Історія однієї хвороби, або 27 снів про неї

9.1 День 9 (Сьогодення)

  Я прокинувся від цього сну. Не залежить, чи сказала вона фразу "тобі час проснутись" чи ні, я все одно просинаюсь. Мій план не дав результатів, і я просто не знаю, що дальше мені робити. Можливо, мені прийдеться жити з цим. Реальність і сон. Мені потрібна допомога, але я не знаю, хто мені може допомогти...
   У дитинстві я думав, що існують супер герої, які допомагають у скрутні часи. Коли щось зі мною трапиться, то супер герой з'явиться, і врятує мене від біди, від дракона, який хоче заподіяти мені шкоди, і поселити страх в душі. Я виріс, і зрозумів що героїв не існує, а дракони є, але вони живуть в душах людей. Чорних душах, які ніколи не зможуть закохатися, яким потрібна тільки вигода. Звісно є герої в наші часи, їх називають "волонтерами", але ці герої, мені допомогти не в силах...
   Ти знаєш, кожного разу, як я дивлюся у вікно, я бачу як ми з нею йдемо цією дорогою. Ми щасливі..., тому я закрив вікно шторами, і більш до нього я не підходжу. Я ходжу і проговорюю собі "Все що нас не вбиває, робить нас сильнішими". На жаль я не ставав сильнішим, а навпаки ослаб. Я втомлений, знесилений і не маю волі до життя. Я перестав сподіватися на щось хороше, я взагалі перестав вірити в себе. Говорять люди - "Час покаже". Уже минуло 9 днів, з моменту як я втратив ту, завдяки якій я жив, і хотів боротися з цим безжалісним життям, а час мовчить, і нічого не показує. Таке відчуття, що він пройшов і забув про мене. Я рахую не тільки дні, але і години в яких не має її, і від цього мені стає ще гірше.
   Якби я зміг колись написати роман, то цей роман був би про неї. Я б написав як її зустрів, і як на жаль втратив. Не знаю, якого розміру був би він, але я б писав про неї стільки, скільки б вистачило мені на це сил. Я завжди боявся її втратити, і цей страх тепер наяву. Ми говоримо, що страшно від цін на комунальні послуги, на проїзд, на навчання, але не розуміємо одного. Страх - це в 10 втратити маму та в 15 не поговорити з татом. Страшно - це коли, ти не можеш ні побачити, ні почути того страху, адже у когось вади зору і слуху. Страшно, бачити молодого хлопця років 18 на інвалідному візку. Ось це страшно, а не ваші платежі, про які ви весь час говорите...

Сьогодні, у мене другий робочий день. Звісно, я пішов на роботу, і день попри все, що зараз відбувається, минув навіть дуже швидко. Мої колеги по роботі, уже не так дивляться на мене, як дивилися вчора.  Уже починають потихеньку привикати, і я цьому дуже радий. Сьогодні, до мене Оля дзвонила декілька разів, але я не підіймав трубки, не хочу сьогодні ні з ким розмовляти. Можливо, мені завтра стане краще, і я вибачусь перед нею, за таку  поведінку. А сьогодні, я не хочу ні про що думати, я хочу просто лягти спати, і щоб, ще один день був вже позаду.  



roman kukurudz

Відредаговано: 15.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись