Глава 39

✯ Сабріна Кавінскі ✯

Помилка — це та єдине, що відрізняє нас від комп'ютерів. Ми помиляємося майже щодня. Хтось не правильно обирає дорогу, по якій має рухатися далі, а хтось переходить межі дозволеного. Ніхто не ідеальний. Ми — це сукупність наших помилок. Проте іноді існують помилки, які ладні не просто зламати нам життя, але й перекреслити всі наші старання.

✧ За шістнадцять років до цього ✧

Для кожного з нас наш день народження особливий з двох причин: всі забувають про наші провинності й ми чекаємо чуда. Так, можливо, воно ніколи не настане, але ми настільки цього чекаємо, що часом втрачаємо розуміння того, що діється довкола нас.

Це було шосте вересня — день, коли я з'явилася на світ. Погода цього дня була надзвичайно гарною. На небі не було ні хмаринки, і нічого не нагадувало про те, що за вікном осінь, крім календаря, що висів на стіні нашого скромного будинку, що тоді ще був, як рідний дім. Хоча... Мушу визнати, що мені раєм було будь-яке місце, де був мій батько. Жаль, що тоді я була занадто мала, щоб це зрозуміти.

В той день на мені була простенька червона сукня в горошок, яку мені подарувала тітка з маминого боку ще за кілька днів до власне мого дня народження. Я стояла перед дзеркалом, заплітаючи своє волосся у дві косички. Мушу визнати, що виходило не дуже, але я старалася, як могла, чи навіть сильніше... Ще б пак... Як не старатися, коли за вікном тебе чекають гості, що прийшли привітати тебе з днем народження? Раптом їм не сподобається? Не хотілося б, щоб мене обговорювали всі довкола, досить того, що це робить мама. Через те, що мої старання, на жаль, не завершувалися таким успіхом, на який сподівалася, не одразу помітила, як до кімнати увійшов батько.

Коли він підійшов ззаду до мене, то я від несподіванки впустила гребінець на підлогу, на що він лише похитав головою, сказавши:

— Яка ж ти незграбна...

Я прикинулася, що не почула цих слів, адже розуміла, що він не хотів мене образити. Натомість, кинувши все, міцно обійняла його за шию, сказавши:

— Я старалася... Тобі подобається?

Він провів рукою по моєму русому волоссю, незграбно заплетеному в косички, і промовив:

— Хіба мені може не подобатися моя донька? Тим більше, якщо вона така розумничка... Зачекай... Ти не будеш проти, якщо я тобі трохи допоможу?

Я відпустила його зі своїх обіймів, а потім ледь помітно посміхнулася, опустивши погляд, відповіла:

— Я буду дуже вдячна, татусю...

Піднявши гребінець з підлоги, дала його в руки батьку — єдиному чоловіку, що був для мене ледь не еталоном, з ким я порівнювала кожного чоловіка, що знаходився поруч. Він обережно розпустив моє волосся. Тоді я вперше подумала про те, що розпущене волосся мені личить, хоча мама і вважала це ознакою неохайності. Тато настільки вправно зібрав моє волосся, що я не одразу помітила, коли він закінчив, сказавши:

— Твоє волосся схоже на життя... Кожна невдало вкладена волосина — це помилка, яку ти скоріш за все навіть не помітиш, але можеш бути впевненою, вона добряче зіпсує твоє життя.

В моїх думках майже одразу заклалося одне слово "помилка", значення якого для мене закінчувалося на тому: якщо ти не дав правильної відповіді на запитання в школі, то вважай, що помилився. Але я добре рахувала, то чому мала б допускати помилок, які скоріш за все засмутять не лише мене, але й мою любу вчительку.

— А якщо я весь час носитиму розпущене волосся?

Він лише засміявся. Мабуть, хід моїх думок йому здавався дотепним, інакше навіщо йому сміятися. Та разом з тим я помітила одну важливу деталь: сум в його очах. Це зараз я розумію причину того суму, адже я сама стала мамою, і помилок в моєму житті було набагато більше, ніж невдалих зачісок.

— Не можливо весь час ідеально робити укладку. Рано чи пізно ти помилишся... Головне, щоб в той момент, коли в тебе все буде критично, поруч з тобою була людина, з якою поняття "критично" не мало значення...

В мене в голові було купа запитань, проте всі вони зникли, коли до кімнати увійшла мама. Дивно, але тоді я ще вважала її еталоном краси й жіночності, що було ледь не першою помилкою, що зіпсувала мою ідеальну зачіску. Вона, як завжди, незадоволено поправила пасмо волосся, що не відповідало її зачісці, запитавши:

— Скільки можна на вас вже чекати?

Тато лише взяв мене на руки так, наче я була легенькою пушинкою, і відповів:

— Ми вже йдемо... Я допомагав нашій принцесі підготуватися до її ж свята.

Вони безмовно обмінялися поглядами. Ніколи не помічала між ними особливої близькості. Здавалося, наче вони прикидаються заради мене, граючи в якусь гру. Моя мама наче була для тата тією самою помилкою, про яку він говорив, хоча той ніколи й не визнавав цього. А щодо мене, то мене завжди заспокоювала думка про те, що для тата я не помилка і не збіг обставин.

Ми спустилися до гостей... Мушу визнати, що за широким столом мені було все-таки самотньо, адже дорослі були занадто зайняті обговоренням власних переживань. Вони постійно звинувачували один одного, натягнуто посміхалися. За цим ділом вони майже не помітили того, що настав вечір. Єдине бажання, яке виникало в мене при спостереженні цієї "ідилії", — це втекти. Але щойно я пробувала встати з-за столу, то одразу звертала увагу на погляд мами. Мене наче холодом пронизувало і я сідала на місце.

З часом мені навіть не хотілося чекати торта та й мами я вже не боялася. Єдине, що засмучувало, - можлива реакція батька. Не хотілося, щоб його посмішка змінювалася на сумну гримасу. Якби не мій торт на день народження, то швидше б за все це свято повністю було проваленим...

Торт нарешті винесли, коли вже стемніло. Запалені свічки змушували мене вірити в те, що все на світі можна змінити з приводу магії... Як смішно...

Я заплющила очі й під вигуки "гостей" і дружню підтримку тата, що стояв поруч, задула свічки. Магія скінчилася... Всі продовжували займатися своїми справами, а через хвилин десять просто розходитися. Лише тато лишився поруч. Коли всі пішли, він легенько посміхнувся, сказавши: