Сто причин любити тебе

Глава 31

♔ Джеймс Абрамс ♔

Одного разу все-таки настане час, коли кожен з нас стане пропащим, коли вже нікого не можна буде врятувати. Проте, коли настане ця мить, наше невдале становище більше нас не турбуватиме. Вже буде пізно...

Що стосується мене, то я вже давно пропав, вже давно пропащий. Мене давно не тривожать ні чужі біди, ні чуже горе. Можливо, навіть навпаки.. Моє життя добре лише тоді, коли мої руки залиті кров'ю і чужими слізьми. Не пам'ятаю, якої саме миті перейшов межу між так званою "приреченістю" і нормальним життям. Хтось скаже, що це сталося тієї миті, коли я вперше взяв до рук зброю, а хтось впевнений, що рушійною силою став перший постріл, що позбавив життя невинну людину. Якою б не була правда, але це сталося і цього вже більше не змінити. Куди страшніше, що в пам'яті не лишилося того моменту, коли дав перейти цю межу людині, життя якої мені довірили.

Зараз, дивлячись на Сабріну, я розумію, що не зможу змінити її життя, не зможу нічим їй допомогти, адже сам в ще гіршій ситуації, проте продовжую вірити, що зупиню її, а не продам вкотре тому, хто більше заплатить. Якоїсь миті здається, що мої власні думки вирвали мене з реальності, в яку я більше не мав бажання повертатися, проте голос дівчини швидко повернув мене до реальності. Вона сказала:

— Дякую тобі.. Я, мабуть, піду. Просто втомилася..

Вона посміхнулася краєм губ, а потім додала:

— До речі, тобі не личить цей милий халатик, бо так ти здаєшся милішим, ніж є насправді..

Я поглянув на свій халат, а потім, закотивши очі, прохолодно сказав:

— Не правда.. Я не вмію бути милим і скоро ти про це дізнаєшся.

Вона засміялася, а потім обернулася до мене спиною і спокійно сказала:

— Так, звичайно, Джеймсе.. Ти просто жахливо милий і без халата, якщо тебе це влаштує, але там Кріс.. Тому, якщо ти не хочеш зловити її, коли вона непритомною падатиме на підлогу від твого зовнішнього вигляду, одягнись в щось краще.

Сабріна пішла. Це все сталося так швидко, що я не встиг сказати їй про те, наскільки вона божевільна. І як така поведінка мене дратує. Чи хотілося її зупинити? Можливо, проте це бажання тривало лише декілька швидкоплинних моментів. Потім я зрозумів, що нехай краще Сабріна з посмішкою на обличчі  йде спати, ніж знову втікає і наражає себе на небезпеку.

Коли її силует остаточно зник з моїх очей, то я спокійно відчинив двері до власної кімнати, яка вже давно встигла стати не лише моєю схованкою, але й власною рукотворною в'язницею. Один і той самий інтер'єр, що багато кого б зачарував своєю вишуканістю й ідеальний лад. Здається, що це живий храм, а не приміщення, в якому може жити людина. Проте, якщо це святиня, то вона нею і залишиться, цього не змінити. Темні фіранки з золотими вставками, що закривали великі вікна від денного світла. Їх обирала ще вона серед сотень варіантів. Проте здається, що, закриваючи ними вікна, тоді мало хто думав про те, що відтепер світло в цій кімнаті буде рідкістю. Велике ліжко, яке колись мені так не подобалося, тепер виглядало наче на своєму місці. А що говорити про інші предмети побуту? Одне дзеркало, що відображує більшість мого минулого, вартує цілого статку, хоча й для когось — це лише шматок скла.

Я переодягаюсь і лягаю на холодну постіль, що майже одразу повертає мене в реальність, яка вже давно минула. Серце і розум охоплює невидимий дух минулого, що змушує мою пам'ять ще раз відтворити все, що я прагнув забути.

Чомусь згадався мені високий, темноволосий чоловік, що пильно дивився в мої налякані очі. Мені тоді було років десять. Здавалося, що я був на самому дні, з якого вже не можна було вибратися навіть, якщо  простягнули б сотню рятівних соломинок. Тоді не було ні шляхів порятунку, ні перспектив. Я в черговий раз втік з дитячого будинку, життя в якому було мало схоже на рай, і вештався по руїнах в пошуках їжі, або хоча б якоїсь ночівлі. Не пам'ятаю скільки часу пробув у безвиході й коли почав боятись невідомості.

Він знайшов мене взимку на черговій зупинці в той момент, коли моя віра в долю і це нікчемне життя майже зрівнялася з нулем, поступившись місцем страху. Його погляд пронизував моє тіло, проте водночас дарував надію, якої більше не існувало. Тоді я не знав нічого про те, хто такий Андреа Кавінскі і яку роль він зіграє в моєму житті.

Я і досі пам'ятаю те, як він привів мене в дім, про який не знала навіть його улюблена дочка, сказавши:

— Ніколи не бійся того, хто змушує тебе почуватися жертвою..

Тоді я навіть не зрозумів і половини з тих слів, мовчки очікуючи моменту, коли він запитає:

— Хто ти, Джеймс? І звідки взявся?

А потім віддасть назад в моє пекло, з якого я більше не втечу, в мою власну безвихідь. Та він не спитав ні в той день, ні в наступний. Першого дня чоловік обмежився простими фразами, подібними до "Ти не голодний?", "Не змерз?", на які я лише мовчки кивав. Наступного дня він вперше поставив мені запитання, яке викликало настороженість:

— Як тебе звати, хлопче?

Тієї миті моє маленьке серденько зупинилося в очікуванні жаху, який міг мене очікувати. Тому я лише швидко сказав:

— Мене звати Джеймс...— намагався здаватися спокійним, навіть не помічаючи того, що голос сам за себе говорив інше, додав: — Я..

В цей момент Андреа підійшов до мене і, простягнувши чашку гарячого чаю, сказав:

— Випий...

Я зробив ковток, а потім сказав:

— Будь ласка.. Не... відправляйте мене в дитячий будинок, не треба..

Чоловік взяв плед і вкривши мене, сказав:

— Я не завдам тобі болю.. Просто довіряй мені.

Не знаю чому, проте тоді я повірив цьому чоловікові з холодним поглядом, що колись пронизував мою душу. І з часом холод його очей перестав навіювати на мене жах, а чорняве волосся і виразні риси обличчя вже не здавалися такими чужими. Він став мені наче батьком, якого я мав ділити з його улюбленою дочкою, якій не було рівних. Андреа часто розповідав про неї, як про найсвітліше сонечко, що могло існувати на цій землі.. А щодо мене? То я просто залишався тінню цієї дівчинки на той час, поки  її не було поруч. Мене це влаштовувало.. Я мав сім'ю і було не важливо, що вона не належить мені.



Eleonora Dalkins

Відредаговано: 23.11.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись