Таке дивне кохання

Розділ 31

Розділ 31

Що в нашому житті найважче пробачити? Зраду, замах на життя, рабство? Навряд чи. Стільки людей пробачили своїм колишнім, будуючи нові родини й забуваючи про них і минуле. А стільки пробачили своїх кривдників, та вчилися жити заново... Гадаю, все ж, найважче для людини пробачити чуже щастя. Особливо, коли щасливою стає та, котру ти намагався пригнітити, зламати, й врешті, кинув заради іншої. Для цього необхідна неабияка мужність! Жити, бачити, як ця людина поступово розквітає, набирається сил, набуває досвіду та разом з ним успіху – і все це не з тобою – мимоволі завдає болю.

Після довготривалої депресії, котру пережила спочатку я, а потім мій діловий партнер, нам все ж всміхнулася доля. Ми її таки підкупили своєю наполегливістю. Антон не виявив бажання повертатися до біологічної матері, яку бачив кілька разів у житті, й це надихнуло Руслана на нові творіння. Мої роботи, що стали більш продуманими та інноваційними, та його, сповнені свіжості – заграли новими барвами. Ми віднайшли спільний стиль, свій колір, своє, так би мовити, дихання, що подобалося людям. Поєднання кольору морської хвилі та ніжного, білого піску для ванної кімнати стало нашим трендом, завдяки якому нам навіть вдалося найняти ще одного робітника та знайти маленьку кімнатку під офіс.

Так народилося наше невеличке агентство «Блакитний пісок», що дарувало нам надію на шанс реалізуватися.

Я стрибала від щастя та морщила лоба від напружених думок, тому що Руслан мені дозволив спроектувати інтер’єр до нашого приміщення. Це було так чудово й так відповідально, що іноді здавалося неможливим!

- Наш офіс має відображати нас, нашу роботу, наш смак, - говорив він. – Ти згідна?

- Звісно!

Відказувала й знову висушувала очі перед монітором, або телефоном. Перебирала палітру та намагалася розгледіти в ній щось нове.

Весна промайнула, літо минало, а ми все працювали та працювали. Досягнути більшого – стало моєю ідеєю фікс. Одна думка про повернення до життя в злиднях, підштовхувала рухатися. Мені хотілося гарно вдягтися, хотілося добре харчуватися, хотілося, щоб всього вистачало моїм синочкам. Щоб хлопчики не почувалися вигнанцями через те, що їх батьки розійшлися. І, врешті, я бажала довести чоловіку, що вони в мене не голодуватимуть та не мерзнутимуть.

І, схоже, мені це потроху вдавалося. Можливо, навіть більше. Тому, що якось я помітила недобрий погляд свого колишнього благовірного.

А одного вечора зрозуміла його причину.

Липневий настрій брав своє. Після стількох виснажливих місяців, організм вимагав відпочинок. Руслан не витримав першим. Власна творча натура та Антоха таки вмовили його полишити все на кілька днів та поїхати в теплі краї. Й, поки мій компаньйон відпочивав на морі, я вперто продовжувала кипіти в офісі. Якесь нездорове тяжіння до роботи тримало мене, не дозволяючи перепочити. Додавала олії також вибаглива клієнтка, що саме повернулася з Балі й затіяла абсолютне переродження своєї домівки. Забагнулося їй тропіків просто посеред височенних хмарочосів міста. І я мала зробити все неможливе, аби задовольнити її примху.

Вже в котре засиджуючись допізна, я залишала кабінет поночі. На вулиці мене зустрічав місяць та зорі. Але цього вечора чекав іще дехто.

Зачинивши двері нашого напівпідвального приміщення, я піднялася по сходам на тротуар і спинилася. Напроти, на стоянці, спершись сідницями об автівку, стояв Ілля. Він склав руки на животі й дивися просто на мене. Зустрічаючись щонеділі, я мимоволі про себе відмічала, як чоловік стрімко гладшає. А зараз цілком бачила, як під обтягуючою футболкою, над паском, нависав чималенький пуз. Це кидалося в очі й викликало змішані почуття. Наче й нічого дивного, життя йде – ми старіємо, набираємо вагу… А з іншого боку, невже Дана за ним геть не слідкує? Виходить, то лише я готувала ту здорову їжу, від якої нудило нас обох, але яка тримала нас у формі? А зараз воно нікому й не потрібне.

Чомусь поява Іллі не світила мені нічим хорошим. Я навіть хотіла проігнорувати його та, ніби не побачила, піти в інший бік. Але не вдалося. Він не зводив очей з наших дверей та ступив до мене першим.

- Пізно ти, - вимовив чи то зі здивуванням, чи з докором.

- Така робота, - відповіла якомога спокійніше. Мені гадалося, що я вже давно не підвладна його силі, але десь там, глибоко всередині, та й ще під впливом сутінків, відчула хвилюючі коливання. – А ти чому тут? Щось сталося?

Ілля став стовпом і не давав зрушити. Я бачила, як він мнеться. Мовчить, мучиться, намагається видавати з себе якісь слова. Це тільки більше хвилювало мене. Невже, сталося що з хлопчиками, чи з Богданою, чи ще з ким?..

- Що з тобою? – не могла вгамуватися.

- Я хочу, щоб ти повернулася, - промовив здавлено.

- Що?

Нарешті зрозумівши, що справа не стосується нікого з рідних і з ними все в порядку, змогла збагнути його слова.

- Це неможливо, - відповіла дещо роздратовано й хотіла йти. – Я більше не кохаю тебе.

- Мені погано без тебе…

Він торкнувся мого плеча й спробував лагідно зазирнути в очі. Та його занадто брутальна борода й зухвалі очі раптом дуже відштовхнули мене.

- А як же Дана? – питала, прибираючи його руку.

Він шумно зітхнув.

- Вона занадто дивна для мене. Взагалі не слухає мене, наче я порожнє місце. Постійно тягне мене на всілякі свої заходи, зустрічі. Змушує спілкуватися з нудними старперами. Це не моє, розумієш? Я їм про бізнес, вкладення, про ринок… а вони мені втирають про дисонанс та якусь сублімацію… Чортівня якась! Я… Я не знаю, як поводитися з нею.

- Співчуваю, - відповіла з посмішкою, нарешті відчуваючи, як його влада наді мною тане.

- Звісно, тепер можеш насміхатися, - на мить його обличчя стало, як раніше – гидливо-злісне.

- Пробач, - мовила без жодного докору сумління, радіючи, що могла спокійно спілкуватися з ним, не боячись, що він вдарить, або гримне. Його удавана безпорадність почала тішити.



Інка Вікторова

Відредаговано: 12.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись