4. Інженер.

Вони повернулися до офісу Саманти і швидко закінчили оформлення документів. Оформлення, власне, звелося до того, що у Джона взяли відбитки пальців, - це зробив співробітник поліції. Це не тому, що його у чомусь підозрюють, пояснила Саманта. Це тому, що відбиток пальця – найнадійніше посвідчення особи, в усіх установах міста. У цьому для Джона не було нічого нового: у Корпусі було майже так само, тільки тут технологія була застарілою.

-І що далі? – Спитав він.

-Далі – ми поїдемо шукати тобі роботу. – Саманта посміхнулася. – Я про це подумала відразу, і, як виявилося, Дід – теж. Значить, добре рішення! Якщо спрацює. Але якщо Дід скаже – то спрацює. І тобі сподобається. – Посмішка Саманти стала загадковою.

Вони сіли у машину і знову помчали вулицями. І скоро зупинилися біля білої будівлі. Напис на фасаді свідчив, що це була мерія. Навіщо ми сюди приїхали? – Подумав Джон. Хоча обирати не доводилося. Все одно, у нього немає навіть за що обід купити…

Коридори тут були світліші за ті, що у суді. І не було юрби майбутніх присяжних. А у іншому – було усе те ж саме. Багато людей, які ходили цими коридорами, - чоловіків і жінок, - входили і виходили з кімнат, обговорювали якісь проблеми. Мабуть, це і називалося робочою атмосферою. Саманта пояснила, що тут – адміністративний центр міста. Усі ці люди – чиновники, а рішення приймають мер та п’ять міських комісарів, - називаються вони так, бо є членами міської комісії, - які обираються кожні чотири роки.

Вони опинилися перед ще одними дерев’яними дверима із табличкою: ФРЕДЕРІК А. РОЛІНЗ, мер. Ще одна приймальня, ще одна жінка-секретар, яка знову відразу запросила їх, як тільки Саманта сказала, що меру повинен був дзвонити суддя Гернел.

Мер виявився чорношкірим чоловіком середніх років. Він був першим чорним, якого Джон бачив у місті, але явно почувався зручно на своєму місці. Тримався він привітно, і запросив гостей сідати, сам присівши поряд із ними на диван, а не за свій стіл. Або Саманту він давно знав, або ім’я судді Гернела творило дива.

Джон та Саманта розповіли його історію. Мер теж покрутив у руках годинник Джона, і був вражений тим, як той передбачив аварію на електростанції.

-Я б не повірив. – Він знизав плечима. – Але не вірити Саманті, містерові Барру та його дружині я не можу. Нам така людина вкрай потрібна.

-Вибачте, але що я повинен робити? – Спитав Джон. – Мені ніхто не пояснив, що ж пропонують…

-О, вибач, замоталася із цим. – Саманта посміхнулася. – Ми із суддею подумали, кожен окремо, що з тебе вийде дуже добрий міський інженер.

-А що це? Я не знаю ваших порядків… - Розвів руками Джон.

-Це місце вакантне півтора місяці – тоді помер старий Корнер. – Перейшов до пояснень мер. – У місті багато усіляких пристосувань. Електростанцію ви вже бачили. А ще є багато чого, від насосної станції водопроводу до заводу, де спалюють сміття. І машин, що його туди вивозять. Міський інженер контролює усе це – чи правильно воно працює. Ні, не його завдання здійснювати ремонт. Його завдання – виявити, що працює неправильно, де є небезпека, і дати вказівки. Або що можна покращити, що може працювати ефективніше. Друге завдання – перевіряти підприємства. Хоча вони приватні, міський інженер має право це робити, щоб не допустити такого нещасного випадку, який стався у нас зараз… А якщо він усе-таки станеться, - міський інженер бере участь у розслідуванні, щоб дати висновок, що саме зламалося і чому, і чи є у цьому чиясь вина. Я думаю, вам це буде цікаво. Тим більше, у міського інженера є декілька помічників.

-Так, цікаво. Але чи не потрібен для цього якийсь диплом?

-Та ми дипломів не бачили з моменту Великої Пожежі. – Саманта розсміялася. – У нас у місті і не було університету. Тільки школи. А коли усі професори евакуювалися, - окрім доктора Парсона, - то й не стало кому видавати дипломи. У нас тут є тільки юридична і медична школи. А усі інші вчаться у тих, хто просто має відповідну професію. Але ти можеш сам навчити багато чого...

-І чому ж на цьому місці нікого немає півтора місяці? – Джон підозріло подивився на мера. - Навіть нікого з помічників не призначили.

-Помічники – на те й помічники. Вони не бачать техніку так, як повинен інженер, і як можете ви. А чому не йдуть інші? А вони вже мають, де працювати. На приватних фірмах інженери теж потрібні. Отримують вони там трохи більше. Але не хочуть сваритися із власниками, якщо перевірка виявить щось не те. У нас же майже усі – родичі або знайомі. А при перевірках різне буває…

А я тут чужий, подумав Джон. Ідеальна кандидатура. Той, хто буде залежати від міської влади, і не буде іти на компроміси.

Цікава робота. Але нервова.

-Але просто зараз іншу роботу ви не знайдете. Принаймні, таку. Ну, а іти мести вулиці – для вас буде означати марнувати талант… - Мер знав, як м’яко стелити.

Втім, усі троє знали, що кращого варіанту просто немає. Тим більше, що робота на міській службі мала, як з’ясувалася, ще одну перевагу: при її початку кожен отримував бонус у розмірі місячного заробітку. Міський інженер мав отримувати чотириста срібних на місяць, і цей бонус мав дозволити Джону прожити перший час, та обзавестися найнеобхіднішим…