Ти — мій рай, моя свобода

Глава 5

Меделін

Мокрий неслухняний чубчик хлопця падає йому на чоло, тим самим привертаючи мою увагу.

– Тобі треба зігрітися. – каже Енді, бачачи, як я тремчу. Ого, до цього моменту я й не завважила, наскільки мені холодно. – Ходімо, в мене в машині є джинсовка, будемо старатися зігріти тебе.

Не чекаючи моєї відповіді, бере за руку й веде до машини. Його рука така ж холодна, як і моя, але вона якоюсь мірою гріє мене.

Не можу збагнути чому, але мені це подобається. Дотики. Слова. Компліменти. І, здається, я знайшла цьому досить логічне пояснення. До цього увага хлопців ніколи не була направлена в мою сторону Ну, хіба що, аби посміятися з мого високого зросту і прихильності до, як вони вважали «дитячих мрійливих книжечок». А тут... мене вперше похвалили за хороше почуття гумору, вперше стільки уваги направлено на мене одну. От я і розклеїлась.

Швидко виходимо з будинку й підходимо до автівки, яка стояла за ним.

Енді все ще не відпускає мою руку і це так дивно. Дивно відчувати тремтіння й зніяковіння від простого дотику. Дивно бачити на тілі сироти від одного лише погляду голубих очей.

– Ось, тримай. – витягає свою джинсовку, яка вмостилась на задньому сидінні автомобіля.

Підходить до мене майже впритул і обережно накидає свою величезну куртку. Я засунула руки в рукава.

– Вона дуже личить твоєму рудому волоссю, прямо як мені. – і знову комплімент. Знаєте, а я вже починаю звикати.

– Дякую за те, що... допоміг. – промовляю й сідаю в машину на шкіряне сидіння. В голову відразу б'є запах мускусу, який витає в повітрі і я мимоволі прикриваю очі. Ніколи не могла подумати, що мені настільки подобається цей аромат.

– Та немає за що, Меделін. Це ж по суті я й винен у тому, що ти уся змерзла й промокла до нитки.– він заводить мотор автомобіля і ми рушаємо.

По дорозі відправляю Стейсі повідомлення:

«Стейс, будь ласка, вибач, але я мусила повернутися в кампус через деякі обставини, тому можеш мене не чекати.»

Їдемо мовчки, лише Енді інколи підспівує виконавцю, який лунає в машині, а я всміхаюсь, таємно поглядаючи на нього, а може й не так таємно, як мені здається. Енді різко перевів погляд на мене, а я заметушившись просто відвернулась до вікна.

– Що таке, Меделін? Можеш дивитись на мене хоч цілу вічність, я не заперечую! – хлопець починає гучно сміятися і я згодом підхоплюю його сміх.

Доїхали ми досить швидко, адже будинок розташований не так далеко від кампуса. Особливо, якщо їхати машиною.

Енді галантно відчиняє мені двері й театрально вклоняється, коли я виходжу й подаю йому руку. Він у свою чергу цілує її на мить затримуючись губами біля ніжної шкіри.

Нашвидкоруч намагаюсь зняти джинсовку, яка, до речі, теж встигла трохи промокнути під моїм тілом.

– Не потрібно, залиш. Вона дуже личить тобі. – раптом зупиняє мене Енді.

– Е-е-е, ну я... – намагаюсь придумати якесь речення у своїй голові, аби заперечити, але мені не дають договорити.

– Меделін, просто залиш її і все. Можна хоч раз без заперечень? – одягає назад той рукав, який вже спустився.

– Е-е-е, ну що ж... Бувай... Ем, до зустрічі, Енді. – кажу ці слова, не розуміючи до кінця, як можна вдало попрощатися.

– До зустрічі, Ме-еделін... – ніжно протягує.

Розвертаюсь і біжу в напрямку території кампуса, який ще, слава богу, не встигли закрити.

Коли опинилась в кімнаті, відразу схопилась за щоденник, з великим бажанням зробити в ньому запис.

Це вже третій запис за два дні! Здається, я частково недооцінювала студентське життя.

Дорогий щоденник!

 

Буквально щойно я повернулася з першої вечірки у своєму житті! Змішані відчуття, якщо чесно.

 

Звісно, саме так я собі це й уявляла. Величезна кількість студентів, гучна музика і алкоголь. Багато алкоголю. Проте я не випила ні грама. Не знаю, добре це чи погано, але в цілому вечірка мені сподобалась. На ній, до речі, був цей Енді.

 

Ох, щоденнику, мені за сьогоднішній вечір сті-і-і-ільки компліментів зробили. Це, виявляється, приємно, чути їх у свою сторону та ще й з вуст хлопця.

 

Енді так дивно поводився. Спочатку затягнув мене в басейн (зараз пишу тобі це все ще вогкими пальцями, щоб ти розумів). Потім привіз під самий кампус і навіть джинсовку свою подарував! Вона пахне ним. Я пахну ним! Ароматом мускусу, який до сьогоднішнього дня не викликав у мене ніякої реакції. Навіть не знала, що він мені так подобається!

 

Ну гаразд, щоденнику, мені потрібно уже лягати спатки, аби не проспати завтрашні пари, які, до речі на восьму ранку!


Швидко перевдягнулась у свою піжаму, яка складалась з атласних шортів та майки, поринула в солодкий сон, де на мене вже зачекалось рідне фортепіано вдома і мамині смачнющі оладки.

* * *

Уві сні чую різкий дзвін, який вривається у свідомість настільки неочікувано, що хочеться його якнайшвидше вимкнути й продовжити насолоджуватись обіймами сну.

Та цей звук стає все надокучливішим, тож мимоволі відкриваю очі й бачу годинник-будильник, який вже майже звалився з тумби від постійної вібрації. Швидко вимикаю його і розумію, що вперше за дуже довгий час прокинулась разом з дзвінком будильника. Зазвичай я рання пташка, але завжди про всяк випадок все-таки наставляю його, аби точно не проспати.

Дивлюсь на сусіднє ліжко й посміхаюсь сама до себе. Стейсі спить, наче вбита, кумедно відкривши рота, а її будильник просто розривається, намагаючись сказати, що вже пора вставати.

Тихенько підходжу й вимикаю будильник.

– Стейс... – легко сідаю на її ліжко. Нуль уваги. Ну звісно. Якщо будильник з нею не впорався, то мій тихий шепіт точно нічого не зробить.

– Стейсі Прайс, що тут коїться? – вирішую трішки пограти у власну гру. Коли я підвищую голос, дівчина різко встає, піднявши очі на мене.

– Що... Де... А... – подруга не може зрозуміти, що тут коїться, а я просто починаю нестримно реготати. – Блін, Меделін, це ти. – швидко кидає у мене подушку, яку дістає з-під себе, яка влучно примощується мені прямо в обличчя.

Тепер уже настає черга Стейсі голосно сміятись.

Одягаємось ми швидко, адже залишається дуже мало часу на це.

Сьогодні на мені ніжно-рожева футболка з білим маленьким надписом посередині й білі спортивні штани. На голові не було часу зробити щось цікаве, тому я просто розчесала своє хвилясте волосся й одягнула білий обруч.

З подругою ми розпрощались, коли наші дороги розійшлись до різних корпусів.

Перша пара у мене – музична література, яка розпочнеться через п'ять хвилин. Якось не дуже хочеться отримати догану в перші ж дні навчання.

Заходжу в потрібну авдиторію і буквально ззаду за мною підходить викладач. Фу-ух, ледве встигла.

Пара проходить настільки легко й невимушено, що я сама дивуюсь. В школі такого навіть близько не було. Тут усі сміються, веселяться та жартують. Що ж, початок уже вдалий.

Наш викладач, містер Керрол просто найвеселіша людина у світі! Ну як можна водночас так майстерно пояснювати матеріал і жартувати над учнями (в хорошому сенсі)? Це талант!

Опісля навчального дня вирішую набрати маму, адже вчора з нею навіть не встигла нормально поговорити.

– Меделін, як ти, донечко? – після перших же гудків чую рідний голос.

– Мамо, тут так прекрасно! – кажу ці слова, не стримуючи посмішки.

– Ти не уявляєш, як я рада це чути. А як пройшла вчорашня вечірка? Можливо, ти познайомилась із кимось? – чомусь на думку спадає лише Енді зі своїми голубими очима та ароматом мускусу, який настирливо не може вивітритись із моїх думок. – Меделін, ти мене чуєш?

– О... Так. Вечірка була теж дуже вдалою. Знаєш, усе саме так, як я й уявляла. Стільки студентів та незнайомих облич. – вирішую не відповідати на мамине друге запитання. Запитаєте, чому? А я теж не можу зрозуміти, якщо чесно.

– А знайомства? Все-таки познайомилась із кимось? – та мама стоїть на своєму.

– Так, якщо чесно. Уявляєш, я випадково вилила напій на хлопця, який буквально влетів у мене. До речі, його звати Ден. – а далі мовчу. Чому я не можу розповісти ще й про Енді? Дивно.

– Бачу, вечірка видалась на славу. – мама заливається сміхом.

На щастя, мама під час розмови більше не згадує про вечірку, тому я можу видихнути з полегшенням. Мені соромно, якщо чесно, адже до цього секретів у нас майже не було.

– Ось ти де! А я тебе всюди шукаю! – гукає Стейсі, ледве встигаючи за мною.

– В тебе теж усе? – кажу я, зупиняючись.

– Так, як бачиш. Меделін, ти так нормально і не пояснила, що там таке трапилось на вечірці.

– А, ти про це... – легко всміхаюсь. Хоча, знаєте, по суті я б мала обурюватись, адже скупатись в басейні у мої плани на вечір точно не входило. – Якщо коротко, то я впала в обійми басейну і намочила твій топ.

– Ну нічого собі! Меделін, потрібно знати міру, коли п'єш! Адже, щоб впасти у воду це вже потрібно взагалі не розуміти, що твориш. А за топ не переймайся, з ким не буває.

– Е-е-е, я взагалі-то не випила ні краплі, Стейс. І звалилась у той басейн я не сама. Мені, скажемо так, допомогли.

– Ну нічого собі! І що це за нахаба? – здивовано протягнула Стейс, коли ми заходили на територію кампуса.

– Енді Еванс. – кажу це так, ніби нічого не бувало, хоча знаю, що без запитань точно не залишусь.

– Що-о-о?? – Стейс подивилась на мене, наче на восьме чудо світу. – Я правильно почула? Ти сказала Ендрю Еванс? Ні, навіть більше! Ти сказала ЕНДІ Еванс!

– Він сам сказав так його називати. – знову байдуже кажу, хоча всередині пульсує досі незвідане відчуття.

Знаєте, я зараз, як Енн із тих всіма улюблених Зелених Дахів, яка не може зрозуміти що робити. Та, знаєте, у нас із нею є одна відмінність. Вона була впертою та рішучою, а я, на жаль, не можу славитись такими рисами. Я щось середнє між сірою мишкою та гордою кішкою. Але річ у тому, що саме таких «мишок» та «кішок» по традиції завжди й помічають такі, як Енді. А я — це щось посередині. Повз таких найчастіше просто проходять.

– Чорт, ти ж знаєш, що його так називають лише близькі та друзі? – вивела мене з «трансу» подруга. – Меделін, і чим же ти змогла так зацікавити зірку нашого університету? Розкрий мені свій секрет. Негайно!

Я лише розсміялась.

– Немає чого розказувати, Стейс, я й сама не розумію, чому він так причепився до мене. – заходжу в кімнату і просто звалююсь на м'яке ліжечко.

Заварюю собі улюблений трав'яний зелений чай і сідаю за повторення вивчених конспектів. Завтра у нас перше практичне заняття, тож треба сьогодні як слід позайматись у класі для репетицій.

Стейс створює собі затишну атмосферу й сідає за конспекти, заткнувши вуха навушниками.

Беру товстелезну папку з нотами й прямую до відділу для репетицій.

Знову проходжу, цікаво споглядаючи за студентами, які активно займаються й посміхаюсь. Скоро і я буду так сидіти за улюбленим роялем.

Проходячи повз натрапляю на ясно-голубі очі, які задоволено іскряться й просто всіма можливими способами видають суцільний захват. Гра на гітарі – це точно його! Цей інструмент так пасує йому. Доповнює образ. Він наче останній пазл, якого бракує для завершеної картинки.

І знову. Знову ці голубі очі зосереджуються на мені. Пронизують. Сканують. Чорт, але ж сканують не лише мене. Стейс попереджала, що такі, як він — щось типу тутешніх серцеїдів. Не одна потрапляла на їхній гачок і страждала. Не хочеться опинитись однією із таких.

А я й не опинюся! Так, знаю, я казала, що не можу повихвалятись стійкою силою волі, але й ще я говорила, що не являюсь сірою мишкою. Тож потрібно якось хоча б старатись проявляти свій характер.

Задерла високо голову й попрямувала в клас, чомусь тремтячими ногами...



Меланія Литвин

Відредаговано: 13.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись