Історія однієї хвороби, або 27 снів про неї

9.2 *** (Сон)

Сильний вітер роздував пишні коси, і при цьому створював хаос у світі блаженства. Вона немов, троянда у зимовому саду. Така тендітна і розкішна. ЇЇ обличчя, написали б найвидатніші художники, якби побачили її красоту.
   "Насправді, ми закохуємося не в обличчя, не в красу очей, ніг, і інших частин тіла, ми закохуємося в душу людини. А душу людини можна легко роздивитися. Емоції, почуття, поведінка - це все є душа. Ми не закохаємось в людину, яка бачить світ не такими очима як ти, не так будеш сприймати навколишній світ. Ми те,  \що бачимо в ній, в людині, яку обрало наше серце."
   Почалася злива, ми стояли та дивилися один на одного. З її волосся скапувала вода, на її вуста, підборіддя, і по шиї в низ. Ми не розмовляли між собою, а немов, просто, обмінювалися думками. Я знав, про що вона зараз думає, і вона здогадувалася, про що я. Ми тримались за руки стоячи обличчям до обличчя.

-"Нам жодна погода не зможе помішати, адже ми кохаємо один одного", - сказала вона.
Я нічого не хотів говорити, та і не потрібно було, і так все зрозуміло, що я думаю. Ми знали, що життя складна річ, і багато через що, можуть розійтись люди. "Злі язики", хвороба, війна, все може вплинути на стосунки людей, і цей список можна без кінця продовжувати. Ми надіялись і знали, що б там не сталося, ми завжди будемо разом. 
  Люди біжать від дощу, кудись сховатись і дивляться на нас, як на навіжених. Якби вони могли відчути, те що зараз відчуваємо ми. Моє серцебиття то прискорювалося, то уповільнювалося від її погляду. Якби, я не кохав її до цього, то сьогодні, точно б закохався....
   Я дивився на неї, і бачив не розкішну дівчину, яка стоїть переді мною, а майбутню доньку, яку я надіюсь, вона мені подарує. Я уявив, як я буду батьком, і від цього у мене на душі ще стало гарячіше. Я підійшов максимально близько до неї, ніжно взяв її за підборіддя, і поцілував її в мокрі від дощу губи.

Вона підняла на мене очі, і сказала: "Я кохаю тебе".

Я не можу передати емоції, які я відчував. У мене перехоплювало подих, від слів, які щойно пролунали.   
    Яке щастя, чути такі слова від людини, яку ти кохаєш понад усе. Взаємне кохання, яке зустрічається не так то і часто. Я зрозумів, щоб бути, щасливим, не потрібно вигадувати багато у житті, потрібно просто кохати й бути коханим. Коли в моїх друзів день народження, то я завжди проговорюю ці слова, а сьогодні, я зрозумів, що я завжди щиро бажав своїм друзям бути щасливими.

  Ми стояли і цілувалися під дощем. Наші поцілунки, були голосніші від крапель дощу, які вдаряються об холодний асфальт. Я притулив її сильно до себе, і немов з губки, вижав дощову воду.

 (Засміялися)
  Ми вирішили прогулятись. Просто йти в перед, і відчувати, що ми разом. Ми змокли до "нитки", і уже не було сенсу кудись спішити. Ми йшли не спішно, і дивилися на людей, які бігають з парасолями в руках. Ми сміялися з них, адже тепло відходить від серця, і парасолею являлися ми - один для одного.

   * Можна, я плащем твоїм буду
   * Від дощу, від бурі збережу!
   * Від людей, що замазались брудом
   * Від лихого..., застережу!

Ми йшли, і я читав їй вірші, які я написав для неї. Вона сміялася, щиро, немов дитина.
-"Люблю коли вона усміхається", - подумки сказав я.
Ми дійшли до озера. Стареньке озеро, на яке люблять приходити закохані пари. Через ціле озеро, стояв великий дерев'яний міст, який був цілий обвішаний колодками, з ініціалами людей. Сюди приходять закохані, і кожні причіплюють свою "Колодку кохання" і надіються, що саме їх кохання буде жити, до тих пір, допоки ця колодка закрита.Звісно, я не вірю в такі речі, адже не хочу я надіятись на колодку, і бути заручником своїх думок, завжди боячись, що та колодка може колись відкритись, але щоб подарувати їй якісь емоції, я купив заздалегідь колодку, і хочу, щоб ми те саме зараз зробили. 

-"Тепер буде і в нас, своя "Колодка кохання".
 Ми вийшли на середину мосту, порахували кроки до місця, і старались, якось запам'ятати, де вона саме буде знаходитись, щоб через 10 років, прийти сюди удвох і доторкнутись до нашого кохання знову. Ми написали "Р+Ю" і замкнули на єдиному залізному пруті. Простягнув їй ключики в долоні, і сказав - "Кидай", вона з радістю замахнулась і жбурнула їх у воду.

  Через надмірно багато колодок, комунальні структури приходять, і зрізають їх  звідти. Я знав це, але не хотів їй псувати такі щирі емоції. На той час, уже перестав падати дощ, і від цього стало навіть трохи сумно. Адже в грозу, у нас виник свій маленький світ, де ми нікуди не спішимо, і нам плювати на думку навколишніх, незнайомих нам людей. Ми старалися, не показувати це, але очі говорили все самі...
  Вона взяла мене за руки, подивилась на мене і сказала: "Я дуже рада, що ти зі мною. І дуже тобі вдячна за це, але тобі пора проснутись!"
- "Дякую тобі за все. Я знаю....", - промовив я.



roman kukurudz

Відредаговано: 15.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись