Таке дивне кохання

Розділ 17

Розділ 17

Чи могла я думати про щось інше за обіднім столом з Нестором та Даною, окрім того, яке ж довге буває очікування? Майже не вслухаючись у розмову друзів, я колупала свого тунця в салаті та весь час озиралася до вхідних дверей.

- Чи думав я, коли тільки-но вливався у цей бізнес, - говорив Костенко. – що основним заняттям у ньому – буде безкінечна балаканина та слухання?

Чоловік втомлено усміхався й методично різав шмат м’яса на тарелі, що був щедро политий густим, апетитним соусом.

- У вашій справі дуже важливо вміти слухати, - мовила Богдана. – І вміти чути те, що не можуть почути конкуренти. Тоді лише приходить успіх.

- Твоя правда, Даночко! Варто лиш замріятися, як пропустиш важливі слова. І вже за хвилини чиїсь руки нахабно, але справедливо, заберуть в тебе з-під носа прибуток, повагу і зв’язки. Розслаблятися не можна.

Вони обоє обдарували мене поблажливим поглядом.

- Перепрошую! Щось я геть не зібрана, - відкашлялася. - Чудовий обід, Несторе! Справді! Атмосфера прохолодна та приємна. Страви смачні… й товариство таке чудове…

- Мені здається, чи ти хочеш залишити нас? – запитала Дана.

- Так, можливо. Вибач! Дано, мені б хотілося поїхати до нашого готелю Sol De Mallorka та відпочити. Я ще швидко втомлююся після…

- Звичайно, Алло! – мовив привітно Нестор. – Ми все розуміємо. Я попрошу Сандро відвезти тебе. Зачекаєш хвилину? Він десь в порту.

- Ну, що Ви! Не треба. Я сяду на міський транспорт. Тим паче, тут не далеко, можна й пройтися.

- Гаразд, але якщо що…

- Все добре! Відпочивайте, будь ласка.

Просто неймовірних зусиль коштувало цієї миті не дивитися на подругу. Варто було мені лише впіймати її лукаві очі, і я б одразу засипалася. А я ще не впевнена, чи треба відкрито поводитися з цим чоловіком? Раптом, новина про наші стосунки з Сандро, розлютить його і він його звільнить? Так, чи інакше, я стримувалася від можливого викриття.

***

Щаслива, наче відпросилася з уроків, а не у друзів, я мчала до вхідних дверей ресторану. Не дивлячись перед собою, нишпорила по сумочці в пошуках заповітного мобільника, щоб на ходу набрати Сандро. Та кляте чорне дзеркало, ніби кожного разу знущалося з мене. То сховається десь між гаманцем та косметичкою, то заляже на саме дно сумочки, ніби в надії сховатись від моїх настійливих пальців. То взагалі, виявиться, що лежить собі тихо на тумбочці поруч з ліжком у готелі.

Останнім часом, геть про нього забувала й майже не користувалася. Викладати в мережу фото не можна було, щоб не світитися перед чоловіком. А розмовляла переважно з мамою, й то зранку. Мені варто було його носити задля зв’язку з Даною, але ж романтичні запамороки настільки забивали голову, що куди там нею думати? Та й подруга не особливо турбувалася тепер про мене. Вона спокійно передоручила цю відповідальність на молодого яхтсмена, а сама відпочивала у власне задоволення: з пірнанням до кладовища кораблів, клінджампінгом та відвідуванням пляжу в затоці Са Калобра. Що невимовно мене тішило, бо сумління періодично нагадувало про себе.

Нарешті, цей триклятий смартфон допоміг мені знайти його! Мелодія лунала точно з-під пальців, які рухалися на вібрацію.

- Так! – мовила, трохи віддихуючись.

- Ти бігла?

- Так, так, не можу втриматися, - жартувала. – Так сильно за тобою скучила, що не йду, а біжу.

- Дарма кепкуєш! Я теж дуже скучив, - його голос в мить став оксамитовим і я стрепенулася від того придиху, що почулося в кінці речення.

- Я лише хотіла сказати, що закінчила обідати й… ти можеш мене викрадати…

- Так і зроблю!

Спантеличена коротким гудком в динаміку, я поглянула на екран і здивувалася. Сандро обірвав розмову.

Закинула андроїда назад до сумки й рушила далі. Ще треба було поїхати до готелю та перевдягнутися. Але мої плани були непристойним чином порушено! Несподівано на вулиці з’явився нахаба на мотоциклі й почав нечемно вигазовувати та крутитися переді мною! Чорний шолом з тонованим склом, косуха та потерті джинси – з викликом демонстрували міцне чоловіче тіло, яке явно намагалося привернути мою увагу.

Продовжувати йти я не могла. Байкер глузував з мене, пускаючи в очі задушливий вихлопний газ. Та, навіть, це не так мене здивувало, як його наступні дії. Він під’їхав в притул та одним вправним рухом буквально закинув моє тіло собі за спину. Потім рвонув з місця, примушуючи мене схопитися за його торс мертвою хваткою й притиснутися до спини.

Тільки зараз до мене почало доходити, що цей нахаба – мій Сандро. В пам’яті постав хлопець, що ніяково стовбичив на порозі палати місцевої лікарні й тримав у руках шолом. Це було лише кілька днів тому, а мені здалося, що ця картинка десятирічної давнини…

Дійсно. Як можна було не впізнати цю статуру, що лише зранку мене обіймала? Дивачка, та й годі!

 

Ми знову повільно летіли міськими вулицями, планували гірським серпантином й пристали в порту. Там нарешті Сандро зняв шолом та подарував мені свій міцний поцілунок, притискаючи до себе. Радість розлилася венами.

- Ти такий відчайдух, - пролепетала, втрачаючи голову.

- Маю ж я похизуватися перед красивою панянкою.

- О! Ти мені лестиш, - всміхалася. – Дякую! Та не забувай, що пані в поважному віці й від таких викрутасів в неї може статися серцевий напад!

- Пані в самому розквіті. А для серцевого нападу, я приготував дещо інше.

- Що?

Але він не відповів. Ми пройшли до катера, де Сандро знову перетворився на морського вовка, з відкритими грудьми та босими ногами, що розрізав своїм катером дзеркальну водну гладь.

Він об’їхав гори, зупинився в затоці, де ми зустрілися з іншим молодим чоловіком. Його вигляд нагадував спортсмена, чи то плавця, чи то серфера, чи Бог його знає, кого. Але виявилося все набагато простіше.

«Це Марко – він спелеолог»

Пояснив мені Сандро. Марко вручив нам величезну сумку й сам ніс поруч таку саму. Потім ми підіймалися нагору. Там, зупинившись над урвищем, Сандро щось сказав йому (я розібрала лише дякую) й той, показавши великого пальця, залишився неподалік. Хлопець же почав діставати зі своєї ноші спорядження.



Інка Вікторова

Відредаговано: 12.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись