Історії "Буття": Паладин, частина перша

"Ліс нетопирів"

1444 рік, 13 день літнього сезону.
З того дня як Хойт з рештою уже повністю вступили до ордену минуло уже ні багато ні мало сім років. Багато чого сталося за цей час у світі: один з легендарних Варйарських звірів "Великий Пожирач" який міг проковтнути цілий будинок, був знайдений і убитий одним з найвідоміших лицарів-магів – Джейкобом Вілом, лицарем магом з Королівства Тір-Дейгран, яке, хоча й називалося сусіднім для Палантиру, та знаходилося аж за Старими горами якими зараз не володів ніхто, і єдиним цивілізованим народом який там зараз жив були ельфи льодяного піка, що жили у своєму єдиному оплоті, фортеці "Льодяний Пік" в честь якої їх і називали. На півночі материку, Палантир зумів домовитися з володарями, Сурмів, войовничого народу, що займається морськими набігами й тепер Палантир омивається океаном зі сходу та півночі ставши найбільшою державою на південному материку, і окрім того ще більше просувається на південь забираючи собі землі вільних графств. Також в цей час відмітилася інквізиція запобігши знищенню Дентрофу найбільшого портового міста Палантиру, розкривши зговір темних та зірвавши ритуал, який міг пробудити зле божество, сховане під містом, і тоді було б надзвичайно багато жертв. Але не дивлячись на усі досягнення, сталася одна річ яка затьмарила майже все: один із найважливіших символів віри Спасителя усього світу що зберігався у Палантирі, руків'я меча що колись обрав собі за символ, було викрадено зрадниками й по цей час, не дивлячись на те, що на його пошуки відведені усі можливі сили його місце знаходження все ще не відоме.
Якщо ж говорити про Хойта, Грегора й Ітана, то ці роки пройшли для них майже не помітно, щоденні важкі тренування, першим видимим результатом яких стало те, що кожен з них зміг протриматися в бою з Яриком цілу хвилину і він дозволив не називати себе "майстер Ярик", на превелику їхню втіху, навчання магії (в якій Хойт навіть добився певних серйозних результатів і уже в дев'ятнадцять років міг створити з десяток магічних стріл водночас, і в цілому показував досить непогані результати, хоча до Ітана який серед усіх молодих паладинів Монтгарду вважався найсильнішим магом, Хойту було іще далеко), випробування сили та стійкості, спільні навчання з паладинами з інших фортець в уже раніше згаданих лісах гідри, перевертнів та нетопирів, під час яких вони інколи мали змогу зустрітися з друзями що роз'їхалися по різних монастирях-фортецях, усе це, та ще багато чого іншого змусило друзів не помітити як їм вже стало дев'ятнадцять років і скоро вони мали стати повноцінними паладинами. В час вільний від навчання, Ярик не пропускав можливостей для подорожі кудись, тому вони разом з їхньою групою (в яку входили ще й учні Тобіаса Вайна одного з найближчих Ярикових друзів, через що вони вирішили об'єднатися в команду, і разом їх було восьмеро включаючи наставників: Хойт, Грегор, Ітан, а також Отто, Арнольд і Бек) їздили країною, в основному до інших монастирів-фортець(в яких вони кілька разів навідувалися в гості до друзів) або по різних містах, де мали змогу зустрітися з рідними. Також не можна забувати й про те, що за час подорожей вони зустріли й ще багато різних людей серед яких були як і майстри ремісники так і музиканти, поети й навіть один із найвідоміших художників Палантиру Міртон Моерт, і вже про кого точно потрібно згадати так це мого колись просто знайомого, а тепер уже і друга, Бельта, за час навчання я зустрічав його з десяток разів і ми в основному разом подорожували з ним по країні, хоча Ярик та інші були насторожені його присутністю(на щастя він назвався спіритуалістом, магом що спеціалізується на магії душ, що є дуже близькою до некромантії, проблеми були тільки з Грегором та він таки погодився залишити в таємниці справжній рід занять Бельта) проте з часом звикли й також були раді бачити його в нашій компанії. Ось так і підійшов час їхніх останніх спільних виїзних навчань у ролі учнів паладинів.
— Ось ми й прибули, ліс нетопирів! – урочисто промовив Ярик, і театрально провів рукою вказуючи на ліс.
— Ярику ти в останній раз так це казав, якщо мені не зраджує пам'ять, ще у перший раз коли ми сюди приїхали.
— Ну, по перше Грегоре, це ж останній раз коли ви приїхали сюди в ролі учнів, я хотів прикрасити момент, а по друге, якщо в тебе така гарна пам'ять, що ж ти її так на навчанні не проявляв.
— Так я й проявляв її як міг, – ніяково відповів Грегор.
— А мені здається, що якби ти так само запам'ятовував різні дрібниці на навчанні то мені на тебе не жалілися б.
— Ну все, досить Ярику не ображайся, ти прямо як моя мати.
— О-о-о-о, здається мені що ти в останній раз так казав якщо мені не зраджує пам'ять ще зо тиждень тому. – єхидно промовив Ярик. – А скільки разів ти казав це раніше, напевно ніякої пам'яті не вистачить, щоб усе запам'ятати.
— Ярику та годі тобі його штурмувати, – втрутився в розмову Тобіас. – Я думаю що усі й так бачать як ти хвилюєшся через останнє випробування що буде після того як закінчаться ці навчання.
— А ти Тобіасе – зовсім бачу не хвилюєшся? – поцікавився Ярик.
— Та ні, хвилююся, от тільки на своїх учнях не зриваюся.
— Еге ж, зате на моїх добре зриваєшся, Хойт ось уже більше пів року зі мною не спарингується, певно щось особливе для мене готує. – не дивлячись на сказане, Ярик не тільки не виглядав ображеним, а й скоріше навпаки, був радий цьому.
— Звичайно, я збираюся тебе в цей раз перемогти, – рішуче промовив Хойт.
— Ну подивимося-подивимося, а ти чого Ітане мовчиш, сам за книжками та в архімейстра більше часу ніж з рештою проводиш.
— Я поглибився в навчання магії й на жаль Ярику, ти мені як мейстер Марген допомогти не в змозі.
— Та я ж все розумію, не дарма ж Марген архімейстром став, і думаю ти теж уже маєш якійсь тузи в рукаві.
— Так, маю, – Ітан відповів спокійно, як і завжди, та в його погляді читалося те, що він як і решта не міг дочекатися щоб показати усе на що здатний.
— Зачекайте – зачекайте, це що, виходить що з нас трьох тільки я один з Яриком до цього часу тренуюся.
— Виходить що так, – в унісон відповіли Хойт з Ітаном та хитро переглянулися.
— Ні, ну я так і знав, що в кінці мені буде важче всіх, – зрозумівши усю важкість свого становища Грегор немов аж потемнів.
— Ну а хто тобі винен що ти єдиний хто не подумав що краще зі мною не тренуватися певний час, щоб мене чимось здивувати.
— Ай, анафема і схизма, я виявився собі найгірший ворог, – Грегор схопився за голову, та скуйовдив волосся, що неначе язики полум'я випурхувало в нього між пальців.
— Ну на рахунок останнього я б не був такий певен, як-не-як а у нас на носі вилазка у самісінький центр ліса нетопирів.
— І тому краще, щоб воно таки було так, як я і сказав.
— І те правда, – тільки промовив Хойт.
— Усе, годі розмов, наш лорд-паладин кличе на збори, – гукнув решту Тобіас.
Їхня компанія як і решта паладинів пройшла до платформи на якій на решту у звичній собі манері, схрестивши руки на грудях, уже чекав Махаріон Сол, і коли більшість уже зібралися звернувся до присутніх.
— Сьогодні брати та сестри ми зібралися з тої причини, що нам надійшло розпорядження від вищого духівництва, щоб ми зачистили на скільки зможемо за наступні два дні великий Ліс Нетопирів, причиною ж цього за кілька тижнів до фінальних випробувань є наслідки викрадення священної реліквії Палантиру та усіх вірян світу, хреста спасителя, що призвело до того що ми лишилися його захисту, і якщо почвар у трьох великих лісах стане занадто багато вони почнуть виходити за їх межі та атакувати людські поселення, ми ж як паладини не можемо цього допустити, і для того щоб виконати нашу роботу як найкраще, і звести всі негативні моменти до мінімуму...
— Дивись як гарно він сказав "негативні моменти" а те що в минулий раз чотирьох третьорічок з'їли живцем тепер так називається, – роздратовано собі під ніс пробурмотів Хойт
— Тихіше Хойте, не дай спаситель тебе ще почують, – спробував втихомирити друга Грегор, що завжди був поруч, аби вберігати Хойта від різних проблем.
— Але ж це правда, – продовжував своє Хойт.
— Прошу тебе тихіше, – голос друга здався Хойтові дуже роздратованим, – лишень кілька тижнів до того як ми станемо паладинами, і буде, кхм, прикро якщо через твою ось - цю критику в тебе будуть проблеми.
— Твоя правда Грегоре, я занадто запалився, – гнів що уже почав розгоратися у Хойті, зник не залишивши й сліду.
—... група Ярика та Тобіаса направиться в центральну частину на східний пост, а група Дарела та Тома буде на південно-східній пост, на цьому я хочу закінчити, для усіх окрім командирів груп, вам потрібно пройти за мною щоб детальніше ознайомитися з планом.
Стояв погожий суботній ранок і якщо не дивитися на мету поїздки, ну і на сторожу яка час від часу зупиняла нажить що підходила близько, усе було дуже навіть не погано, особливо в цих місцях де сонце продовж року було не частим гостем. Хойт з рештою дочікувалися наставників та готували сніданок, розмовляли й єдине, що порушувало звичну ідилію, це піднята кимось лайка через те, що шматок черепушки якогось зомбі через удар молоту відлетів і потрапив у чиюсь каструлю (рідкі удари зброї вартових зранку, теж були частиною особливої паладинської ідилії). Коли сніданок уже був приготований Тобіас з Яриком повернулися.
— Що вони вам там розповідали? – поцікавився Арнольд, наш вічно білошкірий, та вічно лисий, товариш.
— Різна нудота, типу організаційних питань, а також наше завдання.
— І яке ж воно?
— Та дайте ж поїсти! – в унісон роздратовано викрикнули Ярик з Тобіасом.
— От-от, а тобі Отто дуже дякую, навіть не знаю як в тебе так виходить смачно кашу готувати.
— Так це ж куліш майстре.
— Що, що це таке?
— Секрет в травах, в травах, а ви не відволікайтеся і їжте.
Решта ранку пройшла в підготовці: пакувався провіант, перевірялися лати, точилася зброя та читалися литання що мали захистити нас у бою. О півдні, коли сонце було вже в зеніті паладини ввійшли в ліс.
* * *
Решту дня група направлялася до центрального східного посту, що був майже навпроти табору, але основною їх ціллю було знищення усього, що було, а їхніх силах, на шляху до посту. В цілому якихось несподіванок для них не було, орди мерців вже не страшили учнів паладинів, як ще чотири роки тому. Підсилившися магією, що робила їх невтомними це була майже рутина, монотонне махання мечем який бувши наповнений магією не відчував перед собою ні гнилої плоті, ні кісток, ні залишків обладунків, що зрідка були на мерцях, навіть жодна особлива нежить не зустрілася їм на шляху тільки орди зомбі зі скелетами та ревенантами які для закованих у міцні повні лати та захищених литаннями паладинів не представляли ніякої загрози. Під кінець дня усі більше стомилися від одноманіття, ніж від того, що вони перебили зо кілька тисяч мертвяків.
— Ну ось ми й дійшли, східний пост центральної частини лісу, – нарочито урочисто промовив Ярик.
— Тобі ще не набридло казати це, ось так вигадливо? – поцікавився Тобіас.
— Ні не набридло, та й до того ж ми тут вперше з нашими учнями.
— Все одно, я з тобою знайомий уже чотирнадцять років, і продовж усіх цих чотирнадцяти років ти завжди коли ми кудись приходимо корчиш з себе глашатая!
— Тобіасе годі тобі, ти якийсь сьогодні знервований.
— Твоя правда, якщо бути відвертим, то за кілька тижнів до нашого виїзду я дізнався, що кладовище у моєму селі піднялося й усі мерці попрямували сюди.
— Ох Тобіасе, чому ж ти раніше не сказав.
— Ця думка турбувала мене, але не сильно, до того моменту як я не придивився до Хойта.
— А що зі мною не так? – не розуміючи у чому річ запитав Хойт.
— Розумієш, я дивився на те як ти рубив мерців, і це було так наче ти рубав дрова, ти не звертав уваги на них і робив це, немов якась машина, і я задумався, а раптом і тіла моїх родичів хтось так само розрубає, навіть не звернувши на них увагу, як дрова, неначе вони й не були колись людьми.
— Тобіасе, я навіть не знаю що вам відповісти, думаю що ви краще мене розумієте що найважливіше це душа, і усі ті мерці уже упокоїлися і є лишень ті тіла що піднялися через чиюсь темну волю, чи ще з якоїсь причини, ми не знаємо цього, і хоча я згоден з тим що потрібно віддати їм певну повагу, для мене це дійсно схоже на якесь рубання дрів, я роблю це все так лишень тому що це все занадто монотонно для мене і мені важко битися з тією нежиттю серйозно.
— А ось тут ти Хойте дарма, – втрутився Ітан – якщо до тебе в цей момент підкрадеться якась нежить по серйозніше, ти не встигнеш відреагувати й можеш лишитися через це життя.
— Тут ти як завжди правий. – не знайшов, що більше відповісти другові Хойт.
— Окрім того, – продовжив Тобіас. – Відноситися до цього не можна так, і ще й тому, що яке б це не було завдання ставитися до нього потрібно і відповідально, і з розумом водночас: ти ризикуєш втратити свою волю та людяність, а це повір мені, одна з найстрашніших речей, що може статися з тобою на службі, я уже бачив таких людей, і вони скоріше схожі скоріше на зброю ніж на людей.
— Так, а ну досить демагогії, – перервав їх Ярик. – Поки ви тут розмовляєте решта уже читають литання у вівтарів захисту, так що ви поки вони закінчать, зробіть вечерю.
— А ти чого розкомандувався Ярику, я тут може намагаюся його на шлях істинний направити? – відповів на це Тобіас.
— Ну так хтось повинен командувати усім процесом, та й кухар з мене не сильний, а направленням Хойта я займуся якось сам, він як-не-як, все ще мій учень.
— Ти коли казав про кухаря ти ж мав на увазі, що кухар з тебе, жахливий, – останні слова Хойт розтягнув, неначе смакував їх.
— Хойте, хоть зараз не пригадуй цього.
— Гаразд-гаразд, ну що ходімо Ітане, покажімо їм як треба готувати?
— Звичайно, і добре, що є хоть якась річ до якої ти ставишся серйозно.
— Ну а як же, від тих пір як ми стали паладинами, я змагаюся з усіма з нашої тодішньої групи, а з Деном серйозно змагатися можна тільки на цьому терені.
— Освідчена людина, повинна бути освідчена у всьому, чи не так?
— Абсолютно вірно друже.
На ліс по трохи насувалися сутінки, які швидко перейшли на ніч, розмірено потріскувало полум'я під казаном, а в кущах навколо то тут-то там щось шелестіло, але кордонів захисного бар'єра не перетинало.
— Гарне тут місце, якби лишень нічого навколо не шаруділо...– запримітив Арнольд, який через свою близькість до природи нежить не любив особливо.
— Атож, а місце дійсно гарне, навіть древні дерева що оточують башту видно звідси, – Бек вдивлявся в далечінь за допомогою закляття, та нічого підозрілого не побачив і повернувся до полум'я.
— До речі про башту, ось ми тут кожного року зачищаємо цей проклятий ліс, але невже ні в кого не виникало думки, що саме башта і є причиною усіх проблем, і я зараз не тільки про те що сюди сходиться нежить, я й про все взагалі, можливо саме через неї мертві встають і уже після збираються тут?
— Бек, навіть якби це було так то ніхто ще зумів спуститися на дно башти та розповісти що він там бачив, – відповів Отто.
— А ось думки такі в мене також були, – пригадав собі Хойт
— І в мене, – продовжив за ним Арнольд.
— І в мене також, – продовжив Ітан.
— Я взагалі задумався над цим поки їхав до столиці щоб стати паладином, – додав Отто
— То я, виходить перший хто про це сказав.
— Виходить так, а ще...
— Дивіться-дивіться, кіт! – перебив Грегор Отто.
— Грегоре, ти що раніше мертвого кота не бачив.
— Та й бачив, і не тільки кота, однак щоб він при цьому рухався, ніколи.
— Ну ось і побачив на кінець кінців, та й на твоєму місці я б і не дивувався в цьому лісі таким речам.
— Ой, та ну тебе Ярику, який ти зануда інколи.
— Ярику, – голос Тобіаса тремтів, а його обличчя побіліло настільки, що це було помітно навіть у світлі багаття – в тій стороні знаходиться башта?
— Так, і що?
— І ту башту оточують дерева велетнів заввишки десь з п'ятдесят метрів?
— Ну так, – Ярик підозріло покосився на кота що досі стояв на гілці, а в його голосі теж з'явився страх – ідо тих дерев зо пів кілометра...
— Та ні, ви щось наплутали, як ми тоді змогли б побачити того котяру?
— Велекіт-нежить, – ледь промовив Ітан.
— Влучно Ітане, той самий, – Ярик по трохи вставав, так щоб це було не дуже помітно.
— Зачекайте, це той про якого легенди розказували бувалі паладини? – Бек тільки зараз зрозумів, що сталося.
— Так, – останні слова звучали особливо голосно через тишу що нависла над паладинами.
Мовчання продовжилося ще з десяток секунд, поки очі кота не блиснули зеленим і він зник у темряві лісу.
— Біжимо за мною! – викрикнув Ярик і витягнувши меча помчав у гущу лісу.
— Хутчіш за ним! – підганяв решту Тобіас.
Група паладинів, крізь хащі з жахливим шумом та тріском проривалася крізь нічний ліс в пошуку підмоги та єдиного порятунку.
— Куди ми біжимо? – на ходу, з піднятим щитом запитав Арнольд.
— До найближчого посту, – Ярик теж підняв щита, та лише трохи, аби бачити куди біжить.
— Ярику, я зв'язався з Махаріоном, він сказав нам брати усіх кого зустрінемо з собою і мчати йому на зустріч.
— А ти хоть знаєш куди?
— Знаю!
Позаду них пролунав глухий рик, почвара наздоганяла їх.
— Утекти не вийде, доведеться прийняти бій.
— Тоді як добіжимо, тоді й спробуємо відбитися, я вже бачу багаття!
— Агоооов! До зброї!
Хойт з рештою вибігли на таку ж, з якої їм щойно довелося тікати поляну, на якій уже готувалися до бою інша група паладинів.
— Ярик, Тобіас, що сталося?! – запитав один з наставників.
— За нами погнався велекіт-нежить.
— Прокляття, ви вже викликали підмогу?
— Так.
— А ось і потвора, Готуйтеся!
Швидко, як їх і навчали, паладини стали у стрій: ті хто зі щитами з переду, усі інші позаду готують закляття для першого удару.
Попереду них блиснули пара зелених очей і величезна туша висотою понад два метрів вистрибнула на галявину освітлену свічками й багаттям. Потвора сичала й шипіла, вівтарі заважали їй, але на довго затримати все одно не могли й свічки гасли одна за одною. Вогонь слабшав, темрява все більше насувалися на паладинів загрожуючи принести з собою загибель, потвора наближалася все ближче і ближче і коли вона була вже майже на відстані удару...
— Зараз!
Сяйво від наповнених магією мечів, та магічних зарядів освітило темряву і збило нежить з пантелику чим скористалися паладини та завдали перший удар, проте марно, заряди лише підпалили шерсть чудовиська, а удари мечів зрізали трохи твердої наче сталь шерсті.
— Ця потвора з істинної нежиті, потрібно вигадати щось щоб утекти від неї поки вона не оговталася, інакше ми всі загинемо тут.
— Вище зцілення! – Ітан наклав закляття на ноги велекоту-нежиті й вони неначе спалахнули з середини.
— Геніально Ітане, а тепер тікаймо! – скомандував Тобіас, та повів усіх за собою.
Обидві групи бігли за Тобіасом, який мав привести їх до лорда-паладина поки велекіь-нежить лютував палаючи, та це тривало не довго, чудовисько пронизливо закричало і погналося за паладинами ще лютіше і швидше ніж раніше і швидко почало наздоганяти паладинів.
— Швидше, не озирайтеся, ми ще встигнемо втекти!
— ААААААААА!!! – жахливий крик пролунав над нічним лісом.
— Хаярд ні! – Стефан, один з наставників спробував було допомогти учню, проте було пізно, потвора перекусила Хаярда навпіл і помчала до нього самого. Арнольд не дав чудовиську убити Стефана і закрив його щитом який хоч і був підсилений магією, але все одно не зумів зупинити удару могутньої лапи яка розірвала щит разом з його рукою. Жертва Арнольда не була марною і решта паладинів зібралися з силами й обрушили цілий шквал з магічних зарядів та стріл який хоч і змусив потвору відступити, проте суттєвої шкоди не завдав.
В той час Стефан відтягнув пораненого Арнольда і готувався бігти з ним на руках.
Поки почвара приходила в себе паладини уже встигли відбігти на кілька десятків метрів та така відстань для велекота не була проблемою. Розуміючи це Хойт вирішив створити заклинання щоб вповільнити переслідувача. Повітря затріщало від магії, навколо рук Хойта з'явилися священні письмена що світилися все яскравіше.
— Хойте облиш, нашою магією цю потвору не пораниш!
Хойт не чув цих слів, він повністю сконцентрувався на заклятті й від нього зараз залежало не тільки його життя, а й життя його товаришів. Решта паладинів теж не стояли без діла, і запустили з дюжину магічних стріл що влучили в дерева і завалили їх як раз над чудовиськом, і цієї миті,  вистачило.
— Магічні пути Астора!
Під велекотом-нежиттю засяяло магічне коло яке прижало його до себе і він міг тільки безсильно гарчати.
— А тепер ході швидше, не знаю на скільки вистачить цього заклятті.
— Тобіасе куди нам?
— Зачекайте секунду, – Тобіас активував якесь закляття – сюди, ми вже близько.
Вони бігли менше хвилини як почули позаду себе звук трощення дерев і лютий рев, велекіт не збирався залишати свою здобич. Потвора наближалася швидко, зносячи усе на своєму шляху будь то дерева чи каміння.
— Хай йому грець! – пролунало попереду і засяяли магією мечі – ми в пастці!
— Усі хто позаду стримуйте велекота, ми займемося нежиттю що перекрила нам хід.
Хойт, Грегор, Ярик, Ітан та інші готувалися щоб стримати натиск смерті, що гналася за ними. Потвора була вже близько ще кілька метрів і ввірветься в ряди паладинів. Та в цю ніч вдача відвернулася від чудовиська що тероризувало паладинів у лісі нетопирів майже століття і в останню мить їй на голову обрушився молот Махаріона Сола, лорда-паладина, що напевно найбільше серед усіх інших хотів покінчити з велекотом-нежиттю і тепер в нього була така можливість. Удар магічного молоту зім'яв череп, та цього мало, потвора спробувала було втекти та другий удар влучив в таз і разом з хребтом переламав їй і ноги, що хоча тільки вповільнило її, та цього було достатньо, наступні кілька ударів були все ближче до голови та переламали майже усі кістки, після чого знесилену потвору Махаріон убив раз і назавжди коли від останнього магічного удару череп та половина тулуба розлетілися на шматки.
— Усі цілі?! – покінчивши з потворою лорда-паладин повернувся до врятованих ним паладинів.
— Арнольд, Арнольда поранено! – викрикнув Стефан поки намагався зупинити кровотечу.
— Ось тримай, хай він це вип'є, – лорда-паладин дав Стефану пляшечку з зеленим зіллям.
Послухавшись наказу лорда-паладина Стефан допоміг Арнольду випити пляшечку, після чого його рани затягнулися і навіть рука по трішки почала регенерувати.
— Це що, досконале лікувальне зілля!
— Я знав, що таке може статися ось і прихопив з собою кілька.
— Лорда-паладине, там Хаярд... – в голосі Стефана відчувався біль.
— Я подивлюся що ще можна зробити, однак перед цим розберемося з нежиттю що нас оточила, – сказавши це Махаріон почав готувати закляття. – Великий оберіг від нежиті!
Земля навколо паладинів почала тьмяно світитися, а сам Махаріон помчав туди де ще кілька хвилин тому були паладини. Через кілька хвилин лорд-паладин повернувся ще похмуріший ніж коли відходив.
— Йому уже було не допомогти, я наклав печать на його тіло і за ним скоро прийдуть.
Навколо паладинів ще кілька хвилин тривала сумна тиша, поки її не порушив Махаріон.
— Годі тут сидіти, ходімо усі назад до табору, а по дорозі я вам де що розповім.
Група мовчки зібралася та пішла в слід за Махаріоном очікуючи того, що він хотів їм розповісти, і десь на пів дорозі до табору Махаріон почав свою розповідь.
— Думаю вам зрозуміло, що потвора яка за вами гналася це велекіт-нежить, одна з найвідоміших потвор, що жили в цьому лісі і певно вас цікавить запитання "чому таку почвару ніхто раніше не спромігся прикінчити", принаймні це було б логічно, однак причину цього ви можете спостерігати прямо зараз, – Махаріон зупинився і розвів руки в сторони – навколо нас зараз немає жодної нежиті, вони усі відчувають енергію яку я випромінюю та інстинктивно уникають її, і якщо на таке здатна навіть сама нижча нежить тоді, що вже говорити про нежить вищу, яка буде відчувати, наприклад, мою присутність набагато далі та уникатиме мене за будь яку ціну, та сьогодні нарешті ця тричі проклята потвора таки схибила, і в цьому здебільшого ваша заслуга...
— Дайте здогадався, ми вивели велекота-нежитя з себе і він перестав відчувати вас?
— Вірно Ітане, мені от тільки цікаво, що ви йому таке зробили?
— Я наклав на нього цілюще закляття, але на ньому воно спрацювало навпаки.
— Ха! Ітане, вибач мене уже за такі слова, однак я страшенно радий, що ти зустрівся з цією потворою, без тебе ми навряд чи змогли так легко загнати її в пастку.
— Легко?! – обурено викрикнув Стефан – Хаярд, один з моїх учнів загинув там!
— Так, я розумію твоє обурення Стефане, однак і ти зрозумій мене, ми ловимо цю потвору вже на протязі сотні років і за весь час жодного разу не було такого, щоб велекіт-нежить за ніч полювання забрав тільки одне життя, так, це дійсно сумно що все ж таки є загиблий, однак для мене як для лорда-паладина те, що потвора була переможена є справжнім тріумфом, та все ж таки гірким тріумфом – голос лорда-паладина на одну мить дав слабину.
— Я... я розумію лорде-паладине, що ви маєте на увазі, – гнів, що хвилину тому захопив розум паладина швидко відступив.
— Це добре Стефане, і все ж повернемося до Ітана, дуже добре, що твоя винахідливість допомогли здолати чудовисько.
— Лорде-паладине, я хочу сказати, що без допомоги решти в тому числі й Хаярда, я не зміг би цього зробити.
— Вірно, не можна забувати й про інших братів паладинів, вибачте, я на хвилину дозволив собі про це забути.
— У нас звичайно виходить дуже гарна розмова, проте давайте все ж дійдемо до табору, а то ті злі погляди навколо нас, починають дратувати, – Ярик роззирнувся по сторонах, видивляючись проблиски очей.
— От Ярик, ніколи ти терплячістю не відрізнявся.
— Я не нетерплячий, я просто людина діла.
— Гаразд-гаразд, "людина діла" ходімо вже, про решту поговоримо в таборі, а то ці погляди й мене почали дратувати, – після останніх слів від лорда-паладина пройшла хвиля енергії і зеленуваті вогники що їх оточували одразу ж зникли.



Graywing Dragon

Відредаговано: 28.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись