Історія однієї хвороби, або 27 снів про неї

6.2 *** (Сон)

Ми сиділи з нею біля вогню і дивились один на одного. Іскри підіймалися до неба і згасали. Всюди була тиша, немов все завмерло. Раптом, її чудовий голос, перервав тишу. Вона запитала: "А правда, якщо загадати бажання, у ніч з четверга на п'ятницю стоячи задом до вогню, то воно здійсниться?". 

-" Не знаю, відповів я. Але на мою думку, щоб щось здійснилось, треба вірити, всім серцем вірити й не сумніватись".

Я збрехав. Я знав, що якщо тільки вірити в це, то нічого не здійсниться. Ми чомусь, всі одне і робимо, що мріємо. Треба діяти, а не вірити. Якщо ти не піднімешся, і не почнеш нічого робити, то все залишиться на тому етапі, що і було.

 Я дивився їй в очі, і бачив, відбивання вогню. Вона та, яку я не буду готовий, ніколи втратити. Вона та, за якою я піду і в вогонь і воду. До речі про воду, почав падати дощ, і ми забігли в давно покинуту кимось хату. Вона уже майже розвалювалась, але чомусь манила до себе. "Цей будинок напевно уже багато чого бачив", - прошепотів вона. І справді. Будинку, років десь так 80, і він уже бачив тут, не одне покоління людей. Як все ж таки, моторошно бути в таких будинках. Я вірю в одне, будь-які речі несуть у собі інформацію попереднього власника, і тому, я не дозволив Юлі ні до чого доторкатися. На стіні висіла картина щасливої сім'ї. 

-"Напевне вони тут жили", - прошепотів я. 

-"Цікаво що з ними трапилось. Де вони зараз?!" - подумки сказав.

 Ми ходили з кімнати в кімнату, розглядаючи різні старовинні предмети, яких у наш час уже немає в побуті. Я бачив, цікавість в її очах, вона немов полинула в ті часи. Інколи ставало аж моторошно від того. На одній з дощок на підлозі, було написано дату "13.11.1935" 

- "Ця хата бачила війну", - сказав я.

 У куті на стіні, висів портрет солдата з чорною стрічкою. 

-"Напевно, одного з власників цього будинку, забрала війна", - цього разу сказала вона.

Мурашки пробігли по шкірі. Тим часом уже перестав іти дощ, і ми вийшли з цього загадкового будинку. Ми йшли й мовчали. Напевне вона також думала, що сталось з тим солдатом, і де вся його родина. Чому вони залишили свій будинок? 

 Ми дійшли до старого потічка, через який, була стара дерев'яна кладка, яку уже час давно б поміняти. Ми стали у двох і дивилися на воду, яка тече. Вода текла спокійно, оминала всі перешкоди, які траплялися на її шляху. Подивившись на воду мені стало значно краще і я її запитав: "Ти знаєш чому я вибрав саме тебе?". 

-"Знаю", - відповіла вона.

-"Ну і чому?" - запитав здивовано я.

-"А тому, що я допоможу тобі прокинутись", - сказала сміючись вона.

-"Не зрозумів. Що?" - запитав насторожено.

-" Я тебе дуже люблю, але тобі пора прокинутись!".

 



roman kukurudz

Відредаговано: 15.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись