Таємниця Бетті О'белл

Частина 6. Діма та Денис. Нестерпна Софі.

  Наступного дня, коли Денис розповів, що все закінчилося, і книг у них більше немає, а також переказав розповідь Джессіки, Діма поцікавився:

  -А ти не спитав у неї, що це за країна – Лайксандрія, як вона в неї потрапила, що сталося з її сестрою?

  Хлопець знітився:

  -У мене не було часу засипати її запитаннями. Я не думав про це… Вона поспішала, а я розгубився, чесно кажучи.

  -Ну що ти завівся: «Та я, та вона…» Це, можливо, був єдиний шанс, коли ти з нею бачився, міг би й плювати на культуру.

  -Я, можливо, тоді просто не додумався до цього.

  -Ну ти й фундук, вибач за вираз! Як це не додумався? В ході слідства ти додумався до всього, а в останній, кульмінаційний момент не вистачило розуму!? ЯК ти тепер про все це дізнаєшся!? От і живи із цим тепер…

  -А навіщо нам про щось дізнаватися? Книг більше немає, Джессіка владнала всі справи, навіщо тепер нам все це? Тим паче, що скоро школа, і голова повинна бути забита зовсім іншим!

  -Але ж залишаються…

  -Послухай… Ні, не перебивай, - підвів риску Денис, бачучи, що Діма дуже хоче продовження цієї чудової історії, що з ними трапилася. Мені наші пригоди також дуже сподобалися. Все це, - він обвів рукою кімнату-на-горищі, - дуже цікаво і романтично. Почуваєшся героєм детективного роману. Але історія закінчилася. Всьому приходить кінець.

  Денис пильно дивився в очі другові, намагаючись донести кожне слово.

  -Але…

  -Ні, ніяких «але». Все. Закінчилося. Історія не може продовжуватися лише тому, що нам так хочеться.

  Дімі не лишилося нічого, як погодитися, і хлопці покінчили із суперечкою. Проте, залишилося безліч запитань, які кожен мовчки ставив сам до себе. Особливо, Денис, бо ж про його сім’ю врешті решт ішлося.

  Одного вечора, коли друзі сиділи на березі річки і кидали камінці у темне рідке дзеркало водоймища, Діма в задумі дуже важко зітхнув.

  -Що трапилося? – тривожно запитав друг.

  -До мене приїжджає двоюрідна сестра, - похмуро відповів Діма. Денис полегшено видихнув, бо ж боявся, що товариш знов заведе пісні про розслідування.

  -Ну, і що з того? – «не доганяв» друг.

  Той криво посміхнувся.

  -Ти її не знаєш. Вона просто зміюка!

  -Та ну?! Що ж вона такого зробила, що ти її так не любиш?

  -Ох, не питай…

  -То чому ти не покажеш їй, хто в будинку господар?

  -Тобі легко казати, - він хвилину помовчав, а тоді продовжив: - Вперше вона приїхала, коли мені було років з дев’ять. Яким я був наївним, коли думав, що якщо вона моя сестра, то ми обов’язково подружимося! Вона натомість зненавиділа мене одразу. Я навіть не знаю, за що! Софі прочитала мій особистий щоденник. З цього все й почалося. Дізнавшись, що мене колись вкусила змія, і я їх тепер боюся, підкидала мені їх, куди тільки діставали її руки та фантазія. А одного разу, разом із кисілем, я проковтнув її лізуна! То вона приліпила шерсть нашого кота до мого костюму, який я повинен був одягати наступного дня рано- вранці. І це далеко не весь список її досягнень. Ця відьма дуже хитра і розумна, підлаштовувала все так, що винен був, нібито, я сам, а вона – ні при чому.

  Пізніше її тактика дещо змінилася. Вона лишила мене у спокої (якщо це так можна назвати), а робила капості і своїм, і моїм родичам, а звертала все на мене! Хто винен, що сіль у цукорниці? – «Діма зранку насипав, я бачила». Хто накидав жуків-рогачів у кашу, а одного з них, навіть, з’їв тато? – «Діма вчора в садку обкопував дерева». Чому в супі стільки мух? – «Діма насипав, він їх ляпачкою бив пів вечора».

  Все було б добре, але одного разу це дівчисько порізало  усі свої сукні, з якими приїхала в Печеніги. Ніхто не сумнівався вже, що то був я. Через той випадок у відпустку до Єгипту поїхала вона, а не я. А я усі канікули вчив табличку множення.

  -А ти з нею говорив?

  -Вона прикидалась дурепою. Мовляв, «моя хата з краю, нічого не знаю».

 -Так, це й справді зміюка, - погодився друг. –Що ти думаєш робити?

  -Не знаю. «Урочиста поява» відбудеться сьогодні. Ввечері.

  -Ну… Приходь до мене ночувати?

  -Я спитаю, але ж не переселюся я жити до тебе?

  Хлопці трохи помовчали.

  -Слухай, мені така думка спала… А не заснувати нам своє детективне агентство? Таємне. Про яке будемо знати лише ти і я. Ну, і ще ті, кого, можливо, будемо записувати сюди. У нас вже є одна розкрита справа, і справа, яку ми щойно відкрили. Як ти думаєш, це хороша думка?

  -Чудова. А що ми будемо робити? Підійдемо до Софі і скажемо: «Ну, ну, ну, не ображай мене!»? Та вона висміє нас обох так, що довіку згадуватимеш!

  -Дімо, ти цього року кудись їхатимеш?

  -Так, до бабусі у Харків.

  -А вона?

  -Ще не знаю. Мабуть…

  -Обов’язково дізнайся. Якщо їде кудись, то куди, в ідеалі, зроби копії або фото білетів. Якщо ні, то на знак перемир’я запропонуй їй поїхати з тобою. Якщо це не спрацює, то на вечері, перед усіма, скажи, що цього року тобі треба залишитися вдома. Прикинься хворим, чи що…



Любава

Відредаговано: 11.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись