Ти — мій рай, моя свобода

Глава 1

«Якщо збираєтеся кого-небудь полюбити, навчіться спочатку прощати.»

 

Меделін

Кілька місяців тому...

– Сподіваюсь, ти нічого не забула, Меделін, адже повертатись далеко! – кричала мама з сусідньої кімнати.

– Мам, ти вже три рази все перевірила, сумніваюсь, що мені в кампусі чогось буде бракувати! – кажу я, складаючи останні речі в коробку.

– Ну гляди мені...

Я лише щасливо посміхнулась, в передчутті чогось нового.

Виходжу на поріг будинку та прикриваю очі, відчувши по-літньому легкий вітерець, який огортає мене і по тілу відразу проносяться приємні сироти.

Що ж, саме час мені представитись. Я – Меделін Вокер. Мені майже вісімнадцять і я вже, можна сказати, студентка найкращого музичного університету у світі – Джульярду. Досі не можу в це повірити!

Якщо говорити про зовнішність, то я рудоволоса, з карими очима. За зростом я трохи перевищую норму (принаймні мені так здається), і через це у мою сторону неодноразово сипалися цькування з боку однокласників. Та, на щастя, таких людей в моєму житті не було надто багато, адже тоді моя і так не сильно висока самооцінка була б на самому дні урвища, а витягнути її звідти було б ой як не просто, якщо взагалі не неможливо!

Витягнула з коробки свій щоденник, вирішивши все-таки зробити в ньому запис на згадку про те, який сьогодні важливий день у моєму житті.

 

Дорогий щоденник!

Сьогоднішній день прийшов так само, як і усі інші. Проте він відрізняється від інших тим, що я запам'ятаю його на все своє життя! Це день, коли я остаточно переступила поріг дитинства, залишивши його далеко за плечима. Цього дня я чекала усі свої майже вісімнадцять років і ось він нарешті настав!

Сьогодні я кілька разів ущипнула себе, аби впевнитись, що це точно не сон і все, що зі мною відбувається — не марево. Якщо я досі не прокинулась, значить це все і справді на яву! Я не можу повірити, що пишу тобі це, та сьогодні я стану студенткою! Уявляєш?! Студентка Джульярдського Університету Меделін Вокер! Звучить, еге ж? Пишу це і посміхаюсь сама до себе, наче ненормальна! Цікаво, а якою буде моя сусідка по кімнаті. Можливо вона буде такою ж, як і я. А можливо буде впевненим у собі стервом, яку не може терпіти вся жіноча частина Університету, у неї буде кілька подружок-служниць, які будуть думати, що потрібні їй, та не помічати того, що вона їх просто використовує!

Коли буду мати нагоду, обов'язково з тобою цим поділюся. А зараз мені потрібно йти в новий світ, до нових пригод та звершень. Чорт, та я щаслива!!

 

Мама увійшла в кімнату і я швидко заховала щоденник назад в коробку.

– Готова, доню? – запитує вона з радістю і хвилюванням, яке всіма способами намагається приховати, аби підбадьорити мене.

- Як ніколи готова.

– Ходімо, зараз батько допоможе скласти всі речі в машину.

Мама вже хотіла виходити з кімнати, та я її затримала.

– Мам, мені трохи страшно, якщо чесно. – я опустила погляд.

– Доню, ти чого? – мама підійшла до мене та посадивши на ліжко поряд із собою взяла за руки. – Ти мріяла про це. Ти марила цим студентським життям. Тепер твоя мрія здійснюється, ти ж це розумієш?

– Розумію, але... – я запнулася. – як я буду без тебе, без батька? Тепер я буду тебе бачити набагато рідше, ти ж це теж розумієш?

– Ну рано чи пізно усі діти дорослішають, люба. І ти не виняток. Я неймовірно горда за тебе, адже ти змогла вступити в такий Університет, як Джульярд. Туди мріють потрапити сотні людей, але на прослуховуванні вибрали тебе. Значить, що? – мама легенько поцілувала мене в носик. – Значить те, що ти в нас особлива дівчинка. І замість того, щоб скиглити повинна збиратись виїжджати, вже час. – мама глянула на годинник і пішла допомагати батькові з коробками.

Елізабет Вокер (за сумісництвом моя мати) – це надзвичайно позитивна людина. Для мене вона наче подруга, якої в мене, на жаль, ніколи не було. Коли в мене якась проблема, перша, хто про це дізнається – саме вона. Її поради ще жодного разу не підводили мене. І той факт, що її в моєму житті буде помітно не вистачати, дуже засмучує мене.

– Медді, ти що там заснула? Ми вже все спакували, тільки ти залишилась! – вигукнув тато.

Медді. Як же я не люблю коли мене так називають. Знаєте, в школі мене часто дражнили щось типу: Медді-Тедді. І хай це було лише в молодшій школі, неприємний осад все ж лишився.

Батько постійно мене так називав і продовжує називати. Я вже з цим змирилась, тож особливої уваги цьому не приділяю. Але це «Медді», ох як же воно мене дратує. Сподіваюсь, що в Університеті мене ніхто так називати не буде.

– Іду, тату, іду! – я піднялась із ліжка.

На порозі ще раз озирнулась, глянувши на свою кімнатку, в якій пройшло усе моє дитинство. Деякі іграшки, з якими я не змогла розлучитись, улюблений комод, постери з героями улюблених серіалів, фортепіано та величезний стелаж книг, який сягає від землі ледь не до самої стелі. Так, тут ви зрозуміли, що я обожнюю читати.

Та про це я розповім вам якось згодом...

– Бувай... – сказала пошепки я і зачинила двері. Так, я попрощалась із кімнатою, не дивуйтесь!

Сіла в машину на заднє сидіння. Батьки щось підспівували виконавцю, який лунав по радіо, а я все нервово переминала пальці. Під ніс бурмочу собі, що потрібно заспокоїтись, що все гаразд, проте допомагає, якщо чесно, не дуже.

І тут ми вже під'їжджаємо до кампуса, в якому я проведу наступних кілька років свого життя. Серце завмирає, пульс частішає. Чорт, довбане хвилювання! І як з ним впоратись? Правильно, ніяк!Головний кампус розташований у невеликій зеленій зоні, яку створили прямо посеред міста. Вау!

– Приїхали! – каже тато на одному подиху. Видно, що він теж хвилюється. Чорт, та ми усі тут згораємо від хвилювання, але намагаємось це усіма способами приховати один від одного! Оце сімейка!



Меланія Литвин

Відредаговано: 13.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись