Ті, що не бачили неба

24. Мисливці.

Непомітно виїхати з будинку судді було неможливо, але треба було, щоб ніхто з сусідів не розгледів Джона та Люцію. Для Белла та його людей ці двоє залишалися мертвими, і вже було вирішено, що так буде якийсь час і для усього міста. Містер Барр, - сьогодні він був за кермом сам, - підвів службове авто бокового виходу з будинку судді Гернела.

Швидким кроком вони подолали доріжкою відстань від будинку до хвіртки, і потім до машини. На Джона ніхто не звернув би особливої уваги, а Люції довелося пов’язати голову хусткою та надягти сонцезахисні окуляри, - їх позичили у місіс Пікріл. Втім, зріст, фігуру та колір шкіри дівчини приховати було важко, до того ж, її знав в обличчя кожен телеглядач міста, і залишалося тільки сподіватися, що у ці секунди ніхто не буде спостерігати за тим, що відбувається у провулку. На вулиці нікого з чужих не було, але хтозна, чи не дивляться на них цікаві з-за фіранок? Але тут доводилося покладатися лише на долю. Навіть якби у них були вірні люди, пояснив містер Барр, декілька поліцейських у провулку тільки привернули б увагу.

Джону ці секунди здалися дуже довгими, але ось уже вони з Люцією опинилися за тонованими вікнами на задньому сидінні службової машини, і містер Барр рвонув з місця.

-А що далі? – Спитала Люція. Вона відчувала себе невпевнено, - знову її доля залежала від інших людей. Звичайно, це було не те, що у колонії, і тим більше не те, що у фургоні братів Поллінг, тут їй бажали добра. Але все ж… Джон, який сидів поряд, виглядав спокійним, але вона на власні очі бачила, що він так само виглядав і у смертельній небезпеці. Хіба що більш напруженим та зосередженим. Здається, зараз для цього підстав не було.

-Зараз ми їдемо до одного гарного місця. – Містер Барр заклав крутий віраж. Їхав він швидко, але сирену не вмикав, щоб не привертати увагу. – Там і зберемо наших людей, - я їм уже подзвонив. І ми поїдемо брати їх усіх. А ви будете нас чекати. І будьте готові до дачі показань у суді. Перше, попереднє, слухання, можливо, буде вже завтра.

-Ви таки не хочете, щоб я їхав з вами? – Ще раз, напевно, вже вп’яте, спитав Джон.

-Ні, ми не можемо ризикувати. Залишайтесь там. – Він не сказав, де саме. - Обидва.

-Та нікуди ми не подінемось, адже обидві наші машини залишилися біля будинку Белла. – Джон сумно посміхнувся. – До речі, мені спало на думку, - допоможу вам хоч так, якщо ви не хочете брати мене з собою, - що Белл заявить про зникнення своєї яхти із нами, а це означає, що можна буде влаштувати пошуки на воді у районі його будинку. Це може допомогти проникнути на територію, та й залучення зайвих людей виправдати.

-Так, ми подумаємо про це, - погодився містер Барр. – Щонайменше, ми перекриємо шлях втечі по воді, та й увагу можемо відволікати.

-До речі, ви нас залишите там тільки без машини, чи ще й беззахисними? – Спитав Джон. – Пам’ятаєте, крім магнітофону, я через суддю просив вас привезти набої для пістолета? А то моїм довелося довго купатися.

-О, а я й забув… - Містер Барр дістав звідкілясь знизу невелику коробку та передав Джону. Той відкрив її і почав відразу споряджати магазин пістолета, хоча й знав, що потім зброю буде потрібно почистити.

-І довго ми залишатимемося там, куди ви нас везете? – Спитала Люція.

-Гадаю, декілька днів. Ніхто не збирається обмежувати вашу свободу, але поки існує реальна небезпека, вам краще залишатися там. А до першого засідання суду вас взагалі ніхто не повинен бачити. Навіть наші люди. Ти ж розумієш, що розпочнеться, якщо вас знайдуть?

-Розумію. – У її голосі був сум, але не було розгубленості. Розумом вона погоджувалася, що краще підкоритися, але душа диктувала зовсім інше. І було ще одне питання…

Через кілька хвилин вони вже їхали лісовою дорогою. Джон вирішив не питати, чи залишаються вони у межах юрисдикції поліції міста. Він дійшов висновку, що ситуація вимагає дій якщо не на порушення, то частково в обхід закону. Ден, здається, був спеціалістом у цьому. Поїздка тривала з півгодини.

-Ось ми й приїхали! – Сказав містер Барр. Авто зупинилося біля будинку серед лісу. Двоповерховий, довгий, - на більшій стіні було дванадцять вікон у ряд, - він був побудований з товстих темних колод. І колоди ці були привезені сюди, бо походили явно не з сосен, що росли поруч.

Усі троє вийшли з автомобіля. Містер Барр дістав з кишені ключ та пішов відкривати двері. А Джон та Люція просто стояли, насолоджуючись тишею і свіжим повітрям, піднявши очі і дивлячись на зелені соснові крони на тлі яскравого блакитного неба. Видовище надихало та зачаровувало.

Але за хвилину містер Барр запросив їх увійти.

-Тільки треба забрати сумки з багажника. Місіс Пікріл встигла купити вам поїсти, - пояснив він. Де саме вона знайшла працюючий магазин рано вранці, містер Барр не пояснив. А коли відкрив багажник, в Люції округлилися очі від розміру аж трьох сумок.

-Це що, нам на місяць? – Здивовано спитала дівчина.

-Для місіс Пікріл головне – щоб усі, кого вона вважає своїми підопічними, ні в якому разі не голодували. Вона вважає, що переборщити у цьому – менше зло, - пояснив містер Барр, коли вони тягнули ці сумки до будинку. – Тим більше, треба буде погодувати ще й людей, які сюди з’їдуться… Десь за півгодини під’їдуть суддя із Деном, а потім почнуть з’їжджатися наші мисливці.



Вадим Володарський

Відредаговано: 15.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись