Історії польової квітки

Особливі

Її ще не було видно, але звук підборів уже гучно лунав у його вухах. Ось знову вона пройде повз з гордо піднятою головою й навіть не подивиться на нього, а він просто проведе її поглядом й мовчки закриє фіранку на вікні.
Сьогодні вона особливо гарна, хоча, вона завжди прекрасна. Каштанове волосся завите в дрібні кучері-пружини, що радісно стрибають від кожного її руху прекрасно обрамляють її ніжне обличчя. Вона завжди на підборах, трохи смішно дріботить ногами, наче й не помічає захоплених поглядів, що супроводжують її… саме тому він дозволяє собі мріяти про неї.
Кожного дня о 7-08 і 18-35 він наче зачарований спостерігає за нею з вікна своєї маленької квартири. Він не знає як її звуть, хто вона? Може вона взагалі заміжня…? Ні, переконує в котре сам себе.
Знову потепліло й сонце дарує останні теплі дні на ній яскраво помаранчевий френч й лаконічна чорна сукня, а може йому так здається.
Він їй вдячний… вдячний за те, що збудила його з довгого напівсну… в якому він перебував після того, як лікар байдужим тоном повідомив:
- У вас рак.
Йому не хотілось нікого бачити, чути, йому взагалі нічого більше не хотілось. Після чергової безсонної ночі здається він знайшов рішення, але почув дивний звук «цок цок цок» дрібно заклацало щось в далині. Чоловік відволікся на мить від свого плану й зачаровано дивлявся у вікно. Молода жінка кудись дуже поспішала, він побачив її всього лиш на мить й передумав… передумав помирати от так просто… Може завтра її побачу знову? – майнула надія в його голові.
А вона просто ходила туди сюди, з ранку бігла на роботу потім в лікарню на процедури потім знову поверталась до дому. Її життя було розписане по хвилинах, воно здавалось ідеально організованим вона промайнула повз будинок «У вікні знову той дивак» - подумалось їй. Але знову побоялась підняти на нього погляд… потім… колись… зараз не до цього. Вона повинна витримати ще декілька хвилин, ще завтра ще хоч декілька днів, завтра знову його побачить, а може й після завтра… Вона пришвидшила ходу й майже вбігла у свій під’їзд лиш швидко привіталась з мейдусями на лавці.
В кишені намацала ключі від квартири й дістала їх біля дверей, два повороти й вона у своїй фортеці. Скинула туфлі, що страшенно почали гризти… жінка наче поменшала. Вона дивиться на себе в дзеркало й не впізнає… вона знає себе справжню… тому одним точним рухом стягує перуку й проводить рукою по своїй лисій голові. На очах з'являються сльози… вона їх швидко втирає, ні, сьогодні вона плакати не буде… заради нього, щоб завтра побачити у вікні… може махне йому рукою й хай буде, що буде.



Волошка

Відредаговано: 22.10.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись