Ти — мій рай, моя свобода

Глава 24

Меделін

– І давно ти тут? – гордо хмикаю, напевно, намагаючись показати свій характер. Але от не можу зрозуміти, навіщо я це роблю, якщо чесно…

– Досить давно, аби знати, що замість того, аби розв'язувати питання з батьками ти тусуєшся зі всякими ідіотами на кшталт…

– На кшталт Дена? – договорюю за нього і складаю руки на грудях. – Це він ідіот, я правильно зрозуміла?

– Меделін, що з тобою коїться. – вже спокійніше мовить Енді й намагається підійти до мене на крок. Але… якийсь невідомий бар’єр не дозволяє мені підпустити його ближче. Не знаю, що коїться, але недовіра з’їдає мене зсередини і я не можу нічого з цим вдіяти.

– Енді, це важке питання. І відповідь на нього повинна знайти я сама. Хочу розібратись з усіма проблемами, вирішити всі незакриті питання у своїй голові. Сама. – напевно, колись я про це пошкодую. Але зараз я впевнена у своїх рішеннях, як ніколи.

Очі хлопця видають шок і нерозуміння того, що зараз відбувається. Мускус наче застиг в повітрі, а ніжність почала помалу вивітрюватись.

Страшно. Боюсь, що втрачу його, хоча сама й свідомо відштовхую. Хіба буває таке? Я до останнього думала, що це абсурд.

Так і не зізналась йому в коханні, так і не відкрила душу, не відчинила повністю серце… я так багато не встигла з ним зробити. Проте незакриті питання, невирішені таємниці гризуть зсередини й не дають спокою.

Ви скажете мені: так просто запитай його в чому справа і все. У чому проблема? А в тому, що я питала. Просила, благала, аби розповів. Навіть інколи вдавалась до погроз, ультиматумів. Та він мовчав. Мовчить і продовжує в тому ж дусі, добре розуміючи, що саме це віддаляє нас один від одного.

– Меделін, ти хоч розумієш, що кажеш? Власними руками заганяєш себе у глухий кут. Спеціально віддаляєш від себе рідних, друзів задля того, аби потім страждати! Я не дозволю тобі так чинити з собою! – різко, без усіляких зайвих балачок притискає мене до себе та занурюється у моє волосся. Погладжує спинку й виводить пальцями якісь незрозумілі мені символи.

Стає легше. На коротких кілька секунд, та все ж відчуваю, як прикриваю очі й от-от розплачусь. Кладу голову на його плече, вдихаючи на повні груди мускус, який так встигла полюбити й тихенько трусь носом об його джинсову куртку.

Парадокс, він дарує спокій, але в той же момент викликає буревій емоцій.

З ним легко і водночас складно. Я вірю йому, але все ж шукаю щось, за що б могла зачепитись, аби вивідати правду.

Беру всю волю в кулак й легко відстороняюсь від нього. Потрібно тримати себе в руках.

– Чому ти віддаляєшся від мене, Ме-еделін? – ось знову. Він протягнув моє ім’я з таким нерозумінням і… болем, що хочеться просто зануритись у його міцні теплі обійми й заспокоїти нас обох.

– Чому ти приховуєш від мене правду, Енді? – запитання на запитання. Просто хай розповість. Тоді я зрозумію. Намагатимусь зрозуміти його мотиви, його мовчання. Але до того я буду триматись на відстані. Бо думка, що він просто грає засіла в моїй голові й муляє мізки кожної чортової миті.

Енді відходить на крок і заривається пальцями у своє волосся.

– Повір, це для твого блага. Надто багато проблем звалилось на тебе останнім часом, а якщо ти дізнаєшся ще й це, то узагалі збожеволієш. – серйозно?

– Мені від цього мало стати легше, на твою думку? – ціджу й просто сканую його якомога болючішим та осуджувальним поглядом. – Енді, ти хоч розумієш, що це стосується не лише тебе, а й моїх батьків! Чому ви всі тримаєте мене за наївну дурепу, яка ніколи не буде вимагати правди, а просто змириться з тим, що її усе життя водять за носа! – тут уже зриваюсь на крик. – І ти ще питаєш що мене так змінило?

Намагається підійти до мене, та я коротким жестом показую, що не варто цього робити.

– Меделін, я всього лиш хочу зберегти наші стосунки. Хочу, аби ти перестала страждати і нарешті відкрилась новим позитивним емоціям! Чому тобі так важко це зрозуміти?

– Тоді просто розкажи правду. – вже спокійніше кажу. – А якщо ні, то забирайся. Не хочу тебе бачити.

Навіть не чекаю на відповідь. Просто проходжу повз нього і йду до своєї кімнатки. Розумію, що напевно, нашим стосункам прийшов кінець, але можливо це й на краще? Які нормальні стосунки будуються на брехні та недовірі? Які нормальні закохані підозрюють один одного у фальші?

Коли заходжу в кімнату, уся моя сила й гордість наче кудись вивітрюється.

Зариваюсь носом в подушку і не стримуючи сліз ридаю. Розумію, що роблю собі боляче, усвідомлюю, що деякі мої вчинки необдумані, та якщо мене хтось запитає чи шкодую я, що пішла тоді до батьків за тим бісовим пилососом, чи шкодую про те, що кілька секунд тому так повела себе з Енді, відповідь буде чітка і зрозуміла: ні. Ні краплі не шкодую про те, що елементарно хочу знати правду, хочу перестати підозрювати найрідніших людей у зраді…

Чорт, та я хочу просто жити так, як і місяць тому. Безтурботно. Щасливо. Відчуваючи момент…

…але так уже не буде. Як би мені цього не хотілось, та повернути ті часи можна лише за допомогою якоїсь машини часу, якої у мене, на жаль, немає.

Раптом мої оглушливі схлипування перебиває сповіщення. Боже, що ж ви усі в мене хочете?

@denistoun: ти ж не забула про номер?;)

З його слів хочеться трішки посміхатись. Як тут забудеш, якщо не пройшло й пів години, як він мені уже про це нагадує.

@medelaine.v: з тобою не забудеш ;)

@denistoun: повір, зі мною можна про все забути…

Чорт, і знову ці слова, які тиснуть на моє серце, якому це й потрібно. Забути…

@medelaine.v: не сумніваюсь.

Скидаю йому свій номер, бажаю солодких снів, аби не продовжувати цю розмову і просто лягаю спати.

В голові чомусь спливає його повідомлення «зі мною можна про все забути». А можливо справді, Ден допоможе мені забути?

Та питання: чи хочу я взагалі цього, чи ні



Меланія Литвин

Відредаговано: 13.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись