Таке дивне кохання

Розділ 3

Розділ 3

- Отже, інтимне життя перетворилося на каторгу?

- Ні! Ну, що ти?

- Алусь…

- Можливо, це трохи перебір, та я ж…

- Давай так, він цікавиться твоїми бажаннями? Запитує, чи було тобі добре? Фліртує? Ви взагалі розмовляєте перед сексом, або після?

Дана дивилася просто в душу і тому хотілося сховатися. Як вона могла знати, про що запитувати?

- Тільки чесно! Я ж все одно зрозумію, якщо збрешеш.

- Ні, - здавалося, за мене вже говорило вино.

- Ясне. Давно?

- Здається, йому вже стало байдуже…

Я інерційно махнула рукою. Останні кілька місяців Ілля припинив мене діймати експериментами. Він навіть про моє тіло згадував лише іноді зранку, коли прокидався у вихідний день.

- Тобто? Що ти хочеш сказати? – Дана примружилася.

- Я не знаю… Дано, не знаю…

Я відчула, як вино виривається з очей, перетворене на сльози. Інакше, я б ніколи не стала цього говорити.

- Здається, я йому потрібна лишень для терору, розумієш? Більше нема пристрасті. Нема тих сонячних днів, які хоч іноді проникали в наш дім, даруючи тепло мені та синочкам. Він більше не з нами!

- Паскуда! – скривилася Богдана.

- Певно, справа в мені. Я занурилася в клопоти з дітьми по саму маківку й припинила приділяти йому увагу…

- Так, стоп! Стоп, дівчинко! Припини! Ти не єдина, в кого є діти. А ще, окрім цього, робота та справжнє хобі, котре займає певний час. Однак, чоловіки цих жінок не кидають і не штрикають. Тут річ не в дітях, і не в тобі, а в ньому, розумієш?

- Що ти хочеш сказати?

- Ти зрозумій, - казала вона. – Насправді всім людям абсолютно байдуже до інших. Навіть, до найрідніших і найближчих.

- Це не так!

- Абсолютно так. Це – звичайний людський егоїзм. Це норма. Ми всі просто звикли, щоб люди, які нас оточують, безперервно виконували свої функції. Чи на роботі, чи вдома – байдуже.

- Це маячня!

- Зовсім ні. І я, і ти – ми теж такі. Нам хочеться, щоб нічого не змінювалося. Щоб все йшло так, як ми звикли. Щоб чоловік, якого ми обрали, регулярно приносив гроші. Щоб він кожного дня повертався в один і той же час додому. Щоб в нього не було непередбачуваних проблем, які будуть його відволікати від родини… Щоб діти жили в нашому режимі, без вибриків й без хвороб, які завдають нам клопоту. І ще безліч подібних «щоб». По-твоєму, це не егоїзм?

- Я… ні…

- Справжній! Так само з боку чоловіка. Йому байдуже на твої бажання, поки ти вчасно виконуєш прості, але одні й ті ж самі речі: готуєш, прибираєш, піклуєшся і даруєш втіху. І, коли йде збій, тоді він помічає ці твої бажання, але тобі це не на користь. Бо виливається все у сварку.

- Не розумію…

- Наприклад, один раз ти забула поставити в холодильник суп і він зіпсувався. Нічого страшного, зварила новий! Але перший пункт є. Потім забула вчасно закинути прання і його куртка залишилася брудною. Є другий! Потім заклопоталася й не вийшла зустріти його з роботи. Все! Є три причини розв’язати сварку!

- Але ж це такі дрібниці!

- Згідна, але після цих дрібниць, він згадає тобі про всі твої бажання та заняття. І висловить все так, що саме вони будуть причиною твого нехлюйства.

- Але ж в мене немає хобі. Я майже нічим не займаюся, окрім побуту й дітей…

- В такому випадку завжди є інтернет.

Я тяжко зітхнула. Тут Дана права. Коли Ілля бачить мене за комп’ютером, то просто скаженіє. І не важливо, п’ять хвилин тому я його увімкнула, чи двадцять п’ять…

- Отже, річ зовсім не в тобі та в твоїх бажаннях. Тепер ти це розумієш?

- А в чому ж?

- В людині, що поруч.

Вона співчутливо дивилася на мене, а я мовчала. Я боялася почути, а тим паче вимовити очевидне. Тому лише пустила очі. Але Дана не збиралася здаватися на півдорозі. Давити, так давити!

- Все, що ми можемо – це обирати собі людину з більшими чи меншими егоїстичними якостями. Іншими словами, тобі має бути комфортно і спокійно з чоловіком. Ти не маєш жити в постійній напрузі.

Вона зробила багатозначну паузу, потім додала:

- Тим більше, якщо цей чоловік знайшов собі іншу.

Дана сказала це прямо. Я б ще довго не змогла наважитися, хоч і відчувала, що це правда.

- Це ще не точно…

- Перевіримо?

- Як? Тобто, ні! Навіщо?

Важко було всидіти на місці. Затишна кухня найкращої подруги закрутилася. Все навколо застрибало перед очима. Навіть, коли заплющувала їх, круговерть було не спинити.

- Аллусь, сонце, - схопила вона мою руку і я, ніби схопилася за рятівну паличку. – Ти гідна кращого і я тобі це доведу!

- Добре, - витерла вологі очі, - добре. Тільки давай завтра. Або іншим разом...

- Сідай, сідай!

Дана всадовила мене знову на м’який пуф та тримала тепер мою руку своїми обома.

- Завтра не вийде. Або зараз, або ніколи.

- І, - в моїх очах виблискував реальний відчай. – як ми це перевіримо?

- Що ти йому сказала, коли пішла до мене?

- Що йду до тебе…

- Гаразд. А малі де? Вдома?

- Ні, Ілля сказав, що затримається на роботі, і я… відвезла хлопців до мами.

- Добре. Ти тільки дихай, - всміхнулася подруга, дивлячись, як я поступово полотнію, не зважаючи на випите червоне вино.

- Набери його зараз і попроси, щоб забрав тебе.

Я ще кілька секунд дивилася на неї великими очима, намагаючись зрозуміти, чи серйозно вона каже? Потім, не вірячи в свої дії, дістала мобільний і натиснула кнопку.

Вже передчуваючи, що почую від нього лише одні претензії, я нервово ковтала ком.

- Слухаю, - лунав його голос.

- Так… любий… привіт!

- Бачилися. Щось сталося?

- Та ні... Просто.

- Що? Ти що п’яна? – лунало натомість.

- Та ні… Ну, ми трохи посиділи з Богданою…

- А-а! Зрозуміло! Посиділа вона! І, що? Тепер, як зразковий чоловік, я маю приїхати й забрати свою кохану дружину додому?



Інка Вікторова

Відредаговано: 12.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись