Монтгард

1437 рік, 40 день весняного сезону.
Подорож до західних кордонів королівства зайняла майже два тижні, протягом яких картина навколо друзів встигла дуже змінитися: тепер замість полів та ферм їх оточували густі хвойні ліси та гори західних кордонів королівства, і навіть сонце, що супроводжувало їх усю дорогу, тут було закрите хмарами, щоб не турбувати собою одвічність цих гір.
— Ну ось ми й прибули! Ось він, Монтгард! – Ярик промовив урочисто і з явною гордістю, що навіть Грегор, який вже майже заснув від нудьги, миттю стрепенувся і збадьорів.
— Невже цій подорожі прийшов кінець?  Мені не доведеться цілими днями трястися в цьому триклятому возі, нарешті! – вигукнув Грегор.
Грегор глянув на Хойта з Яриком, роздратування яких читалося через погляд, і запнувся, а решту шляху сидів мовчки, розглядаючи разом з усіма новий дім.
Монтгард в давні часи був фортецею на кордоні з горами й розташовувався на скелі, так що підійти до нього можна було лише з одного боку, з інших же фортецю оточували підвісні скелі, на дні яких колись текла річка, що утворила невеликий каньйон. 
Монтгард мав товсті та невисокі башти. Він ріс не у висоту, а в довжину, впродовж скелі, на якій розташовався. Висота зовнішніх стін сягала тринадцяти метрів, а побудовані вони, як і решта фортеці, з темно-сірого каменю, який у великій кількості видобувають в цій місцевості. Єдине, що виділялося в цій фортеці, була центральна башта, яка здіймалася над будівлею на двадцять три метри, не така груба, як інші башти, вона, однак, була найважливішою.
Через кілька хвилин обоз під'їхав до масивних воріт: п'ять метрів у висоту і сім в ширину. Проїхавши крізь них, новоприбулі опинилися в першому дворі фортеці, на якому знаходилися конюшні та майстерні, в яких ремонтували спорядження та виготовляли стріли з арбалетними болтами.
— Ось ми й приїхали, – Ярик багатозначно подивився на Грегора, однак віришив відмовчатись.
Коли останні учні вийшли, перед ними вийшов кремезний, вище двох метрів, паладин і гримнув:
— Малеча, хутко за мною.
Велетень повів їх за собою до наступних воріт, а дійшовши до них, різко розвернувся та змірив своїм яструбиним поглядом.
— Станьте в колону по двоє і за мною.
Він повів учнів у двір, який був явно більшим за попередній, і здавалося, ніхто там їх не помічав, усі займалися своїми справами: хтось практикувався у володінні зброєю, хтось стріляв з лука або арбалету, в далекому від них кутку були проблиски світла – це означало, що хтось забавлявся з магією. Пройшовши так кілька хвилин, діти опинилися перед двома вже немолодими паладинами, які щось обговорювали.
— А ось і вони, – один з паладинів повернувся до прибулих. – Вітаю вас у Монтгарді, мене звуть Махаріон Сол, і від сьогоднішнього дня я ваш паладин-лорд, — він повернувся до здорованя. – Скільки їх прибуло в цьому році?
— Шістнадцять, – відповів той.
— Діти мої, зараз ми обійдемося без урочистостей, а ввечері ви станете одними з нас, а поки що пройдіть за Брайлем. – Махаріон вказав на свого кремезного слугу. – Він вас проведе до ваших наставників.
Після цих слів Брайль повів новоприбулих в невелику їдальню, де на своїх учнів чекали раніше вожаті, а тепер вже наставники.
— А тепер, малечо, розходьтеся і йдіть до своїх наставників.
Тим часом Грегор обернувся і побачив, що Брайль, виходячи, має от-от гепнутися об верхню перекладину, але замість цього вона розлетілася на друзки від удару.
— Брайль, ну ти знову, – промовив один зі старших паладинів під дружній регіт решти.
— Ох, як же мене дістали ці двері, – роздратовано пробурмотів здоровань і ,пригнувши голову, побрів далі.
— Хлопці, ходіть сюди! – окликнув учнів Ярик. – Тільки давайте спочатку поїмо, а вже після питання.
Вони сіли й мовчки прийнялися за трапезу, а закінчивши її, вже хотіли почати розпитувати Ярика, але він їх зупинив.
— Знаю, у вас багато питань, проте давайте ми зараз підемо в нашу кімнату, і я вже тоді спокійно вам все поясню.
— Нашу? – здивувався Ітан.
— Нашу, нашу. Ми житимемо в одній кімнаті для створення ,так би мовити, командного духу.
Хлопці пішли за ним до другого поверху, звідки пройшли західною стіною, через бійниці якої можна було побачити надзвичайний краєвид: густі ліси, стоїчні похмурі гори та каньйон, що простягнувся знизу.
Пройшовши ще через кілька коридорів, вони опинилися перед їхньої кімнатою. Невеличкий, але затишний куточок з чотирма ліжками, широким столом навпроти вікна, яке виходило в малий двір, двома стільцями та великою, до самої стелі, шафою.
— Ну ось ми й на місці, – Ярик вдруге за сьогодні багатозначно глянув на Грегора. – А тепер можете і запитувати.
— Ярику, а що то було з тим паладином? Брайлем, здається? – поцікавився Грегор.
— А-а-а-а-а, то таке, нічого серйозного, він частенько «не вписується» у двері.
— Це я розумію. А що ж стало з дверима?
— Ах точно, ви ж ще не знаєте. Магія, яку він практикує, - це підсилювальна магія. Вона робить сильнішим того, хто її застосовує, шляхом використання внутрішньої енергії.
— То він встиг так швидко використати магію?
— Не зовсім. Річ у тім, що він так довго практикує цю магію, що вона пасивно підсилює його тіло без зусиль з його боку.
— Це скільки ж він років практикує її?
— Здається, двадцять чотири, хоча я можу й помилятися. До речі, хочу також розповісти вам про те, яку магію вивчають паладини, раз про це зайшла мова. Наша магія поділяється на три види: посилення, насичення та створення. Суть посилення я вам вже пояснив. Насичення ж полягає в тому, що, застосовуючи цю магію, ви наповнюєте різні предмети енергією для того, щоб підсилити його дію, надати новий або додатковий ефект, або ж взагалі змінити його. Той самий меч, наприклад. Створення, як слідує з назви, - це утворення об'єктів за допомогою енергії. Це в теорії може бути що завгодно: від простих згустків енергії  до створення цілих енергетичних будівель або чудовиськ.
— А як щодо тих, хто використовує, наприклад, геомагію?
— Їхня магія є дещо гібридною. З одного боку -  це насичення, що дає контроль, а з іншого - створення, але, звичайно, все залежить від типу магії та заклинання. Найяскравішим прикладом є заклинання телепортації: за допомогою підсилення насичується магією певна область, так звані "ворота", а за допомогою створення вони активують і прокладають шлях в іншу точку, після того вільною енергією, захопленою після телепортації, насичується область на іншому кінці, й тоді можна перейти на інший бік. Це ще не все, що представляє собою магія, і як казав наш колишній архіваріус: "Магія залежить тільки від того, хто її застосовує".
— Ярику, а ви багато знаєте про магію, – Ітан слухав з неприхованим захопленням.
— Ну звичайно ж, мені, та й вам у майбутньому, потрібно знати ці та багато інших особливостей магії для того, щоб боротися з "темними".
— «Темними»?
— Ну це така умовна назва всіх тих, з ким бояться паладини, чи то чорнокнижники, демонопоклонники, чи відьми - усі вони є "темними".
— О, то в паладинів теж є свій жаргон.
— Хм,  можна сказати й так.
Раптом Ярик насторожився. Йому здалося, що хтось спостерігає за ним і дітьми. Але за мить він відпустив цю думку і звернувся до малечі:
— Ну почувайте себе як вдома, а мені потрібно ще дещо зробити.
Ярик вийшов, а Хойт, Грегор та Ітан сиділи в тиші, розглядаючи їхній майбутній дім на роки навчання, й переварювали враження, отримані за сьогоднішній день. Першим цю тишу порушив Грегор:
— Якась така незручна тиша.
— А тепер якась незручна розмова, – відрізав Хойт.
— Резонно.
Вони ще кілька хвилин розкладали свої пожитки в шухляди під ліжками, після чого тишу знову порушив Грегор.
— Слухайте, а нам же можна звідси виходити?
— Певно, що так, — промовив Ітан, не відриваючись від книги.
— То, може, ходімо роздивимося усе тут?
— Не маю нічого проти, ходімо з нами, – Хойт протягнув руку Ітанові, який вже вмостився на ліжку з книгою, щоб допомогти піднятися.
— На цей раз я змушений відмовитися. Хочу дочитати сьогодні книгу, не думаю, що в мене надалі буде багато часу на це, а роздивитися усе я можу й пізніше.
Хойт подивився йому в вічі, Ітан зробив те саме. Хойт подивився ще пронизливіше, та Ітан не збирався програвати у битві поглядів. І ось вони йдуть на «екскурсію» , розглядаючи краєвиди за вікнами, невеличкі зали з камінами, де розвішані різноманітні трофеї: від черепів різноманітних тварин та чудовиськ до зброї, шоломів, щитів з геральдикою та скульптур. Раптом Грегор зупинився, прислуховуючись до чогось:
— Чекай, Хойте! Ти це чуєш?
— Що саме? – Хойт прислухався, та нічого не почув.
— Якийсь лязкіт зі сторони сходів, ходімо подивимося.
Вони попрямували до сходів, і тут Хойт теж почув дивні звуки.
— А, дійсно, якийсь лязкіт.
Пройшовши в кінець коридору і вийшовши у внутрішній дворик, вони побачили двох золотоволосих паладинів в повному обладунку, що билися на мечах. Їхній образ надовго закарбувався Хойту в пам'яті: довге до плечей волосся колихалося в такт їхнім граціозним рухам так, що складалося враження, наче перед ними були ельфи, наче прямо зі старовинних легенд. Швидкі, але водночас точні та сильні, їхні рухи складалися в справжній танець, однак незважаючи на всю красу, було не важко зрозуміти, що для будь-кого, кому не вистачить сил протистояти їм в реальному бою, цей танець буде останнім видовищем, яке побачить їх супротивник.
Один з паладинів помітив уважних глядачів і, припинивши бій, направився до друзів.
— Вітаю вас, мої юні брати, – промовила до них прекрасна дівчина.
— В-в-в-вітаю вас, пані, – сором'язливо привітався Хойт.
— А-х-а-х-а, пані! Ти чув ,Робе? Пані! – дівчина залилася сміхом, і навіть Роб не стримав емоцій.
— Старієш, сестро! Ще трішки  - і до тебе новачки на "ви" говоритимуть, – Роб засміявся.
— Ха-ха-ха, – дівчина роздратовано відповіла брату. – Це взагалі не смішно, Робе.
— Ну все, Тіано, не злися на мене, – він зміряв поглядом Хойта з Грегором. – Ви краще скажіть, як ви тут опинилися, ви ж новачки, й навіть ініціацію ще не пройшли. До речі, Тіа, ти не знаєш, коли вона буде?
— Напевно, сьогодні, невже і ти став таким старим, що забуваєш такі прості речі.
— Та ще наче не старий, – немов і не помітив сестриного «підколу» Роб. – Та ми з тобою так давно не були присутні на церемонії посвяти, що я вже й встиг забути, що там і як. А церемонія, начебто, пройде ввечері. Мені було б цікаво зараз дізнатися, як звуть наших нових знайомих.
— Мене звати Максиміліан Хойт.
— А мене Грегоріан Петір.
— Х-м-м-м-м, Максиміліан Хойт? – він задумливо подивився на хлопця. – Твій рід, випадково, не бере початок на території імперії Андор?
— Вибачте, але я не можу дати вам точної відповіді, мій рід проживає на території Палантиру вже як мінімум п'ять століть,  ніхто і гадки не має, де він розпочався.
— Зрозуміло, – Роб задумливо потер підборіддя та повернувся до Грегора. – Твоє прізвище, малий, дуже знайоме. Чи не так кликали одного коваля?
— Саме так, е-м-м-м... – Грегор зам'явся, не знаючи як звертатися до співбесідника.
— Ох, вибачте мені, я все випитую та випитую, та навіть не представився. Я Роб. Роб Сол. А це, як ви зрозуміли вже, моя сестра Тіана.
— Рада знайомству, – привітно посміхнулась дівчина.
— Сол? Це прізвище лорда-паладина? – запитав Хойт.
— Саме так, ми його онуки, а ось зараз вам краще повертатися до своєї кімнати, поки не помітили, що ви тут вештаєтесь. Хто ваш наставник?
— Ярик Куртц.
— Ох, тоді все зрозуміло, він вперше став наставником, і тому, мабуть, забув вам сказати, що бажано сьогодні нікуди не йти без його відома, принаймні тому, що він має видати вам учнівську форму і ,певно, зараз шукає вас по всій фортеці, так що не баріться і швидше повертайтеся до своєї кімнати.
— Чорт! А ми й не подумали про все інше, – Хойт осудливо подивився на Грегора. – Ми тоді поспішимо. До зустрічі!
— До зустрічі, — синхронно промовили близнюки вслід хлопцям, що швидко прямували до своєї кімнати.
— Цікаві діти! Як думаєш, у них є потенціал? – поцікавився Роб у сестри.
— Не знаю, що бачиш у них ти, але я вважаю, що їхня компанія – не звичайне зборисько, а рішення долі. Кожен з них ще покаже себе.
— Що ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі лишень те, що сказала, і нічого більше.
— Я відчув сильні магічні здібності Хойта, та й він уже виглядає тренованим як для свого віку, але якщо ти кажеш, що в них обох є потенціал, то…  – брат із сестрою на мить зупинилися. – Нас вже кличуть, так що нам також потрібно поспішити.
— От би тільки встигнути до того, як Ярик повернеться, було б погано отримати від нього по шапці в перший же день, – хвилювався Грегор через свою необачливість.
— Ще б пак.
Вони бігли через усі коридори, збираючи на собі здивовані погляди паладинів та прислуги, аж доки не дісталися вже захеканими до своєї кімнати й побачили, що двері відчинені.
— Хойте, стривай, ми ж зачиняли за собою двері.
— Так.
— А зараз вони відкриті.
— Так, – повторив Хойт, розуміючи, що на них чекає.
— От нещастя!  Дай віддихатисть, та й зайдемо.
Тут з-за дверей визирнула голова.
— Ну що, гульвіси, повернулися?
— Ярик! – злякано викрикнув Грегор.
— Тихіше, ти чого розкричався, краще заходьте, а ти, Грегоре, віддихаєшся тут, сварити вас сьогодні не буду, – голова зникла у дверях.
Хлопці зайшли в кімнату і побачили в себе на ліжках пакунки.
— Ярику, а що це таке?
— А це, Хойте, одна з причин, чому я від вас тоді пішов. Це ваш новий одяг – учнівська уніформа, а тепер швидше вдягайте її, а то я попросив Ітана, щоб він вас зачекав.
Товариші разом відкрили пакунки, в яких були міцні шкіряні чоботи та, власне, уніформа сірого кольору: штани, сорочка, стьобаний каптан з капюшоном та рукавиці.
— Як вам ваші нові речі? – поцікавився Ярик, посміхаючись.
—Зручно, скажу тобі, – Хойт розім'явся, уніформа ніде йому не тисла і не заважала рухатися.
— Ну так академісти не просто так знімали з вас мірки перед тим, як везти. Ця інформація та вся інша, що вони встигли зібрати, прийшла до нас ще в день, коли вас назначали, і тоді ж полетіли поштові голуби зі всім необхідним. 
— То он воно як, а я то думаю, чому це за столами, де ми обідали, навіть страви були наче на підбір?
— Ну, тут не все так просто, такої інформації ніхто і не збирав, – Ярик важко видихнув, – однак наш архіваріус Марген Скарлет в ході своїх досліджень виявив певну закономірність між зовнішнім виглядом магічно активних людей та їх раціоном, за допомогою чого він склав індивідуальне меню для кожного прибулого.
— І який це матиме на нас ефект?
— Якщо не брати до уваги те, що вам ці страви до смаку, то ніякий, принаймні одразу.
— Тобто? – здивувався Ітан. – Чому ж він тоді це робить?
— Вся річ у тому, що нашому архіваріусу дуже вже подобається експериментувати, навіть якщо це не приносить реальної користі, як-от експеримент зі свічками, коли їхній запах мав впливати на наші магічні сили.
— І що, не допомогло? – Ітан поставив риторичне питання.
— Еге ж, так само, як вам обіди, – відповів Ярик так само риторично і дістав з куртки невеликий пакунок. – Однак ми відійшли від теми нашої розмови, тут папір, на якому ви можете написати листа батькам, якщо вмієте, якщо ж ні, то...
— То я зможу їм допомогти, – перебив Ярика Ітан.
— Або так, хоча в цьому я й не сумнівався, – Ярик підмигнув Ітанові.
Поставивши пакунок на стіл, Ярик попрямував до дверей.
— Зараз я вас покину, а коли повернуся, ми підемо на посвяту, – ці слова прозвучали уже веселіше.
— Дякую, Ярику.
— Немає за що, Хойте, і пораджу вам написати листа зараз, а то часу у вас потім буде небагато.
Ярик вийшов і звичним веселим кроком попрямував кудись.
Трійця друзів була зайнята листами для батьків, як їм радив Ярик. Хойт писав про все, що сталося з ним за час подорожі: про Царський млин, про столицю та про все, що встиг побачити сьогодні. Написавши листи, хлопці байдикували разом до самого вечора, аж доки до них не вломилися.
— Гей, хлопці, це ви тут з Яриком живете? – з дверей виглядав молодий смаглявий хлопчина з білявим волоссям, на вигляд він був трішки старший за Хойта.
— Так, ми.
— Чудово, – він підмигнув. – Тоді ходімо за мною, скоро почнеться церемонія посвяти!
* * *
Хойт, Грегор, Ітан та ще одна групка йшли коридорами та ледь встигали за відблиском золотавого волосся їх провідника. Вони усі дуже хвилювалися, навіть хлопець, що вів на посвяту,  і ,певно, через це вони й налетіли на таку ж групку, що так само поспішала.
— Ауч! – в унісон промовив хлопець та дівчина, яку Хойт не міг розгледіти через тьмяне освітлення.
— Леран, дивись, куди йдеш! Ще трішки – і твоя тверда довбешка відправила б мене до праотців!
— Каро, вибач, – Леран швидко підняв дівчину. – Просто я дуже поспішаю.
— Ти тут не один такий, – вона змірила його гнівним поглядом. – Ти отримаєш від мене на горіхи, потім.
— Гаразд, тільки давай зараз поспішимо.
— Так, йди вперед, не хочу, щоб хтось нам в спину влетів.
Леран повів решту далі по коридору, аж поки вони не вийшли в порожнє приміщення з багатьма дверима, що вели в різні частини фортеці, та двома великими дверима по обидва боки. Висока стеля приміщення освітлювалася холодним світлом кристалів. Леран повів усіх до одних з дверей, за якими чувся гамір та брязкіт, а також стояло ще кілька таких самих новачків.
— Хто ваш наставник? – перед Хойтом стояв молодий чоловік з пергаментом в руках.
— Ярик, – першим відповів Грегор.
— Тоді давайте ставайте ось тут один за одним, – чоловік повів групу до правого ряду, де поставив між першою та третьою групами. – А тепер, коли усі на місці, слухайте мене: я розставив вас відповідно до того, як розташовані ваші наставники, тому будьте ласкаві, станьте прямо перед ними, коли вони ввійдуть. Правий ряд перед п'єдесталом повертає праворуч, а лівий – ліворуч. Сподіваюся, усім зрозуміло? В такому разі, ходімо.
Він відчинив двері - перед дітьми постав головний зал фортеці. На відміну від попереднього приміщення, цей зал освітлювали свічки на багатьох канделябрах та люстрах, високі стіни прикрашали гобелени з вишитими на них сценами з відомими діяннями паладинів цієї фортеці та вітражі з більш знайомими творцями історії Палантиру. В дальньому кінці залу знаходилося святилище, а перед ним - п'єдестал, за яким стояв лорд-паладин. З обох боків красувалися блискучі лави, поставлені передом до п'єдесталу, на яких зараз сиділи або поруч з якими стояли усі паладини, учні та священнослужителі, що були у фортеці.
Як тільки майбутні учні почали заходити, весь гамір та навіть брязкання обладунків вмить стихли. Усі погляди були спрямовані на нас, і здавалося неначе навіть кам'яні статуї, що прикрашали стіни, зацікавлено на нас поглядають. Нарешті усі стали на свої місця, після чого лорд-паладин почав промову.
— Мене звати Махаріон Сол я лорд-паладин цього монастиря-фортеці, й від цього дня я буду головним над вами усіма. Але спочатку, перед тим, як ви станете одними з нас, я хочу нагадати, що сьогодні, у цей знаменний день, у нас є одночасно два приводи для радості: перший – це те, що цього дня рівно 284 роки тому ця фортеця стала належати ордену паладинів, і з того дня ми, – він вказав на один з гобеленів, на якому красувався герб цієї фортеці, орел, що здіймав крила догори, та тримав у кігтях меч, - стали частиною ордену і до цього часу бережемо його традиції разом з традиціями наших пращурів, примножуючи славу Монтгарду!
— МОНТГАРД! – клич прокотився громом так, що затряслися вітражі.
— Другим же приводом, але не менш важливим, є те, що сьогодні до нас на навчання прийшло шістнадцять наших нових бойових братів та сестер, і сьогодні вони пройдуть посвяту в нашому ордені. Внесіть, внесіть-бо ритуальну чашу, що передавалася з покоління в покоління!
Праворуч від Махаріона один з паладинів відімкнув золоту скриньку, в якій лежав величний золотий кубок. Він був помережаний візерунками,  які нагадували велике розлоге дерево з рубінами у вигляді крапель крові замість плодів. Паладин узяв кубок в руки й став прямо перед п'єдесталом, з протилежного боку до нього підійшов священник зі старовинною пляшкою і вилив частину з неї у кубок. Після того, як він це зробив, ті рубіни, до яких діставала дивна, схожа на вино речовина, засяяла. Коли священник відійшов, всі наставники встали з місць
— Слухайте уважно, – пошепки, але так, щоб його почули, промовив Ярик. – Зараз не ворушіться і робіть усе, що я вам скажу без питань.
Раптом усі присутні в залі встали й попрямували до кубка, біля котрого уже стояв Махаріон з невеликим ножем у вигляді листка.
— Зараз наша кров знову зіллється в одне ціле, для того, щоб сьогодні наші наймолодші брати та сестри змогли стати одними з нас, змогли стати частиною нашої великої сім'ї.
Присутні по черзі підходили до кубка, і після розчерку ножа по краплі крові падало в речовину.  Чим більше її ставало, тим більше рубінів починало сяяти. Незважаючи на велику кількість людей, приблизно п'ять сотень, уже через пів години від Махаріона відійшов останній паладин.
— Тепер по черзі пройдіть до лорда-паладина і дайте йому руку, – Хойт почув над вухом наказ Ярика.
Хойт мовчки йшов, доки не настала його черга, і він протягнув руку Махаріону, готуючи до ритуального кровопринесення.  Тримаючи руку над кубком, хлопець зробив маленький, ледь відчутний розріз, і чергова капля крові розчинилася у посудині. Учні повернулися на свої місця, а Махаріон тим часом пролив краплю своєї крові, й рубіни на кубку на мить спалахнули ще яскравіше, після чого стали такими, як і раніше.
— Підходьте до мене, діти мої, – ніж у руках Махаріона змінився на так само схожу на листок ложку, і кожному, хто підходив, Махаріон давав відпити частину речовини, яка була на превелике усіх здивування, зовсім не схожа на кров, а скоріше нагадувала дуже в'язкий та терпкий липовий сік. Проте найбільш незвичним було відчуття після нього. Усі учні неначе дивилися на світ новими очима. Кожен з них міг вперше поглянувши на оточуючих назвати їхні імена, але це був тільки початок тих змін, які відбувалися внаслідок дії зілля.
— Тепер же, коли ми закінчили, я з гордістю готовий оголосити, що усі ви, хто прибув до нас сьогодні на навчання, стали частиною нашої великої сім'ї, тричі ура! – Махаріон тим часом віддав кубок священнику.
— Ура Ура Ура!!! – радісний виклик залив собою залу.
— А зараз давайте це добряче відсвяткуємо, далі ж бо у нас всіх не буде часу на відпочинок! Гайда, ходімо усі в банкетний зал! – промовляючи це, Махаріон першим попрямував до дверей та повів усіх присутніх за собою.
* * *
Уся фортеця буквально тремтіла, п'ять сотень чобіт веселим кроком прямували до банкетної зали, яка слугувала заодно і загальною їдальнею. Гуділи розмови, лунав сміх, і усі присутні були щасливі тим, що до них приєдналося шістнадцятеро сестер та братів. Під загальний гомін Хойт з рештою увійшов до банкетного залу, столи якого ломилися від сотень страв та десятків напоїв. Це був найбагатший бенкет в Монтгарді у тому році, тому як паладини, так і учні безтурботно веселилися: хтось розповідав історії, хтось своїми жартами змушував усіх навколишніх сміятися ледь не до сліз, а хтось з молодших паладинів чи старших учнів навіть почав танцювати! Впродовж усього вечора Хойта з Грегором та Ітаном закидували запитаннями про те, звідки вони, як живеться в їхніх краях, дехто питався, чи чули вони про їхніх знайомих та багато чого іншого, і від того часу друзів не покидало відчуття, неначе вони й раніше знали тих, хто їх оточував, ці голоси та обличчя здавалися знайомі навіть незважаючи на те, що вони бачили їх у перше.
Гуляння продовжувалися аж до пізньої ночі, й присутні почали потроху розходитися.
— Ну що, добряче відсвяткували? – Ярик сів навпроти друзів, що встигли вже зібратися разом.
— Еге ж, в мене таке відчуття, що скоро язик відвалиться, – пожалівся Грегор
— Ну, зважаючи не те, що до вас підсів Тйорн, це й не дивно. Він постійно усіх новачків розпитує абсолютно про все, особливо після того, як став помічником архіваріуса. А все ж якщо не брати до уваги те, що з вас висмоктали усю інформацію, як вам свято?
— Шикарно, я ще в житті не був на такому гулянні!
— Я радий за тебе, Грегоре, а що скажеш ти, Ітане?
— Мені теж сподобалося, та й таких, як у них проблем з Тйорном, у мене не виникло, я люблю поговорити, особливо з такими обізнаними людьми.
— Хойте? – Ярик зацікавлено поглянув на учня.
— Усе чудово, однак  у мене є деякі питання стосвно обряду посвяти.
— Та й не тільки в нього, — додав Ітан.
— Я усе вам розповім, але трішки пізніше, коли ми повернемося до кімнати.
— Ну так давай зараз і підемо, усі уже починають розходитися.
— Гаразд, як скажете, я бачу, як вам трьом не терпиться, так що ходімо.
Ярик повів своїх підопічних назад одноманітними, темними, освітленими лиш свічками коридорами, якими Хойт ще не раз блукатиме в майбутньому, аж доки вони не прийшли до своєї кімнати. Там Ярик, зачинивши двері, сів на ліжко і почав розповідь.
— Часу у нас не багато, тому для того, щоб відповісти на ваше питання, я змушений почати з того, що фортеця Монтгард була побудована за довго до появи Палантиру. В цих краях тоді розкинулися території країни під назвою Архельц. Це була невелика країна, яка тягнулася вздовж Старих гір, і люди, що тут жили, були такими ж, як і ці краї: суворими, сильними та міцними. В ті часи гори густо населяла різна нечисть та менші народи: гобліни, гремліни, мармелоки, кобольди, та навіть народ "проклятих вогнем" й інша погань, яка наводила тоді жах на людей. Проте тільки не на жителів Архельцу. То був народ мисливців, і полювання на почвар, що жили в горах, було звичайним для них ділом. Аж до 1463 року нового часу. В тому році у горах з'явилося найстрашніше чудовисько за усі роки, здогадаєтеся, про що я?
— Можливо, це був Конкаріон? Чи, може, хтось з Варйарських звірів?
— Ех, Ітане, ці чудовиська, звичайно, вважаються одними з найнебезпечніших, однак Конкаріони так далеко на схід не заходять, а Варйарські ж звірі були створені аж на іншому континенті, і я ніколи не чув, щоб на південному континенті був хтось з них, окрім Читірона.
— Тоді може це був...
— Ітане, – Ярик зупинив його. – То була людина.
— Людина? Але ж ви казали про чудовисько!
— Вірно, і я не помилився. Людина – то і є найстрашніше чудовисько, що існує в нашому світі. А особливо коли ця людина одержима жагою помсти. В той рік в горах з'явився невідомий темний маг, який володів мистецтвом підкорення чудовиськ. За допомогою своєї сили він поневолив усіх диких потвор цих гір, навіть віверн! І з тією силою, що уже була в нього в руках, він зібрав воєдино усі племена менших народів і пішов війною на Архельц. Зараз вже ніхто не пам'ятає його імені. Кажуть, що володар Архельцу – Рогал Сол – після того, як вони ціною величезних втрат таки відбили напад, наказав знищити усі згадки про темного, який це влаштував. Хоча, як ви розумієте, повністю цього зробити не вдалося. Також він наказав побудувати на кордоні з горами кілька фортець зі встановленими в них Маяками Люті, щоб в майбутньому вони могли захиститися від навал нечисті. І ось коли вони уже були побудовані, король осів ось у цій от фортеці.
— Якщо Рогал Сол був королем Архельцу, то виходить що Махаріон Сол – нащадок короля?!
— Правильно, а обряд, який ви сьогодні пройшли, - це частина древнього ритуалу його роду, який єднає усіх, хто його пройшов і робить частиною сім'ї. Наперед скажу, що дозвіл на його проведення – це була одна з умов мирного переходу територій королівства Архельц, котре тоді переживало занепад, до Палантиру, а вже пізніше після заснування ордену паладинів тодішній її власник Ерол Сол прийняв рішення про приєднання до ордену. І так цей обряд з'явився у своєму сучасному вигляді. Проте це стало не єдиною річчю, яка залишилася ще з тих часів, але про це я вам розповім уже пізніше.
— То виявляється в цієї фортеці настільки насичена історія! – Грегор як і Хойт з Ітаном, був зачарований історією місця, в якому знаходився, і відчував себе немов лицар зі старих легенд, що після бою повернувся до свого замку.
— І до речі, а що це за Маяки Люті, про які ти казав?
— Це спеціальні магічні печатки, які використовуються для приваблення агресивних істот. Таким чином можна змусити створінь, які охопленні люттю, йти туди, куди тобі потрібно. Зараз вона дозволяє направляти лють особливо запальних учнів у потрібне русло, щоб від них не було шкоди для нас на полі бою, – він зупинився і дивно подивився в бік Хойта. – Грегоре, ти що спиш?
І справді, зліва від Хойта Грегор вже заснув сидячи.
— Мда, це треба буде взяти на замітку, а поки не будемо його будити, ви двоє теж готуйтеся до сну, завтра так і бути, я вас ще трішки пожалію, однак якщо не відпочинете, то це «трішки» ви навряд чи відчуєте.
— А з ним що?
— А з ним я сам розберуся.
Поки Хойт з Ітаном готувалися до сну, Ярик роздягнув Грегора та вклав його спати, так, як це і має робитися.
— А де тут можна вмитися?
— Ітане, – Ярик вказав на Хойта, який уже встиг заснути – давай я це все вам покажу завтра, а зараз, поки ти сам не заснув, як оті двоє, лягай.
Ітан, послухавши Ярика, ліг і майже одразу заснув, після чого останній зняв із себе парадний одяг, погасив свічку, і кімнату заполонила темрява.
* * *
— Ааааааа!
— Ааааааааа!
— Ярику, що ти робиш? – Хойтів крик допомагав прокинутися не гірше відер води, що виливав на хлопців Ярик.
— Буджу вас, хіба не бачиш? – промовив він, виливаючи відро води на Ітана.
— А мене за що? – справедливо обурився Ітан. – Я ж вже встав?!
— Ти вставав так повільно, що я цього навіть не помітив. Якби ми були на марші, й тут були б якійсь потвори, тебе б уже зжерли.
— Ярику, ну ти ж казав, що пожалієш нас! – останнім від такого пробудження оговтався Грегор.
— Я і пожалів! Ти тут десь бачиш лід у воді? Не бачиш, звичайно, я ж його туди вирішив не класти, та ще й десь на пів години пізніше вас збудив.
— О, це нас дуже радує! – Грегор збирався у звичній манері почати жалітися, та Ярик його зупинив.
— Так, від сьогодні звертатися до мене не інакше як майстер Ярик, зрозуміли?
— Зрозуміли, – роздратовано промовили товариші в унісон.
— Та щось не дуже видно.
— Зрозуміли, майстре Ярику, – промовили вони ще роздратованіше.
— От і добре, а тепер швидше одягайтеся, вашими ліжками є кому зайнятися, а оскільки ви вже вмилися, – він посміхнувся так, як посміхаються люди, які зробили щось, що хотіли дуже давно, – ми одразу підемо до решти на тренування!
— Ярику, та ти гірше чудовиськ, – хотів було почати жалітися Грегор.
— О ні-ні-ні, сьогодні я ще зовсім не монстр, так що давайте, в темпі, в темпі, ми повинні встигнути вчасно!
Ярик швидко повів своїх учнів через коридори до одного з внутрішніх дворів, де на них уже чекало кілька групок таких, як і вони учнів, ледве тямлячих, що з ними відбувається.
— Чудово, ми встигли швидше Дарела, – не приховував свою радість Ярик.
— Що? – здивовано запитав Грегор.
— Не зважай, думки вголос.
— О Ярик, Дарел ви вже тут, чудово!
Одразу за ними прийшла ще одна група, наставником якої був майже біловолосий, стрункий чоловік з благородними рисами обличчя.
— Доброго ранку усім, – не повертаючись промовив Ярик, після чого підійшов до решти наставників.
— А тепер, коли ми всі в зборі, хочу привітатися з новачками. Мене звати Фергюс, і я буду час від часу влаштовувати такі ось спільні заняття, а зараз почнемо розминку. Ви ж, напевно, голодні, так що давайте повторюйте за мною, раніше почнемо – раніше закінчимо!
Тільки зараз Хойт зміг розгледіти того, хто це говорив: міцний, коренастий чоловік був трішки нижчий за оточуючих, проте його виняткова мускулатура робила цю різницю зовсім незначною.
Приблизно пів години учні та їхні наставники повторювали рухи, аж поки не задзвонив ранковий дзвін.
— Ну що ж, думаю, з розминкою можна поки закінчити, а ще ви вже зголодніли...
— Так!!! – викрикнули всі присутні учні в унісон, через що тренер був трішки збитий з пантелику.
— Ну тоді гайда за нами, там певно уже накрили на стіл.
Хойт з рештою швидко пішли за Яриком, здавалося, такими ж самими коридорами, як і раніше. А тільки сіли до столу у банкетній залі, одразу накинулися на їжу.
— Стійте-стійте-стійте! Ви всі сідайте не так, там для кожного є готове місце! — дивний чоловічок у довгій сірій робі з жовтим обрамленням та одягнений в окуляри раптом почав усіх пересаджувати та командувати, кому куди йти, чим викликав багато невдоволених голодних поглядів.
— Маргене! – крикнув один з наставників. – Дітлахи голодні, як вовки, не заважай нам всім зі своїми експериментами!
— Всього лише один раз, один раз, і я більше так не робитиму.
— Дивися, щоб це було останній раз, а то я пожаліюся на тебе Махаріону!
Ще десь хвилину після того архіваріус пересаджував усіх по місцях, після чого відійшов до іншого краю їдальні й засів над якимось магічним приладдям.
— Ну що, наїлися?
— О-о-о-о так, кухарі у вас тут першокласні, – Ітан першим закінчив зі сніданком і здавався ще більш задоволеним, ніж коли отримував до рук нову книгу.
— Радійте поки можете, таких індивідуальних обідів більше не буде, – Ярик кинув недобрий погляд архіваріуса, згадуючи про його останні "експерименти".
— Це через те, що на архіваріуса хотіли пожалітися? – вирішив перепитатися Ітан.
— В точку, а ці двоє, думаю, навіть цього і не помітили, – Ярик кивнув на Грегора з Хойтом.
— А фи пфо шо?
— Грегоре, – Ярик розгнівано насупив брови. – Ну не говори з набитим ротом.
Грегор нічого не відповів, тільки сильніше взявся за сніданок.
— Ярику, а що на нас чекає далі? – запитав Хойт, розправившись з їжею.
— А далі, а дааааалі, – задумливо протягнув Ярик, немов намагаючись щось вигадати, – на вас чекає де що особливе, але що саме, дізнаєтеся, коли Грегор доїсть і ми підемо звідси.
— Та я вже закінчив, так що веди нас, – урочисто промовив Грегор, встаючи зі столу.
— Чудово, тоді хутчіш ходімо.
Цього разу коридори, якими Ярик вів учнів, відрізнялися від попередніх: на стінах то тут, то там висіли старі прапори й гобелени в перемішку зі щитами, на яких була зображена геральдика уже давно забутих лицарів. Раптом він зупинився перед одними з дверей.
— Здається, тут.
Вони пройшли в доволі простору кімнату, зі всіх боків обкладену зброєю, серед якої здебільшого були мечі, щити, списи та легендарні молоти паладинів, їх відмінність і їх найвпізнаваніший символ.
— Ходіть до цього стенду, – Ярик підійшов до стенда, що стояв в крайньому лівому кутку, з трішки меншою, ніж решта, зброєю — ось тут, хлопці, вам належить зробити важливий вибір. Ви повинні обрати зброю, з якою ви будете вчитися протягом усіх років перебування тут, так що оберіть те, що вам більше до душі, чи може те, чим ви вже вмієте користуватися.
Погляди майбутніх паладинів були направлені на те, чим в майбутньому вони нестимуть смерть ворогам людства, та вибір для них був неважкий, тому що усі вже встигли визначитися з цим.
— Ось цей спис буде саме в пору, – промовив Ітан і узяв не дуже довгого, зате з міцним древком та трішки довшим і ширшим, зі схожим на кинджал вістрям.
— А ось цей меч, – Хойт взяв до рук півтора ручний меч з довгим та широким лезом, – схожий на той, яким б'ється мій батько, так що користуватися таким я трішки умію.
Грегор же взяв простий меч та щит.
— Хойте, ти занадто безрозсудно кидаєшся в атаку, – він ледь помітно в світлі смолоскипів підмигнув другові, – тобі потрібен хтось, хто буде прикривати тобі спину.
— Вже обрали, чудово, зараз піднімемося на майданчик, і від сьогодні почнемо ваші тренування.
Решту дня вони тренувалися з Яриком і Дерном, оволодіваючи своєю зброєю. Після чого ввечері їх зібрали для занять зі священних мистецтв разом з головним церковнослужителем Монтгарду, отцем Тероном, і вечері вони на кінець мали час на відпочинок.
Поки хлопці готувалися до сну, у двері раптом постукали.
— Заходьте, – відповів Ярик, роздратований таким раптовим візитом.
Після цих слів до кімнати ввійшов молодий паладин в похідному спорядженні, а за ним ледве пленталося ще троє парубків на вигляд років на три старших і зі здоровенними синяками під очима.
— Гарного вам вечора, – звернувся до Ярика паладин.
— О-о-о-о, Констянтине, ти вже повернувся з маршу, – вираз обличчя Ярика змінився на радісний одразу, як тільки він побачив, хто до нього навідався.
— Еге ж, довелося цілий день без сну провести, щоб прийти сюди, але я все одно не встиг на посвяту, – незважаючи на свої слова, Констянтин не виглядав засмученим.
— Та я не думаю, що це є великою проблемою, тим більше, що вона була вчора.
— Що? То ми виходить дарма старалися! – один з Констянтинових учнів знайшов у собі сили, аби обуритися.
— Ну все, до завтра, – немов не помітив слів учня Констянтин. – Я ще не закінчив тренування.
— Яке ще тренування? – справедливо здивувався Ярик, дивлячись на пізню пору.
— На витривалість та силу духу, – останні слова він сказав більш жваво. – Так що до завтра, десь думаю на обід я повернуся.
— А до цього?
— Буду боронити околиці Монтгарду.
— Надіюсь, не з ними, – Ярик вказав на учнів, що засинали на ходу.
— Ну а як же інакше? Без них це абсолютно немає сенсу. Ну все, прощавай, а то вони в тебе тут заснуть, а мені тільки цього зараз не вистачало.
— Прощавай, Константине.
Щойно Ярик це промовив, постать у брудному сірому плащі зникла за дверима. А погляд Хойта, Грегора та Ітана, сповнені страху та відчаю, слідкували за Яриком.
— Не дивіться так на мене, я сам шокований від цього, а ви давайте лягайте спати, завтра важкий день.
— Ярику, а може більше не треба обливати нас зранку?
— Ось якщо хтось з вас прокинеться раніше за мене і сходить по воду, тоді вам вдасться цього уникнути, а зараз лягайте-лягайте, завтра вам буде не легше.
Після цих слів Хойт ліг на ліжко і заснув майже одразу.
* * *
1437 рік, 28 день весняного сезону, після опівночі.
В помісті неподалік від Торваля горіло тільки кілька маленьких вогників, та вершник, що прямував в той бік, з легкістю їх знайшов. На хвилину місяць вийшов з-за густих хмар та освітив одягненого в капюшон вершника з двома маленькими силуетами на сідлі поруч, аж доки вершник не кинув погляд на місяць, і він знову сховався, немов боячись направленого до нього погляду. Вершник під'їхав до помістя, де на нього вже чекала служниця з ліхтарем, що ледь освітлював на кілька метрів навколо. Під'їхавши до порогу, подорожній зійшов з коня та зняв із сідла по черзі двох дітей – неймовірної вроди близнюків, темноволосих та зеленооких хлопчика та дівчинку, після чого зняв капюшон і, узявши дітей за руки, повів їх до дверей у супроводі служниці. Кінь же, немов за командою, сам пішов до стійла. У самому будинку було на вдивовижу світло, чого не було видно через зашторені вікна, і тільки зараз можна було роздивитися обличчя вершника, що був досить приємної зовнішності молодим чоловіком з попелистого кольору волоссям та незвичайними, майже білими, світло сірими очима.
— Гаріетто, проведи наших гостей до вільних кімнат на другому поверсі і прослідкуй, щоб у них було усе необхідне, – суворим тоном наказав чоловік.
— Так, пане, – тихо прощебетала дівчина й, узявши дітей за руки, повела їх до кімнати.
Тим часом чоловік, знявши із себе дорожній одяг, попрямував до сусідньої кімнати, де, вмостившись на кріслі, яке було завбачливо поставлене навпроти каміну, потягнувся до келиха з вином і, зробивши довгий ковток, одразу спорожнив келих.
— Пане Елізаре, як усе пройшло? – першою наважилася говорити з молодим господарем стара гувернантка, пані Велка.
— Чудово, – чоловік кинув на гувернантку важкий погляд, та вона не відвела очей, після чого, задоволено посміхнувшись, продовжив.
– Усе пройшло навіть краще, ніж я уявляв. В столиці якийсь злодюжка зумів пробратися до церковного сховища, і використавши свої зв'язки, – чоловік хижо посміхнувся, чим розвіяв образ доброї людини, який зазвичай можна було побачити вперше з ним зустрівшись. – Дізнався усе що необхідно.
— А хто ці діти, яких ви з собою привели?
— Це діти Арйвастресів, Анетта та Анполь.
— І чому вони опинилися тут? – продовжувала розпитувати гувернантка.
— Благородного дому Арйвастресів більше немає, – чоловік знову одним ковтком спорожнив келиха. – пані Велко, налийте но мені ще вина, тільки трохи більше.
Чоловік зачекав, поки келих знову не опиниться в нього в руках, після чого продовжив.
— Коли я повертався назад, то проїжджав повз їхній будинок, який, до речі, тоді палав, оточений паладинами, та відчувши, що хтось є усередині, вирішив врятувати бідолаху.
— Сподіваюся, вас не помітили?
— Звичайно ж ні, – чоловік розмахнув руками, ледь не виливаючи вино. – Ті товстолоби в житті мене не знайшли б там, а ось їх...
Він задумливо потер підборіддя.
— Вони, певно, цю ніч не пережили б: якби вони не згоріли, то їх би прикінчили паладини, так що тепер вони, в чому я впевнений, сповнені безмежної мені вдячності.
— Знаючи вас, пане Елізаре, можна подумати, що ви збираєтеся і їх використати у своїх планах, – скоріше підтвердила, а ніж запитала гувернантка.
— Пані Велко, як ви могли так подумати, – останнє слово він виділив. – Я думав, що ви знаєте мене достатньо для того, аби точно знати, що я саме так і збирався вчинити.
— І яку ж роль ви їм відвели? 
— Невелику, скоріше навіть і не роль, а так, вони всього лишень знаряддя, напевно, – чоловік на хвилину задумався. – Тааааак, знаряддя: щит і меч.
— І як ви збираєтеся їх використати, якщо не секрет? – знову поцікавилася гувернантка.
— Ну що ви, пані Велко, я ж маг врешті-решт, і мені користуватися такою зброєю не пристало, тим більш, що не можу ж я користуватися усім у цій виставі, я маю їм іншого користувача, Девліана Крі, уже він то вигадає їм гарне застосування.
Елізар спустошив ще один келих і наповнив його сам з пляшки, що вийняв із-за пазухи.
— Будеш? – Елізар протягнув гувернантці келиха, і та, незважаючи на усю свою витримку, на мить дала відразі проявитися на обличчі.
— Ах вибачай, я й забув, що звичайні люди такого не п'ють, – Елізар потягнувся до келиха, та цього разу його не спустошив. Це не завадило йому ще більше повеселішати.
— Скоро Велко, скоро, – Елізар відпив рідини з келиха і задоволено прицмокнув. – Увесь світ здригатиметься від однієї згадки про сірого кардинала Елізара Кроула!
Елізар засміявся, і зловісний сміх заполонив маєток.