Ти — мій рай, моя свобода

Глава 28

Енді


Стою вже пів години в цій бісовій лікарні й чекаю поки Томас нарешті прийде в себе після того, що було.

А сталось за останні кілька годин багато чого, повірте.

Розглядаю свої побиті руки, сидячи на кріслі й просто зараз мене розпирає дика злість. Я злюсь на все й на всіх! Злюсь на Томаса, Стефана, й навіть почасти на себе, але найбільшою винуватицею моєї невгамовної злості є Меделін.

Ця дівчина… вона… чорт забирай, змінила мене! Я остаточно зрозумів чого добиваюсь, я відкрив у собі сторону шаленого романтика, а вона, повірте, до цього була лише нездійсненною мрією будь-якої дівчини нашого університету і поза його межами теж.

Цей момент… цей переломний момент! Цей до біса дивний і водночас давно очікуваний момент, якого я боявся! Це я зараз про той момент, коли Меделін зажадає правди, яку я, на жаль, не зможу їй дати. Він був настільки дивним, спонтанним і швидкоплинним, що я навіть розібратися ні в чому не встиг, як тут же опинився за дверима довіри Меделін.

З одного боку я можу її зрозуміти, адже вона справді не винна в тому, що хоче зрозуміти неприязнь її батьків до мене і навпаки, але з іншого, я просто до оніміння кінцівок не можу усвідомити, чому вона прогнала мене. Та ще й у найпереломніший момент.

Хотів дати їй час. Для того аби заспокоїлась, аби «переварила» усю інформацію й прийняла її. Але, як бачите, щось моя стратегія пішла коту під хвіст, якщо зараз я в лікарні з розсіченою губою та пошарпаним носом витираю кров зі щоки, а вона десь там веселиться зі своїм Деном.

Вона прогнала мене. Просто так. Сказавши лише те, що хоче правди. Але почувши те, що цього я дати не зможу, розвернулась і пішла. Найменш очікувана реакція, як на мене.

І з цього усього я просто взяв і спробував забити. Спробував одного дня пожити Томасовим життям і відчути його ритм. Які результати?

Не допомагає.

Ні чорта це не діє.

Проте я так більше не можу.

Бо я прийняв її з усіма тарганами у її рудій голові. З усіма проблемами, дивацтвами й іноді дитячими вчинками.

А вона не прийняла.

Той факт, що її удочерили, як на мене, не є настільки трагічним, аби змінювати власне життя. Аби відштовхувати рідних людей і притягувати бозна-кого.

Стоячи тоді під кампусом і бачачи, я вона позитивно відповідає придурку Дену на пропозицію погуляти, у мене аж руки зводило від того, як сильно я хотів підійти і відтягти їх одне від одного. На метр. Хоча ні, на цілий мільйон метрів.

Проте знаєте, я не збираюся бігти за нею вічно. Гнатися за її мінливим настроєм чи підлаштовуватись під нього. Вибачте, та я теж людина.

Підіймаюсь з місця і прямую в приймальний відділ, не маючи змоги більше чекати на те, поки мені прийдуть і скажуть про стан Томаса. Сам дізнаюсь якось.

Поки швидким кроком прямую до місця призначення, раптом мій погляд просто не може не зупинитись на копиці рудого волосся, заплетеного у недолугий хвіст. Придивляюсь. Ні, не може бути.

Стоп, це що…

Карі очі повільно підіймаються на мене і зі стану шоку мене зараз зможе вивести, напевно, лише відро холодної води.

Фокусую погляд на тому, що її нога перев’язана й потім сфокусовую його ще й на одному… на тому, хто дратує до чортиків! Ден!

І я ще думав відпустити її. Ну звісно, Енді, її саму на п’ять хвилин залишити не можна, а тут…

- Енді? Що… що з тобою? – вона вказує на свій ніс, імовірно натякаючи на стан мого.

- Каструля на голову впала. – хмикаю й запихаю руки в кишені.

- Дуже смішно. – і знову. Ще зранку вона намагалась оминути мене десятою дорогою, а тут вже допитується про мій стан.

- Тоді в мене до тебе зустрічне питання. Що трапилось з тобою? – її нога, яка «загорнута» в еластичний бинт ніяк не дає спокою.

- Кастрюля на ногу впала. – вона закочує очі й вимушено сідає на крісло, а цей гівнюк Ден поступає ззаду за нею.

- Вибач, Меделін, якби я вчасно тебе зупинив, то цього всього б зараз не було. – обводить поглядом лікарню.

Стоп, а звідси уже детальніше. Це що, він їй ногу поламав?

- Що ти там сказав? – вирішую уточнити.

- Я… впала, коли каталась на роликах. – Меделін ставить руку на місце, яке перев’язане й потирає його.

Що? То вони, виходить ще й на роликах катались!

Не можу не ревнувати.

Хочу, проте не можу.

Намагаюсь переварити усю інформацію, яку щойно почув і спокійно і якомога байдужіше до цього віднестись.

- Так, гаразд, і як ви плануєте доставляти тебе до кампуса?- питаю й сідаю через кілька крісел від дівчини.

- Ну… поїдемо автобусом, а як же іще. – вона розводить руками й знову намагається встати, спираючись на Дена.

- Ти здуріла? – обурююсь. – Тільки не кажи, що сюди ви теж автобусом добирались.

Її німий погляд говорить сам за себе. От чорт!

- Ти поїдеш зі мною. – чітко кажу й підходжу трішки ближче до цих двох.

- Що? Енді, все гаразд, я в порядку, ти…

- Знаєш, не хочу цього визнавати, та, здається він правий. – Ден втручається в розмову й своїми словами мене неабияк дивує. – Все ж, тобі краще буде зручно вмоститись в салоні автомобіля, аніж шукати куточок у переповненому автобусі. Все ж, вихідні, як-не-як.
- Ден…

- От і чудово. – беру дівчину під руку й повільно допомагаю їй встати. – Приємно було зустрітись, Стоун.

Не чекаю на відповідь, а виходжу відразу ж на двір.

Чорт, я ж забув про Томаса! Нічого, думаю, Стефан про нього подбає і обов’язково введе мене в курс справи, якщо щось піде не так.

- Я б радив пристебнутися. – звертаюсь до неї, коли ми уже сидимо в моєму авто.

Їдемо у тиші. Вона заповнила собою увесь простір, усі міліметри й шпаринки цієї машини.

- Може все-таки розкажеш, що з тобою трапилося? – раптом запитує вона й обнадійливо споглядає на мене.

- Нічого страшного, Меделін, можеш не перейматись. – байдуже протягую й повільно повертаю руль в іншу сторону на повороті.

- І все ж…

- Це справи Томаса. Ми зі Стефаном просто за нього вступились, як його кращі друзі, ось і все. Це просто подряпини.

- Просто подряпини? – обурюється вона.

- Так. Просто подряпини. – це вона ще Томаса просто не бачила.

- Енді, я…

- Що? – споглядаю на неї, жадаючи хоч якихось слів. Хоч якихось…

- Я так сильно заплуталася. – вона опускає погляд і я просто не витримую. Б’ю рукою по керму й різко гальмую на червоне світло.

- А я ні? Меделін, ти проміняла мене на якогось там Дена, в якого навіть елементарної автівки немає, щоб відвезти тебе додому! І що найгірше, ти це зробила просто так! – Енді та перестань ти вже намагатись дати їй якийсь другий шанс, хоч якусь змогу виправдати себе! Так, їй важко, та відтепер я не хочу бути тим, ким завжди був. Бо це починає вже набридати!

- Енді, я справді заплуталася в тому, чому саме так відреагувала. З одного боку мені важливо дізнатись якийсь той секрет, про який, здається, знають усі окрім мене, а з іншого…

- Чому ти мені це кажеш? – здається, той рівень якоїсь потаємної образи стає вищим. Чому я маю це слухати?

Її замішання важко не помітити. Здається, не очікувала такої різкості з мого боку. Я й сам не очікував. Проте сьогоднішні події з Томасом мене настільки вивели з себе, а тут ще й вона зустрілась на шляху…

- Справді, вибач.

Далі знову мовчанка. Лише електризація, яка постійно пробігає між нами нагадує нам про те, що ми тут двоє.

- Дякую, що підвіз. Далі я сама. – виходить навіть не дивлячись в мій бік та швидким кроком йде до кампуса. Нащо ж так швидко, щойно ж з лікарні!

Боже, і тут інстинкти захисника свої увімкнув. Вони біля неї хоч колись вимикаються взагалі?

Повідомлення від Стефана «вибиває» мене з моїх думок:

«Чувак, Томас очуняв. Словом, жити буде, але репетиції наступних два тижні минуть без нього».

Полегшено зітхаю і розвертаю авто в бік лікарні. Друзі чекають.

Меделін

Швидко зачиняю двері кімнати й у мені виникає дике бажання записати щось у щоденнику.

Сідаю на своє улюблене підвіконня з ручкою в руках і слова вимальовуються на папері:

Що ж, любий, давненько я тобі не писала, правда?

Вибачай, щось справи йдуть шкереберть останнім часом.

Сьогодні я каталась на роликах. Вперше. Емоції були позитивними, справді! Але…
…Енді Еванс.

Він причина моїх емоцій. Усього спектру без винятку. Він є причиною мого смутку, радості, болю чи щастя. Це я зрозуміла давно, але повністю усвідомила сьогодні. Тоді, коли навіть бувши з іншим, проводячи з ним час мої думки летять до Енді. І підсвідомо підхоплюють його настрій.

Не скажу, що Ден поганий чи щось таке. Він навіть не уявляє, яким іноді корисним може бути! І я дуже рада, що віднайшла такого друга, як він, справді.

Але…

Завжди є «але».

Він ніяк не зможе виправити того, що я зробила. Бо ту кашу, яку я заварила, їсти лише мені.



Меланія Литвин

Відредаговано: 13.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись