанс,  проте розумію, що вона ним не скористається, а повернутись в далеке минуле, щоб не дати її світу рухнути, не зможу при всьому бажанні.

Ще раз дивлюся на двері, що щойно не перекреслили всі мої плани. Тихо говорю собі:

— Це всього лише двері.. За ними більше немає того, що колись було важливим, за ними лише порожнеча, яка має залишитися під замком назавжди.

Після цих слів можу нарешті повернутися до кабінету і взятися за буденні справи. Купа паперів, невідкладних рішень і, звичайно ж, брудних справ — це лише початок списку, який став обов'язковою частиною мого життя. Коли думаю про те, що колись моє життя могло стати іншим, то сміюсь, адже настільки звик до цього, що по-іншому вже не буде, а слово "колись" в даному випадку мені здається кошмаром. Я не встиг зрозуміти, коли настав час вечері.

Емма постукала у двері й зайшла в кабінет. На її обличчі сяяла маленька посмішка, проте я розумію, що вона породжена тривогою, а не щастям. Жінка мовчки дивиться на мене, а потім тихо говорить:

— Настав час йти вечеряти.. Я вже накрила стіл. Сабріна має вже спуститися, не варто змушувати її чекати в перший же день, адже ми з тобою не хочемо, щоб вона вважала нас невихованими. Хіба ж ні?

Я дивлюся на неї, а потім спокійно посміхаюсь, проте знаю, що тітка швидко збагне те, що моя посмішка нещира і це лише справа часу.

— Тітонько, нагадай мені, будь ласка, з яких пір я переймаюся тим, що вона про мене може подумати? Мене це анітрохи не хвилює..

Жінка засміялася, а потім відповіла:

— Можливо, це сталося з тих самих пір, коли ти вирішив дати їй обіцянку про існування якої вона забула?

Я встав з-за столу, а потім підійшов до неї. Не знаю чому, проте мене розгнівало те, що вона спустила обіцянку, дану мною, до звичайного жарту, який не вартий уваги. Будь би то Раян чи Кріс, то я б вже давно змусив їх заплатити за сказані ними слова, але з Еммою все буде інакше, її не злякати залякуваннями. Єдиний спосіб щось довести цій жінці — це зробити те, в що вона не вірить, тому спокійно відповідаю:



Eleonora Dalkins

Відредаговано: 23.11.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись