Таке дивне кохання

Розділ 20

Розділ 20

Скоро на сковорідці затріскотіла олія, а десь за стіною заплескала вода. Я слухала цей побутовий, методичний шум і задумалася. Він переніс мене трохи додому, до нашої з Іллею квартири в центрі міста. Зараз не вистачало, хіба що, гудіння з проспекту, яке постійно стояло у вухах. Бо ж рух на дорозі був безперервним. Трамваї, маршрутки, тролейбуси, таксі… легкові автівки, мопеди, пішоходи – цьому вічному рухові міг би позаздрити будь-який колайдер. Ну, і ще лайки сусідів за стіною, що постійно з’ясовували, хто краще обійдеться без іншого. При цьому, вони постійно доводили одне одному протилежне. Особливо, вночі.

Й от, ми в ньому живемо вже сім років. І, поки я не вибиралася далі своєї області, то якось звикла до всього. А тепер життя в тому вулику мені видається нестерпним. Тільки подумавши про те, щоб знову опинитися на кухні своєї квартири, я відчуваю відразу. Вона ж бо постійно нагадуватиме мені про моє минуле. Про надмірну власну м’якість та грубість чоловіка. І навряд чи я зможу тепер спокійно все стерпіти. Принаймні, більше не хочу. Тож, рішення поки пожити вдома, у мами, прийшло якось само собою. Тим паче, що Ілля так і не цікавився мною та дітьми впродовж цих восьми днів.

Тепер лишалося повідомити його про це. Передчуття майбутньої, неприємної розмови, підперло під горло й пришвидшило дихання. Марія, певно, помітила мій дивний стан й щось заговорила.

- Все добре, - спробувала всміхнутися.

Та, схоже, її моя відповідь не задовольнила й вона швидко заходилася наливати мені пахучий трав’яний чай. Його аромат нагадував дитинство. Щось схоже на канікули у бабусі. Пригадалося село, трави, вечірня прохолода… З кожним ковтком, я все більше поринала туди, де почувалася затишно.

- Gracias! – дякувала цій маленькій жінці за такий теплий і доброзичливий прийом.

Вона ж підійшла та поклала свою руку на моє передпліччя, потім щось промовила, стверджувально дивлячись в очі. Я відчула всю енергетику її слів, але, на жаль, нічого не зрозуміла.

- Наша сила в наших думках, - за спиною почувся голос Сашка. – Це, якщо тобі цікаво, що вона каже.

Марія повернулася до своєї справи, підсилюючи ароматом спецій, й без того, пахучу гарячу тортилью, яку сховала у духовці. Я ж озирнулася до нього.

- Дякую, - зачаровано відказувала.

Його мокре, хвилясте волосся спадало на безмежно щасливі очі. Важко було повірити, що зараз він прикидається. Особливо, коли його пухкі вуста знущально-мило всміхалися з мене.

- Не встигла засумувати? – питав, підходячи ближче.

- Що ти? У вас тут так чарівно. Дещо навіть навіює спогадів.

- Гарних?

- Різних, - відсьорбнула ще чаю.

- Я завжди знав, що наша Марія якась чарівниця, - він змовницьки нахилився до мого вуха. – Обережно! Вона вміє вводити в транс…

Та жінка встигла почути своє ім’я і з посмішкою щось йому відказувала й жестикулювала.

- Ну, що я тобі кажу!

Вони знову перемовлялися, сміючись.

- Не знаю, але атмосфера у вас справді чарівна, - підхопила.

- Тоді час куштувати чарівну страву! – помпезно припрошував Сандро до столу й заходився діставати з шафки пляшку.

- О, ні! Ти ж знаєш, я не вживаю, - спохватилася.

- Цей лікер Марія робить особисто. Він легкий, як наше повітря та ніжний, як наші серця. Ось побачиш, ти навіть не відчуєш ніякого сп’яніння.

- Боже мій, яка оригінальна реклама!

- Дякую! – Сандро приклав руку до грудей і чемно вклонився.

Все виглядало кумедно і грайливо. Він дійсно міг би запросто знятися в рекламі, наприклад, спідньої білизни… Ой! Щось мене несло не туди. Ніби ще не пила, а вже хочеться побавитися.

- Ваш лікер таки справді має особливість оп’яніння без вживання!

Він усміхався.

 

За деякий час, нарешті картопляна запіканка постала перед нами на столі, дратуючи носові рецептори пікантним ароматом часничку. Марія вправно порізала страву на шматки й розіклала по тарілках.

- За бажанням, можна поливати соусом, - вказував на фігурну чашечку Сандро. – Але попереджаю, він гострий.

- Все настільки апетитно! – мовила з захватом. - Я й не відчувала, що така голодна!

- Ще б пак, такі аромати! Ну що, дівчата, за вас чарівниць!

Він підняв келиха та промовив ще раз це ж саме тільки іспанською. Марія щось вигукнула, я теж і тоді ж губ торкнулося щось прохолодно-терпке. Воно залишало солодкий, геть не пекучий, посмак пахучих ягід.

- Справді божественний напій, - вимовила, прицмокуючи й облизуючись.

- А що я казав!

Й він знову перекладав усе жінці. Та задоволено всміхалася і теж щось відповідала.

- Їй приємно, - прокоментував мені.

Наша трапеза супроводжувалася не тихим постукуванням приладів та періодичними розмовами. З них я дізналася, що Марія зовсім не самотня, як подумалося на початку. Її чоловік, Дієго, поїхав на заробітки на континент. Він там таксує й щомісяця висилає гроші на навчання їхньої доньки Марти. Дівчина навчається в закритому спеціалізованому коледжі, де їй доводиться боротися за майбутню стипендію в одному з найкращих університетів країни. Вона дуже кмітлива та розумна, а от з фінансами її родині пощастило менше. Тому й було прийнято рішення, що батько на кілька років поїде до Мадрида.

Так, сімейні обіди змінилися сімейним спілкуванням по скайпу, а для вираження кохання, виявилося, цілком достатньо ніжного погляду та слова.

При цьому, жінка не здавалася засмученою чи ображеною. Вона терпляче виконувала свою роботу й молилася. Певно, щоб так жити, необхідне теж саме від коханого, який був на відстані. Інакше, всі стосунки розриваються. А тут я відчувала якусь дивну стабільність і примирення. Щось, що навіть гостям не давало журитися. Тож, цілком можливо, що я побачила в цьому цинічному житті справжнє почуття, перевірене випробуванням.

Це викликало радість та сум одночасно. Бо ще раніше я вважала, що теж маю міцні стосунки, а зараз засумнівалася навіть у тимчасовому курортному романі…



Інка Вікторова

Відредаговано: 12.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись