Сто причин любити тебе

Глава 34

♔ Сабріна Кавінскі ♔

Ми так часто говоримо про зраду, що може здатися, що знаємо про неї майже все. Та чи завжди це правда? Та й що таке зрада взагалі? Це коли подруга пішла в кіно з твоїм хлопцем, сказавши, що хвора і не зможе прийти до тебе? Чи коли ти знаходиш в ліжку свого хлопця дівчину, яку колись звала другом? Та й хто зрадив? Той, кого ти любила всім серцем, чи та, кому довіряла більше всіх? Якщо подумати, то ми зовсім нічого не знаємо ні про зраду, ні про біль, який вона приносить, адже обидва вони тебе не зрадили, а радше розчарували. Зрадили батьки, що без роздумів кинули свою дитину напризволяще.. Зрадив друг, що кинув твоє скривавлене тіло на околиці міста, в надії на те, що тебе ніхто не знайде. Насправді, зрада — це біль, принесений вчинками, які вже не можна змінити. Звичайно, знайшовши хлопця, котрого кохала всім серцем, в ліжку іншої — це боляче, але не смертельно. Мине час і ти збагнеш, що це на краще. Попереду довга подорож в майбутнє, а сміття в багажі явно не потрібне. І настане час, коли посміхнешся і скажеш: "Привіт, щасливе майбутнє... Нарешті ти стало моїм теперішнім.."

На жаль, я не ти... Я ніколи не зможу втекти з власної клітки, в котрій знаходжуся під прицілом. Мене не припинять зраджувати й ламати в надії на те, що більше не прокинусь. Та я йду далі... Йду в майбутнє, в якому, можливо, мене чекає зустріч з сином на тому світі, або перемога. В обох випадках закінчення цієї подорожі буде щасливим. Хочу в це вірити, хоча й такі, як я, рідко бувають щасливими. І зараз, коли моя душа розривається на частини чи то від злості, чи то від образи, мені все більше віриться у власну приреченість.

Я сиджу за столом, дивлячись в нікуди, а Емма швидко ходить з місця на місце, роблячи мені заспокійливий чай. Через хвилин п'ять він вже стоїть переді мною. Хочеться сказати, що я ненавиджу заспокійливий чай, проте мовчки беру його до рук, вдячно кивнувши в її бік. Не хочу пити. Тому просто ложкою помішую його за часовою стрілкою, а вона співчутливо дивиться на мене. Не встигаю помітити, як Емма зникає і чиясь холодна рука забирає чашку з чаєм, відсуваючи її вбік. Підводжу погляд вгору на нього, а він говорить:

— Ти ж ненавидиш ромашковий чай, то чому сидиш і мучиш чашку? Легше від того стає?

Я роблю глибокий вдих, збираючи останні крихти своєї гордості, говорю:

— Краще вже ромашковий чай, ніж компанія такого чоловіка, як ти..

Чи гніваюсь на нього? Гніваюсь, але це більше схоже на приреченість, ніж на гнів. Дивлячись на Джеймса, хочеться втекти, хочеться вбити його, але не вийде.. Краще просто піду до своєї кімнати... Я встаю з-за столу і, піднімаючи голову вгору, як і вчив мене батько, йду повз хлопця, проте він мене зупиняє, запитуючи:

— І що тебе не задовольняє в моїй компанії, що вона тобі огидніша за те, що ти ненавидиш?

Обертаюсь до нього, а потім холодно говорю:

— Не смій порівнювати себе з чаєм. Він мовчки стоїть в чашці, не виганяє мене з кімнати, не зустрічається з моїм ворогом, не торгує моїм життям і не заважає мені робити те, що я хочу. Ти явно програєш перед цією чашечкою чаю. Хоча, якщо ти так хочеш, то я можу ще продовжити свій список з постійних "не".

Мене, здається, вже ось-ось розірве від гніву. Мої щоки помітно червоніють, а руки стискаються в кулак, а кількість повітря в кімнаті зрадницьки зменшується. Подумки прошу Джеймса дати мені піти, але він говорить:

— Продовжуй... Я слухаю...

Дивлюся Джеймсу в очі й додаю ще кілька пунктів до свого списку його недоліків перед чаєм:

— Він не ти, не завдає ударів в спину, не вимагає пояснень і найголовніше...

Я зробила паузу, поглянувши на стіл, додала:

— Він не діймає мене.. Та якщо тобі від того стане легше, то я вип'ю його, адже, на відміну від тебе, чай солодкий, а не гіркий, як хрін.

Підійшовши до столу, взяла до рук чашку і залпом випила чай, а потім різко повернулася і пішла до виходу з кухні. Так, він говорив:

— Сабріно, досить дитячих ігор... Я хочу тобі все пояснити, тому просто сядь і послухай.

Та що він пояснить? Те, що моє життя вартує лиш певний відсоток від його акцій, — знаю і без нього. Нищити мою гордість не треба. Якщо він сам назвав мене королевою, то має знати, що гордість королеви не має ціни. Це не зміниться навіть тоді, коли її позбавлять трону.

Швидкою ходою йду до кімнати, яка за досить короткий час зі схованку ледь не стала мені домом. Зайшовши в приміщення, запираю двері на замок і йду до шафи. Дивно, проте в досить великій шафі моїх речей було не так вже й багато. Лише кофта і штани, в яких я колись сиділа в мотелі, а решта — куплені за гроші Кена або Джеймса. Дістаю з краю шафи валізу і складаю все обережно в неї, залишаючи лише ті речі, що "подарував" мені мій мимовільний знайомий. Коли всі речі нарешті спаковано, ставлю валізу перед виходом з кімнати й шукаю в шафі хоча б якусь зброю, якої б вистачило для того, щоб хоча б якось захистити себе. В цей момент у дверях знову чується глухий стук. Мабуть, це Емма знову принесла ромашковий чай, знову буде говорити про те, що всі вчинки Джеймса правильні й не підлягають сумнівам. Як же я втомилася, але нічого... Ще трохи.. Я зникну з їхнього поля зору й тепер буду жити лише заради помсти. Беру до рук валізу і відчиняю двері, проте, на моє здивування, там стояла зовсім не Емма, а Джеймс, хоча раніше він і не заходив сюди.

Я хочу зачинити двері, проте не встигаю і він проходить всередину, не даючи мені можливості вийти чи вигнати його. Чого чекає? Невже думає, що моє рішення зміниться? Я хочу відповідей, але ще більше хочу піти звідси. Він уважно дивиться мені в очі, а потім сказав:

— Вибач, але якби я цього не зробив, то ти б зачинила двері перед моїм носом, а я не люблю цього.

Я роблю глибокий вдих, а потім говорю:

— Якщо ти не любиш, коли перед твоїм носом зачиняють двері, то дам тобі просту пораду... Відійди і я пройду, а двері залишу відчиненими. Так тебе влаштує?

Хлопець лише киває, а потім говорить:



Eleonora Dalkins

Відредаговано: 23.11.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись