Таке дивне кохання

Розділ 19

Розділ 19

- Не роби дурниць, - тримала мене Дана.

- Припини, будь ласка! Мені просто необхідно прогулятися, - я одягла «розлітайку», як називав Ілля мою літню квітчасту сукню, й взувала босоніжки на пласкій підошві.

- Тоді я піду з тобою!

Трохи не твереза Богдана, стала на заваді моєму виходу.

- Пробач, та я не в настрої розмовляти.

- Ти на мене сердишся? Але за що? – раптом обурилася подруга. – Гадаєш, вся ця ситуація мені до вподоби? Га? Чи ти вирішила, що я навмисне тобі все те розповіла, аби засмутити?

- Поки що, я нічого не думаю. Будь ласка, просто дай мені трохи часу. Я маю отямитися від почутого й переварити те, що відбувалося протягом тижня.

- Добре, добре, - вона трохи здала позицію. – Благаю, тільки не роби того, про що потім шкодуватимеш!

- Трохи запізно…

Дана з болем проводжала мене до дверей. Я шкірою відчувала, як вона переживає ті ж самі емоції, що і я… Але, чомусь, її погляд не втішав, а відштовхував.

- Тобі треба поспати, - мовила вже поблажливіше. – Зі мною все буде гаразд, не хвилюйся.

Зробила зусилля для посмішки та зачинила за собою. Бути зараз поряд з нею, дійсно щось заважало. Коли річ йшла про Іллю, я без питань відкривалася їй, ділилася радістю та бідою, але тепер, коли це Сашко… навіть думати не могла про те, щоб все їй розповісти.

Чому? В чому різниця? Невже якась часточка мене переймається, що Богдана переповість все чоловіку? Але ж цього не могло бути! Апріорі! В мене ніколи не виникало сумнівів щодо її вірності. Хоч і… приводу для побоювання ніколи не було. Я вперше зраджую чоловікові. Та й, чи варто тепер це приховувати? Невже я зможу й надалі продовжувати з ним жити під одним дахом, та спати в одному ліжку?..

Що ж зі мною сталося? Хіба український циган з іспанським акцентом зумів таки мене причарувати? Або ще гірше! Тільки що може бути гірше? Грошей він в мене не просив жодного разу, навпаки, допомагав. Золота в мене нема. Спадщини теж ніякої не передбачається… Квартира? Та ж в мене двоє дітей! Навіщо воно йому? Тоді, з якою метою прив’язувати? Щоб була завжди поряд? Але ж і словом не обмовився про розлуку та не робив спроб утримати!

От, як мені все те розуміти?

З такими темпами я ризикувала збожеволіти. Мабуть, саме через ці проклятущі питання й не могла залишитися з Даною. Вона б тільки підсилила мої страждання. А для мене було досить й того, що вже сказано.

 

Прогулянка старовинним містом поступово мене відволікала. Я знову затрималася біля величного собору, ставлячи йому свої дрібничкові, німі питання. Він же обдаровував мене цегляним холодом, з яким зустрічав усіх туристів, й закликав зайти, помолитись, очиститись. Та ж як я могла після того, що вчинила? Невимовно соромно було відкриватися перед Богом, який був до мене таким милостивим, пославши на порятунок хлопця, а я взяла та й захопилася ним, забувши про законного чоловіка та дітей... Краще вже самій визнати власну дурість, прийняти її та зробити висновки. Мовчки, без свідків.

Обвівши поглядом нудні незнайомі обличчя, що дивилася на Ла Сеу крізь скло екранів своїх смартфонів, я пішла далі. Цей безликий натовп нагадав мені, що життя продовжується і рух триває, щоб там не сталося. І, навіть, якщо хтось із нас раптом впаде серед дороги без свідомості, решта тільки сфоткає цей випадок і на ходу викладе в мережу для обговорення. Нікому нема діла ні до людей, ні до споруди, що колись була створена ними. Все мине і це також. Треба лише встигнути сфотографувати і йти далі.

Тому, я так і зробила: клацнула кілька разів на символ фотоапарата, що висвічувався на телефоні й, з опущеною головою, подалася в глиб міста.

Поєднання старовинного та сучасного колориту будівель і самих вулиць, не бажали залишатися в пам’яті, хоч скільки я їх не зберігала в теку з файлами. І все через те, що куди б не поглянула, мені скрізь ввижалося, як Сандро гуляв ними з іншими. В оцій піцерії, наприклад, він розповідав про себе якійсь черговій Ізабеллі про своє важке дитинство. А в цій «пасталерії» - злизував з пальців шоколад якійсь Джессіці… І все це було так щиро й так гармонійно, як і зі мною. І всі вони безперечно довіряли йому… як і я.

Від роздратування кусала губи. Я майже вірила своїм вигадкам і готова була виплюнути на хлопця, зібрану від того, жовч. Та вже за хвилини, інша я, приборкувала власний гнів і захищала Сашка. Вірила, що він ні сном, ні духом про те, що про нього говорять, і з радістю проводить зі мною свій час.

Розрив душі навпіл відбувався аж до центру Пальми, де я знову трохи заблукала. І, врешті, додумалася до того, що увесь цей сир-бор – лише від неперевірених слів, котрі одна людина промовила іншій, без особистої участі в розмові тих, про кого йшлося. Без шансу пояснити, чи виправдатися. Тому, цілком можливо, що вони хоча б частково, та були не правдиві. Принаймні, мені дуже хотілося вірити в правдивість його вранішніх слів.

Це надавало сил рухатися жвавіше. Метелики в голові знову запурхали, підсвідомо спрямовуючи моє тіло до нього. Я ще ніколи не почувалася такою впевненою. Мої дії ще ніколи не здавалися мені такими правильними й логічними. Прийти, розповісти, з’ясувати, почути його відповіді… і заспокоїтися. Все. Простіше не було куди. Сповнена несподіваної надії, я твердо прямувала до тої будівлі, яка прихищала мого коханого від галасливих вулиць та пекельної спеки.

 

Ніколи не страждала географічним кретинізмом, але той стан похмілля, в котрому перебувала під час єдиного гостювання у Сандро, зіграв свою роль. Вулиці плуталися. Знадобилося не менш, як година, аби відмотати назад плівку пам’яті й відновити маршрут до навпаки, аби знайти його дім. Під кінець, допомогла Марія. Якимось дивом, я змогла пригадати в жінці, що вчасно заходила до будівлі з повними руками харчів, саме її. Повненька фігура, чорне волосся у рогульці та доросле, миловидне обличчя – все об’єдналося у знайомий образ.



Інка Вікторова

Відредаговано: 12.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись